11. Народна педагогіка - основа наукової педагогіки.

За свою багатовікову історію український народ накопичив велику кількість цінних знань про дітей і їхнє виховання, які принагідно представлені в етнопедагогіці.

Традиції давньоруської народної педагогіки, які стали джерелом української етнопедагогіки, склались у давні часи. Уже в часи Київської Русі народною педагогікою чітко усвідомлювалась мета, зміст навчання і виховання, висувалися основні засоби досягнення педагогічного ідеалу. Одним із важливих факторів виховання в народній педагогіці вважалася сім’я. Саме досвід родинного виховання, розвиток гри та поліфункціональність іграшки, казки, прислів’я, загадки, звичаїв та обрядів дають змогу говорити про притаманну нашим предкам народну педагогіку, що формувалася на слов’янській основі. Основні принципи народної педагогіки складалися на основі наївно натуралістичного народного світогляду.

З великою повагою ставився до українського народу й української народної педагогіки інший відомий діяч — М. Добролюбов. Він розкрив мистецько-педагогічну велич і силу такої чудової пам’ятки української етопедагогіки, як народна пісня.

Зазначимо, що в українській педагогіці термін «народна педагогіка» запровадив педагог і культурний діяч О. Духнович 1857р. в опублікованому ним підручнику «Народна педагогія в пользу училищ і вчителів сельских». Це був перший підручник педагогіки в Україні, в його основу були покладені народні педагогічні принципи, форми та методи навчання та виховання. Він уперше в Україні систематизував педагогічні знання, узагальнив багатовіковий досвід народної педагогіки. У науковий обіг термін «народна педагогіка» ввів видатний російський педагог-демократ К. Ушинський. Він підкреслив її велике значення для виховання.

Видатний педагог А. Макаренко розглядав народну педагогіку як золотий фонд педагогіки наукової. Він черпав з народної виховної мудрості й повертав її народові в новому вигляді.

Певну пізнавальну цінність у справі вивчення народної педагогіки мають праці українських етнографів кінця ХІХ – початку ХХ ст.: А. Малинки, А. Онищука, Йосипа і Данила Лепких. В цих працях подано картини народного виховання в різних місцевостях України, звичаї і обряди, якими супроводжуються найзначніші події в житті дитини, дитячий побут. У 20-ті роки з’явились перші спроби систематизації й узагальнення практичного досвіду народної педагогіки. Автор першої книги про народну педагогіку Г. Виноградов розглядає народну педагогіку як рівноцінну педагогічну систему серед інших педагогічних систем, що в різний час прописувались окремими вченими-педагогами. Він наголошує на необхідності вивчення народної педагогіки в її історичному розвитку для глибшого розкриття її значення в народному вихованні.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи, педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: народна педагогіка — духовна педагогіка — світська педагогіки.

Українська народна педагогіка — складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.

В основі педагогіки як самостійної науки — доробок видатного чеського педагога Я.-А. Коменського (1592— 1670), зокрема його головна праця «Велика дидактика». Коменський з позиції гуманізму трактує педагогічні категорії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи Й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й нині.

Збагатили національну педагогіку ідеї великого українського філософа, письменника і педагога Г. Сковороди (1722—1790). Його педагогічні погляди ґрунтуються на визначальних рисах прогресивної педагогіки: гуманізмі, демократизмі, високій моральності, любові до батьківщини й народу.

Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К. Ушинський (1823—1871). У його педагогічній системі визначальним е вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Ушинський обстоював думку, що кожен народ має право навчатися рідною мовою. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвиваючого навчання, збагатив принципи навчання.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки й розв'язання практичних завдань виховання зробив видатний український педагог А. Макаренко (1888—1939). Він розробив і втілив у практику принципи створення й педагогічного керівництва дитячим колективом, методику трудового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни. Чимало зробив Макаренко і для розвитку теорії сімейного виховання.

Видатний український педагог В. Сухомлинський (1918—1970) досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Його перу належать наукові й публіцистичні праці, в яких він ділиться власним досвідом, педагогічними роздумами.

У творенні української національної педагогіки важливу роль відіграє педагогічна спадщина Г. Ващенка (1878— 1967). У відомій праці «Виховний ідеал» він всебічно аналізує проблему формування виховного ідеалу в українській національній школі, що, безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній діяльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України.

У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти з урахуванням реалій сучасного життя і перспектив соціально-економічного розвитку нашої держави. Науковцями АПН України обґрунтовано головні принципи системи безперервної освіти, розроблено державні стандарти на всіх її етапах, структуру й основні параметри змісту освіти та ін.

У процесі становлення педагогіка структурно розвивалася як наука, що має свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах. Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою закономірностей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного процесу, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі джерела:

Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезазначених видатних педагогів минулого і нині є злободенними.

Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку новими ідеями.

Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі вивчення педагогічного досвіду знання стає джерелом існування та розвитку педагогічних наук.

11. Основні принципи народної педагогіки.

12. Виховний потенціал основних жанрів українського фольклору.

13. Школа та педагогічна думка Київської Русі.

14. Г.С.Сковорода - видатний український філософ, просвітитель, народний учитель. Освітня діяльність і педагогічні погляди.

15. Життя та педагогічна діяльність К.Д. Ушинського. Світогляд педагога.

16. К.Д.Ушинський - педагог, просвітитель, патріот. Роль К.Д.Ушинського у становленні педагогіки як науки.

17. Обгрунтування ідеї народності виховання у працях К.Д.Ушинського. ("Про народність у громадському вихованні").

11. Ушинський про гармонійний розвиток особистості ("Людина як предмет виховання").

Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К. Ушинський (1823 – 1871). У його педагогічній системі визначальним є вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Ушинський обстоював думку, що кожен народ має право навчатися рідною мовою. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвиваючого навчання, збагатив гуманні принципи навчання.

К.Д.Ушинський боровся за нову школу, мріяв про те, щоб підняти рівень освіти відповідно до розвитку науки й поширювати знання серед народних мас. Його педагогічна система становить виняткову цінність. Відправним в ній виступає принцип єдності педагогічної теорії та практики. Історія освіти і школи знає чимало діячів, які були або теоретиками, або ж практиками. Костянтину Дмитровичу вдалося подолати цю однобічність. Його педагогічна система ґрунтувалася на принципах народності навчання і виховання, поєднання в навчальному процесі розумової та фізичної праці, визнання високої ролі та організуючого начала учителя. Важливе місце у своїй системі виховання К.Д.Ушинський відводив формуванню у молоді високих моральних якостей, як він висловлювався, вихованню «людини в людині». Виховання, на його думку, повинно спрямовуватись на подолання негативних рис характеру та поведінки й на формування почуття добра і гуманізму.

Видатний вітчизняний педагог заклав теоретичні основи національної гуманної педагогіки. Ідеальний учитель, на його думку, тонко відчуває душевний стан своїх учнів, убачає в них особистості, які гідні такої самої поваги та визнання своїх прав, як і дорослі люди. Такий педагог прагне створювати взаємини, за яких виникає можливість особистісного впливу вчителя, його розуму, моральності, волі, характеру на особистість вихованця. Справжній учитель повинен любити педагогічну професію, бути добре обізнаним з науковими основами психології і педагогіки, досконало знати свій предмет, володіти методикою навчання та виховання учнів.

К.Ушинський вимагає будувати навчання й виховання з урахуванням природи дитини, її національної приналежності. Тому педагогіка має спиратися на широке коло антропологічних наук, до який видатний педагог відносив: анатомію, фізіологію і патологію людини, психологію, логіку, філософію, географію, статистику, економіку, історію. Із зазначеного кола антропологічних наук особливого значення Ушинський надавав психології.

Дидактика К.Ушинського глибинна, розмаїта й оригінальна. Він вимагав будувати навчання на основі врахування національних вікових, статевих і психологічних особливостей дітей, наголошував на значенні повторення в процесі навчання, обґрунтовував дидактичні принципи свідомості, наочності, систематичності, міцності засвоєння знань.

Вагоме місце в дидактичній системі К.Д. Ушинського займає висвітлення проблем оптимізації пізнавальної активності школярів, емоційності навчання, розвитку мислення і мовлення учнів, забезпечення наступності у навчанні й належної організації самостійної роботи й творчості школярів. К. Ушинський дав глибоке наукове обґрунтування своїй дидактиці та класичний взірець втілення на практиці.

Виховна система К.Ушинського базується на мудрості народної педагогіки й висунених них теоретичних положень педагогічної науки. Виховання він визначає як певний цілеспрямований і систематичний вплив на тіло, душу й розум дитини з метою прищеплення їй якостей здорової, розумної, моральної, релігійної, національно свідомої, творчо ініціативної, культурної, освіченої людини.