Висновки

Отже, проведений нами аналіз спеціальної літератури дав змогу встановити наступне:

• В історіографії проблема ролі, значення, діяльності інтелігенції у формуванні державницького потенціалу окремо не порушувалась в культурологічному контексті. Аналіз джерельного забезпечення — архівних матеріалів, опублікованих документів, періодики засвідчив, про вагомий внесок інтелігенції у розвиток культуротворчої та ніціональної ідеї. І тепер, у XXI ст., маємо загальну картину діяльності інтелігенції, а також можемо збагнути її величезний вплив на збереження національної культури, національного відродження українців як нації.

• Зародження інтелігенції стало подією великого значення. Особливо вагомою вона стала для суспільств типу українського, що «втратили» свою дворянську еліту в результаті асиміляції імперською культурою та службою. Бо саме інтелігенція мала забезпечувати українців культурним, а згодом і політичним проводом протягом усієї новітньої доби. Як і належало сподіватися, інтелігенція звичайно з'являлася в містах — насамперед у тих, де були вищі учбові заклади. Відтак Харків (де 1805 р. засновано перший у російській частині України університет) став одним із перших осередків інтелігенції, що народжувалася в країні. Інтелігенція взялася за утвердження різноманітними засобами національної самосвідомості. Вона консолідувала українців навколо боротьби за свої політичні, соціально-економічні й культурні права. Завдяки їй було збережено національну ідентичність, мову, культуру, українці уникли цілковитої асиміляції в умовах бездержавного існування.

• Соціальний портрет української інтелігенції, у тому вигляді, в якому він склався на порозі XXст., віддзеркалював рівень розвитку української нації. Зворотною стороною цього портрета було політичне обличчя національної інтелігенції. Зрозуміло, що соціальна структура, рівень соціального розвитку інтелігенції не визначають жорстко і безпосередньо її політичних позицій, якщо вести мову про окремі особи або невеликі політичні групи. Проте, коли йдеться про маси людей, об'єднаних якимись спільними соціально-професійними прикметами, роль згаданих факторів зростає. Соціальний детермінізм у таких випадках стає більш помітним, що цілком стосується української інтелігенції. Її політичний розвиток, поведінка, ставлення до вибору шляхів соціального і національного визволення, схильність до тієї чи іншої ідеології тощо можуть бути зрозумілими лише у зіставленні з її соціальним портретом

• Формування української інтелігенції зосереджувалося навколо трьох осередків – середніх і вищих навчальних закладів, а також студентських товариств. У перших двох існуючі обставини (відсутність українського університету, недостатня кількість україномовних середніх шкіл, полонізаційна політика крайової адміністрації в освіті) не надто сприяли даному процесу. Виправити ці недоліки намагалися молодіжні організації, які через функціонування мережі наукових гуртків активі-зували дослідницький потенціал майбутньої інтелігенції, підвищували її фаховий рівень, сприяли формуванню у неї науково-критичного світо-гляду, а також робили наголос на національно-патріотичному вихованні. Саме з студентських товариств вийшла національно свідома інтеліген-ція, яка брала активну участь в громадсько-політичному житті краю. Основними фаховими групами світської інтелігенції були педагогічні працівники, юристи, спеціалісти медичного та ветеринарного профілю, творча інтелігенція. Статус представників цих груп був диференційова-ним, залежав від освіти, кваліфікації, характеру діяльності (на державній службі чи приватній), займаної посади, трудового стажу. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувається консолідація інтелі-генції за видами професійної діяльності, створюються різноманітні фахові організації і друковані органи, які активно виступають на захист прав своїх членів.

• Аналіз отриманої в процесі дослідження інформації дав підстави твердити, що загальна чисельність української інтелігенції на початку ХХ ст. становила близько 5-7тис. осіб.

• Інтелігенція будучи учасником українського націотворення, виконувала у його перебігу роль одного із центрів консолідації народу, пробуджувала в українців національну свідомість, ставила в основу діяльності національну ідею, яку було піднесено до рівня ідеології. Це дозволило їм стати суб’єктом українського національного державотворення 1917 — 1920 рр.

• Участь інтелігенції у громадсько-політичному житті виявлялась в обстоюванні прав українського народу, діяльності у парламентських структурах; участі у вічах, маніфестаціях, національних святах, заснуванні та діяльності політичних партій. Включення у політичне життя членів «Просвіти» дало їм змогу не лише здобути досвід, скристалізувати політичний світогляд, а й трансформувати його від ідеї культурництва до ідеї української державності.

• Беззаперечними здобутками ролі «Просвіти» у культурно-просвітньому русі в Україні в зазначений період стали:

- створення міцної ідейно-теоретичної основи національно-культурного руху, обґрунтування його конкретних вимог й засад;

- формування освітньої мережі, що сприяло залученню широких верств до ідей самобутності;

- масове зростання національної свідомості українців;

- залучення молодого покоління до національних ідей;

- перетворення українського краю у добре організовану спільноту, що чітко усвідомлювала національні потреби, прагнення та інтереси.

Незважаючи на неоднорідність і суперечності у своєму розвитку, Інтелігенція в зазначений період, спираючись на ґрунтовно розроблену ідейно-теоретичну основу, внесла значний вклад у формування національної свідомості українців, пропагуючи й втілюючи у життя національну ідею.