104

ВСТУП

Актуальність теми. На нинішньому етапі державного будівництва в Україні теоретичного і практичного розв’язання потребують ті ж проблеми, що і століття тому: відродження національної свідомості українців та політичної й суспільної активності широких верств суспільства, розвиток вітчизняної культури, утвердження духовності, розширення сфери використання української мови і впровадження її в усі галузі життя, врешті економічна активність і діяльність у нових напрямах. У багатьох з цих питань інтелігенція мала великі досягнення й нагромадила значний досвід, який суспільство повинно використати в нових історичних умовах. Адже, на наш погляд, успіх сьогоднішнього національного відродження та державотворення в значній мірі залежить від того, чи зможемо ми на зовсім новій методологічній основі, звільненій від будь-яких ідеологічних штампів, проаналізувати й використати власні історичні надбання.

Проблема української інтелігенції надзвичайно важлива в процесі дослідження всіх українських земель кінця ХІХ – початку ХХ ст. Адже ця соціальна група відіграла чи не найважливішу роль в економічному, політичному та духовному житті суспільства, а також в процесі формування модерної української нації. Вона була носієм національної ідеї, пропагувала її серед широких верств населення, а на початку ХХ ст. стала політичним провідником народу в боротьбі за побудову національної держави.

Діяльність інтелігенції була одним із помітних явищ вітчизняної історії на межі ХІХ-ХХ століть. Вони відігравали активну роль у формуванні національної самосвідомості українців, українського культурно-національного відродження, утвердження української мови, розвитку музичного, образотворчого мистецтва та театру, що спиралися на міцні традиції культурних надбань українського народу.

Українська інтелігенція була відзначена у багатьох наукових працях, які дають важливу інформацію, щодо її діяльності. Адже на історичній арені після асиміляції дворянської еліти, не стало жодної сили яка б займалась українським питанням. Тому саме вона мала забезпечити українців соціальним, культурним, а згодом і політичним поступом.

Мета дипломної роботи ОКР «Спеціаліст» базується на тому, щоб, виходячи з актуальності теми, на основі переосмислення здобутків історіографії, періодичних видань, наукової літератури, визначити зміст роботи, основні етапи розвитку та провідні напрями діяльності інтелігенції у формуванні культурного та державницького потенціалу українського народу на межі ХІХ-ХХ століть.

Для досягнення вказаної мети в роботі розв’язуються такі завдання:

• проаналізувати стан наукової розробки проблеми;

• з’ясувати історичні етапи та умови формування української інтелігенції;

• охарактеризувати соціальну структуру інтелігенції, як окремої групи суспільства;

• здійснити аналіз професійно-фахового розподілу інтелігенції, щодо кількісного розмежування;

• визначити основні професійні групи всередині даної соціальної верстви, а також подати загальну характеристику кожної із них за принципом: рівень освіти, підготовка, умови праці, поділ на підгрупи;

• дати цілісну й об’єктивну оцінку участі інтелігенції у формуванні національної свідомості;

• відобразити участь інтелігенції у громадсько-політичному житті українського народу.

• висвітлити внесок інтелігенції у загальноукраїнський національно-культурний процес, з’ясуватийого роль у вітчизняній історії, проаналізувати досвід праці й багату ідейно-теоретичну спадщину, осмисливши їх пізнавальне й практичне значення длясучасного розвитку.

Об’єкт дослідження: Об'єктом дипломного дослідження є інтелігенція, як провідна верства українського суспільства.

Предмет дослідження: Форми i методи культурно-освітньої діяльності інтелігенції,професійна структура, соціальне походження, формування державницького потенціалу українського народу, участь її у громадсько-політичному житті, поширенні знань, піднесенні національної свідомості, підготовці кадрів державницького спрямування та реалізації накопичених резервів в українському державному будівництві.

Методологія дослідження. Основоположними принципами наукового дослідження є історизм, об’єктивний аналіз подій і фактів, незалежно від класових, політичних, партійних чи ідеологічних нашарувань. Теоретичною основою наукового аналізу проблеми є теорія наукового пізнання світу.

В основу дослідження покладено комплекс застосування загально наукових методів: історичного, логічного, систематизації; власне історичних: проблемно-хронологічного, синхронічного, порівняльно-історичного; міждисциплінарних: статистичного, системно-структурного. Їх цілеспрямоване й комплексне застосування сприяло всебічному аналізу конкретної проблеми історичного дослідження.

Хронологічні рамки охоплюють другу половину XIX - 30-ті рр. XX ст. З метою яскравішого відображення супутніх явищ, простеження витоків інтелігенції та важливих для розв’язання проблеми фактів щодо особового складу інтелігенції зроблено екскурс у минуле та простежено подальші події, відступаючи від визначених хронологічних рамок.

Територіальні межі. Дослідження охоплюють Західну та Східну Україну, які були поділені між двома могутніми імперіями – Австрійською й Російською. Українські землі перебували у колоніальній залежності, тому були підпорядковані культурним, економічним та політичним інтересам загарбників.

Наукова новизна роботи полягає у культурологічному визначенні ролі інтелігенції в консолідації українського населення у зазначений вище період.

Теоретична цінність дипломної роботи полягає в тому, що під час її виконання роботи були набуті певні практичні навички і вміння з опрацювання літератури та аналізу і узагальнення фахової інформації.

Практичне значення роботи полягає в тому, що зібраний і опрацьований матеріал може бути використаний при підготовці рефератів, доповідей, розробці лекцій та семінарів з історико-культурних та мистецьких дисциплін.

Апробація дослідження дипломної роботи здійснювалась шляхом оприлюднення основних положень дослідження

Матеріали роботи апробовані шляхом публікації фрагментів дослідження у науковому збірнику «Актуальні питання культурології»: альманах наукового товариства «Афіна» - «Рівненська «Просвіта» у міжвоєнний період». Випуск 12. – Рівне: РДГУ, 2012. – C.105-109.

Аналіз використаної літератури. При написанні роботи було проаналізовано рівень і стан наукових досліджень проблеми та охарактеризовано найголовніші матеріали.

Так, аналіз вітчизняної історіографії показує, що завдяки багатолітнім зусиллям вчених із досліджуваної проблеми підготовлено чимало праць. Серед них такі вчені, як: М. Аркас [2], Ю. Богуцький[4], Ю Бойко [5], В. Бокань [6], В. Борисенко [7], В. Верич [8], К. Голубець [14], В Греченко [17], А. Гурбик [22], М. Закович [33], В. Качкан [45], П. Кононенко [53], М. Кордон [54], В. Лернатович [57], В. Литвин [59], С. Макарчук [61], Є. Маланюк [64], І. Огієнко [68], О. Павлова [70], Н. Полонська-Василенко [72], О. Реєнт [74], І. Рибалко [75], В. Сарбей [78], М. Слабошпицький [82], А. Фартушний [87], І. Хома [90], В. Чигринов [91], Ю. Шаповал [95], В.Шейко [96-97], в яких розкрито структуру, основні функції та роль інтелігенції в життєдіяльності українського населення тощо.

Важливу допомогу при аналізі даної проблеми надали монографії В. Виткалова [10] та Я. Шабали [94], де охарактеризовано соцiально-економiчну та нацiонально-полiтичну ситуацiю на українських землях, визначено головні аспекти діяльності інтелігенції для збереження національної та духовної культури, висвітлюється полiтика імперій щодо українського суспільства.

У ХХ ст. різні напрями та сфери діяльності інтелігенції відображено у працях А. Бичка [3], С. Єфремова [27], М. Климової[46], І. Кураса [56], І. Лисяк-Рудницького [58], В. Шейка [96], Н. Шипа [98] та ін.

Об’єктивний, науковий підхід щодо відображення діяльності інтелігенції наприкінці ХІХ – початку ХХ століття розпочався після проголошення державної незалежності України. Тут слід відзначити наукові дослідження таких вчених, як В. Горський [16], Г. Додонова [25], З. Зайцева [31-32], М. Коваль [47], І. Коляда [51], В. Кремень [55], В. Нестеренко [67], Г. Чупилко [93]; в ряді статей вони показали інтелігенцію як оберегу культурної спадщини українського народу.

Про діяльність окремих представників інтелігенції та їх вплив на українську культуру йдеться в спеціальній літературі таких дослідників, як Я. Грицак [19], М. Грушевський [20-21], З. Хижняк [89].

Питанням мистецько-літературного спрямування займались А. Жаборюк [28], Я. Ісаєвич [36], Б. Лобановський [60], С. Макарчук [62], В.Рубан [76], Л. Савицкая [77].

Назвичайно важливим для досліджені проблеми стали праці Г. Касьянова [41-42-43], першого системно викладу про інтелігенцію як представника окремої верстви населення. У його книгах подано соціальний портрет інтелігенції, а також її професійно-фахове розмежування.

Заслуговують на увагу й дослідження таких науковців, як: Н. Винник [9], В. Філіпчук [88], В. Чоповський [92], в працях яких відображається роль інтелігенції в суспільно-політичному житті українського населення на різних етапах його історії на регіональному ґрунті.

Сучасна історіографія проблеми представлена науковими працями таких українських учених, як Н. Візірякіна [12], І. Кадієвська [37], І. Коляда [50], О. Максимович [63], І. Мошик [66] та ін.

Розглядаючи закономірності впливу інтелігенції на процес формування й розвитку культури та самобутніх ідей, окремі вчені наголошують на національному підґрунті, яке запровадила інтелігенція шляхом пробудження національної ідеології та її розповсюдження у широкі верстви населення, що згодом дало поштовх для роботи на політичній авансцені. Зазначеним темам було присвячено низку досліджень, авторами яких є М. Попович [73], М. Семчишин [79], В. Даниленко [23], М. Жулинський [29], М. Кармазін [39-40].

З праць науковців діаспори можна відзначити монографію О. Субтельного [85], основна увага в якій зосереджується на національній історії в контексті діяльності української інтелігенції.

Підводячи підсумок історіографічного огляду досліджуваної проблеми можемо констатувати, що наукова думка невпинно рухається в бік розширення знань про діяльність інтелігенції в Україні. Однак відсутність ґрунтовної узагальнюючої праці, що висвітлювала б комплексно всі форми, методи та напрями роботи інтелігенції, його місце та роль у національному відродженні України, зумовила вибір теми даного дослідження.

Крім того, нами була опрацьована література до розділу 4. Відзначаються глибинним змістом та концептуальністю наступні праці: П. Атаманчукa «Основи охорони праці» [2], В. Жидецького «Основи охорони праці»[32], В. Березуцького та ін. «Основи охорони праці» [4], де розглядаються основні теоретичні й практичні аспекти з визначеної теми.

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Вступ розкриває актуальність теми, об’єкт та предмет дослідження, мету і завдання, структуру роботи, хронологічні та територіальні межі, аналіз використаної літератури, наукову новизну, практичну та теоретичну цінність роботи, апробацію дипломної роботи та характеризує структуру дослідження.

Перший розділ – «Соціально-історичне значення виникнення і розвитку інтелігенції як духовного захисника держави» містить два параграфи. У першому – «Історія становлення та розвитку поняття «інтелігенція» розглянуте питання самої сутності в слові інтелігенція. Проаналізовано історичні аспекти та аналіз науковців на розкриття самого терміну визначення. У другому - «Соціокультурні передумови появи інтелігенції та її роль у розбудові української держави: історичний аспект» подано відомості про причини та умови, які стали приводом до національно-культурного руху який згодом переросло до боротьби за українську державність , яку і поведе інтелігенція у зазначений період.

Другий розділ –«Особливості формування інтелігенції, як окремої соціально-професійної групи на зламі ХІХ-ХХ століть» містить два параграфи. «Соціальна структура інтелігенції: соціальний портрет» та «Характерні особливості професійно-фахового та національно-демографічного положення інтелігенції» в яких характеризується інтелігенція як окрема структурована соціально-професійна верства українського суспільства. Йде опис її професійної структури, соціальне походження, правовий статус, умови праці і побуту, матеріальне становище та дозвілля інтелігенції, а також офіційна політика загальнодержавних і органів влади щодо підготовки, завдань і суспільної ролі інтелігенції.

Третій розділ поділяється на два параграфи: «Інтелігенція та її культуротворча діяльність» та «Інтелігенція в системі політичних подій: боротьба за національну самостійність», де описуються умови державотворення, головні завдання інтелігенція з захисту населення перед агресивною політикою поневолююча. Визначається діяльність інтелігенції в контексті збереження культури, піднесення національної самосвідомості. Зазначається також перехід від культурної діяльності до політичної, що свідчило про появи ідей самостійної України.

У висновках підводиться підсумок виконаних завдань.

Загальний обсяг роботи: - 113 сторінок.

Основного тексту: - 103 сторінки.

Розділ 1. Соціально-історичне значення виникнення і розвитку інтелігенції як духовного захисника держави

1.1. Історія становлення та розвитку поняття «інтелігенція»

Визначення сутності інтелігенції - завдання фундаментальне. Спроби її вирішувати становлять особливу трудність для дослідників. В існуючих уявленнях інтелігенція найчастіше постає як певна спільнота освічених людей, для яких розумова праця становить основу їхньої професійної діяльності. Однобічність подібного підходу, полягає в тому, що він не дозволяє повною мірою розкрити сутність інтелігенції. В літературі звертається увага на зв'язок таких понять як «інтелігенція» та «інтелект», утворених від одного кореня.

Інтелігенція має здатність до пізнання світу і самої себе, а інтелект служить необхідним для цього інструментом. Інтелігенція -це якась духовна здатність освоєння дійсності, сам людський дух. Кордон між змістом цих понять в історії філософії завжди була досить умовною, але необхідно уточнити, що зміст поняття «інтелігенція» завжди ширше змісту поняття «інтелект» [27, c. 8].

Історія становлення та розвитку поняття «інтелігенція» обчислюється тисячоліттями.

Мислителі римської епохи поняття «інтелігенції» наповнили філософським змістом.«Божественна» інтелігенція мала переважне значення в середньовічній схоластиці, цим терміном богослови позначали найважливішу людську здатність пізнання світу. Новий час відзначено розвитком філософського раціоналізму, який вивчав можливості розуму людини, а для характеристики духовних властивостей людини використовувався термін «інтелігенція»[5, c. 17].

Для другої половини XIX століття характерно ослаблення інтересу філософів до поняття «інтелігенція». Цей термін починає частіше використовуватися психологами і соціологами при описі пізнавальних здібностей людини для характеристики психічних властивостей особистості.

Таким чином, на всьому протязі існування поняття інтелігенції основний зміст зберігається: їм визначаються здатності суб'єктів соціокультурного світового простору - розумові, пізнавальні та духовні.З розвитком наукової думки гносеологічне значення поняття «інтелігенція» зазнало істотних змін.

Його змінило соціально-філософське значення: інтелігенція - суспільний прошарок людей, які професійно займаються розумовою, переважно складною, творчою працею, розвитком і поширенням культури. Нерідко, в повсякденній практиці поняття «інтелігенція» надають моральний сенс, висловлюючи з його допомогою демократизм і високу моральність. Поняття «інтелігенція» як і раніше характеризує розвиток філософського розуміння людських духовних здібностей і є початком в дослідженні інтелігенції як соціальної групи [19, c. 35].

Такі методи як історико-філософський і логіко-семантичний аналіз дозволяють провести відмінності між двома значеннями слова «інтелігенція», які в сукупності охоплюють весь зміст духовно-пізнавальних здібностей людини:

1) здатність індивіда до самопізнання

2) розумність, як найважливіша властивість людини.

У Росії та в Україні другої половини XIX століття починають по-новому трактувати поняття «інтелігенція»: їм позначають особливу соціальну групу, що з'явилася раніше, ніж слово, що позначає їх. У міру розширення уявлень про структуру інтелігенції, поява інтелігентів у вітчизні стали відносити дослідники історіографії до більш віддаленому часі. У зв'язку з цим важливо розглянути послідовність виникнення різних точок зору на питання зародження інтелігенції [41, c. 9-10].

У вітчизняній літературі широко представлені думки про виникнення інтелігенції в 60-і роки XIX століття.

Відповідно до іншої точки зору (В.Г. Ведийский, А.І. Герцен, П.Я. Чаадаєв) поява інтелігенції в Росії та Україні відноситься до 30-40-х років XIX століття. Представники третьої групи (наприклад:Н.А. Гредескул тощо) часом появи російської інтелігенції вважають Олександрівську епоху. На думку П.Л. Лаврова і П.Н. Мілюкова інтелігенція виникла у другій половині XVIII століття. Г.В. Плеханов та інші вчені відносять появу інтелігенції до реформ Петра I початку XVIII століття. У деяких публікаціях початок вітчизняної інтелігенції пов'язують з епохою правління Володимира Святого і Ярослава Мудрого в Київській Русі (Л.Я. Смоляков) [5, c. 43].

Така відмінність точок зору говорить про відсутність єдності в питанні про час зародження інтелігенції як соціальної верстви. І пояснюється це тим, що в літературі немає поки визначеного та чіткої відповіді на питання: яка сутність інтелігенції?

Для вирішення питання про природу інтелігенції у вітчизняній літературі було введено поняття «інтелігентність». До нього відносять безліч рис розуму і характеру, які проявляються у людей (що мають і не мають відношення до інтелігенції).

Ці якості у кожного індивіда виявляються з різним ступенем і з різною інтенсивністю. Робляться спроби знайти кошти більш точного визначення цих параметрів. Так, сучасний дослідник В.Я. Нечаєв запропонував цілу мережу індикаторів сприйняття інтелігенції громадською думкою: освіченість, ставлення інтелігенції до епосу, стан моральності, здатність нести відповідальність за моральну деградацію, духовне зубожіння та інші аномальні стану суспільства.

Д.С. Лихачов так визначає інтелігента: «Інтелігент - це представник професії, пов'язаної з розумовою працею (інженер, лікар, учений, художник, письменник) і людина, що володіє розумовою порядністю [50, c. 115].

Всі інтелігенти в тій чи іншій мірі «творять», а з іншого боку, людина пише, що викладає, що творить витвори мистецтва, але робить це на замовлення, за завданням в дусі вимог партії, держави або якого-небудь замовника з «ідеологічним ухилом», з нашої точки зору, ніяк не інтелігент, а найманець. До інтелігенції належать тільки люди вільні у своїх переконаннях, не залежні від примусів економічних, партійних, державних, не підкоряються ідеологічним зобов'язаннями. Основний принцип інтелігентності - інтелектуальна свобода, свобода як моральна категорія. Не вільний інтелігентна людина тільки від своєї совісті і від своєї думки. Інтелігенція є однією з найбільш соціально значущих і впливових груп національної ідеології. Її характерними відмінними ознаками є інтелект, освіта та професійна зайнятість розумовою працею. Це дозволяє розуміти під інтелігенцією освічену, мислячу частину українського суспільства [85, c. 11].

Багато з науковців (В.В. Тепікін та ін.) виділяє 10 визначальних ознак інтелігенції:

1. передові для свого часу моральні ідеали, чуйність до ближнього, такт і м'якість у проявах;

2. активна розумова робота і безперервне самоосвіта;

3. патріотизм, заснований на вірі в свій народ і самовідданої, невичерпної любові до малої і великої Батьківщини;

4. творча невтомність всіх загонів інтелігенції (а не тільки художньої її частини, як багатьма прийнято вважати), подвижництво;

5. незалежність, прагнення до свободи самовираження і набуття у ній себе;

6. критичне ставлення до діючої влади, засудження будь-яких проявів несправедливості, антигуманізму, антидемократизму;

7. вірність своїм переконанням, підказаним совістю, в найважчих умовах і навіть схильність до самозречення;

8. неоднозначне сприйняття дійсності, що веде до політичних коливань, а часом - і прояву консерватизму;

9. загострене почуття образи в силу нереалізованості (реальної чи уявної), що іноді призводить до граничної замкнутості інтелігента;

10. періодичне нерозуміння, неприйняття один одного представниками різних загонів інтелігенції, а також одного загону, що викликано нападами егоїзму і імпульсивності (найчастіше характерно для художньої інтелігенції) [103, c. 76].

Один з варіантів так званого «соціально-етичного» тлумачення цього поняття, поширеного в XIX століття, коли до інтелігенції відносили, перш за все, тих, хто був критично налаштований до сучасного суспільства і його ідеалам, представив Р.І. Іванов-Розумник: «інтелігенція є етично-антиміщанська, соціологічно-позасословна, позакласова, спадкоємна група, яка характеризується творчістю нових форм і ідеалів і активним проведенням їх у життя в напряму до фізичного і розумового, суспільного та особистого звільнення особистості [53, с. 89]»

Якщо розглядати історію європейського світу, то з'ясовується, що особливої уваги проблемі інтелігенції зарубіжні дослідники не приділяють. Зарубіжної наукою частіше використовується поняття «інтелектуал», ніж «інтелігенція». На Заході в минулому столітті сформувалося цілий напрям, що досліджує «інтелектуальну історію», що доповнює традиційні дослідження з історії наукових, філософських, релігійних та інших ідей.

За своїм визначає інтелігенцію А.С. Панарін, який бачить в ній, перш за все, професіоналів, наділених моральними якостями, що діють відповідно до норм моралі.«Додайте до якостей фахівця особливу моральну вразливість, вразливість, чуйність на загальні соціальні проблеми - і ви отримаєте інтелігента в значенні цього поняття» [5, c. 56].

Д. Ліхачов у своєму визначенні підкреслює ряд інших суттєвих ознак: «До інтелігенції, на мою життєвому досвіду, належать тільки люди вільні у своїх переконаннях, не залежні від примусів економічних, партійних, державних, не підкоряються ідеологічним зобов'язаннями. Основний принцип інтелігентності - інтелектуальна свобода, - свобода як моральна категорія. Не вільний інтелігентна людина тільки від своєї совісті і від своєї думки» [19, c. 38].

Для представників інтелігенції дві сторони життєдіяльності мають однакове істотне значення, які, ними одночасно реалізуються:

• Онтична, інституційна функція;

• Онтологічна, моральна, цивільна функція.

Обидві ці сторони присутні в інтелігенції завжди одночасно і разом, хоча ця двоїстість може проявлятися по-різному.

За М.К. Мамардашвілі виконання інституційної функції, в сфері своєї діяльності є «стандартизованою», «органічної», а вираз громадянської, моральної позиції, виступає як «демократична» і «традиційна».

Але саме завдяки зазначеної Онтіка-онтологічної дуальності, інтелігенція здатна з'єднати всі соціальні класи і групи, стати суспільною совістю, виконувати роль медіатора між державою і громадянським суспільством, надаючи «ідеологічне», громадянське звучання будь-якої діяльності в будь-яких сферах і галузях життєдіяльності суспільства, тим самим, забезпечуючи гомогенність і єдність суспільного життя.

Узагальнюючи численні судження про соціокультурної природі інтелігенції, С.А. Магар виділяє найбільш загальні, історично-стійкі ознаки, що виділяють інтелігенцію з іншої маси населення - освіта, інтелект і професійні заняття розумовою працею - інтелігенція - освічена, мисляча частина суспільства [67, c. 7-8].

Отже, на підставі проаналізованої літератури можна зазначити, що саме поняття «інтелігенція» ще остаточно не розкрито, оскільки багато речей ще в цій сфері (хронологія походження, місце та особливості діяння) залишаються недослідженими. Багато науковців аналізували інтелігенцію в різних аспектах та напрямах, але всі вони дійшли згоди, що інтелігенція – це окрема соціальна верства населення, що вела розумову працю та пресвятила своє життя покращенню національного, культурного та соціального життя населення.