1.Розкрити особливості….. «Наталка Полтавка»

З метою розвитку українського театру І. Котляревський, який був знавцем російської та світової драматургії, пише «Наталку-Полтавку». Жанр твору він сам визначив як «малоросійську оперу», але дослідники сходяться на думці, що оскільки він поєднує у собі ознаки кількох драматичних жанрів, має театрально-драматургічну та музичну форми, то правильно вважати «Наталку  Полтавку» п’єсою. До певної міри, ця п’єса була відповіддю на оперу Шаховського «Казак-стихотворец», в якій український побут та характери селян було зображено спотворено та перекручено. Котляревський прагнув реалістичного відтворення українського життя, «живих» образів та подій. «Наталка Полтавка» стала першою в українській драматургії правдивою п’єсою з народного життя, в якій І. Котляревський яскраво показав типи народних характерів і за допомогою суто побутового конфлікту розкрив деякі соціальні відносини, образи чиновників, селян, бурлаків.

Образи п’єси надзвичайно колоритні і яскраві. Важко обрати серед них якийсь один — найколоритніший..

Головною героїнею твору є українська дівчина Наталка Полтавка, яка є, власне, уособленням народного жіночого ідеалу. Наталка ніжна й вірна в коханні, з повагою ставиться до старших, поважає свою матір.

Висока художня майстерність «Наталки Полтавки» виявляється і в багатстві її мови. На відміну від прози і поезії, у драматичних творах основним засобом розкриття образів є мова дійових осіб. Авторської мови тут немає (крім ремарок) і тому письменник-драматург повинен добирати таку мову для своїх героїв, щоб вона цілком і всюди відповідала їх становищу і їх характеру, тобто була індивідуалізована. Саме такою і є мова «Наталки Полтавки». Вона гнучка і різноманітна, багата на прислів’я і приказки. Наприклад:

«Знайся кінь з конем, а віл з волом»

«На нас як на те похиле дерево, і кози скачуть»

«Коли козак в полі, тоді він на волі»

«Де не посій, там і вродиться»

«Лучче синиця в жмені, як журавель у небі»

2.Визначити роль композиційного прийому «сну» у поемі «Сон» т.Шевченка

Поема "Сон" (1844) посідає особливе місце в творчості Шевченка. Це його перша сатирична поема в якій він засуджує не тільки окремі потворні явища тогочасної дійсності, а всю систему феодально-кріпосницького ладу. Шевченко змалював жахливі картини цього "сну", в якому перебувала тоді царська Росія і в її складі Україна. Поет ніби пролітає уві сні над просторами України і Росії, перед його очима проходять страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, "самого" царя, картини які могла б тільки витворити сонна уява. Композиційно, поема не поділена на розділи, але ми можемо виділити в ній вступ і три частини. У вступі можна спостерігати роздуми оповідача про суспільні умови, які призводять до розбрату і морального звиродніння. Взагалі вступ має сатиричний характер. Перша частина починається монологом прощання героя з Україною - "безталанною вдовою". У розповідній частині Україна спочатку подана як чудовий земний рай, як країна, "повита красою". Та в цьому раї поет побачив пекло, породжене кріпосництвом і царським деспотизмом. Головним засобом викриття існуючої дійсності у цій частині твору автор обирає контраст. В умовно виділеній другій частині поеми герой переноситься до Сибіру, щоб сховатись від пануючого на землі зла, але перед ним відкривається нова картина неволі — життя каторжників. Серед них є і злодії, і борці за свободу, політичні засланці. Тут автор зображує «царя волі». Це збірний образ, позбавлений конкретних рис. «Цар волі» є уособленням служіння народові, віри й героїзму. Оповідач, зливаючись воєдино з автором поеми, наголошує на тому, що традиції декабристів живуть у суспільстві. У третій частині картина каторги змінюється картиною царської столиці. Автор змінює тут і стиль розповіді, і характер героя-оповідача, який перетворюється на простакуватого селянина, що вперше потрапив до столиці. І знову засіб контрасту в показі життя панівного класу (царя та панства) і простого народу підсилює сатиричне зображення панівної верхівки. Нищівна сатира Шевченка досягає найвищого напруження й виразності у викритті коронованих осіб, придворних і усіх правлячих кіл. Перед царським палацом і в самому палаці відбувається справжня комедія. При змалюванні образів самодержавної верхівки автор вдається до сатиричного гротеску, а образи царів являють собою гіперболічний шарж: поет порівнює їх із сичами, царицю — із засушеним опеньком, царя — з ведмедем. І у звертанні до читачів уже автор твору просить вибачення за те, що устами оповідача розповів сон.