Ціла купа сміття

Навіть коли хибні дослідження не ставлять людські життя під загрозу, – а більшість з них занадто далекі від ринкової реалізації для цього – вони сприяють марнуванню коштів і зусиль найкращих умів планети. Альтернативну вартість загнаного у глухий кут прогресу важко підрахувати, але вона, швидше за все, дуже висока. І може ще зростати.

Однією з причин цього є конкуренція в науці. У 1950-х рр., коли успіхи науковців під час Другої світової війни сформували сучасні наукові дослідження, наука була заняттям для обраних. Уся світова наукова спільнота налічувала кілька сотень тисяч осіб. Коли їх лави зросли до 6-7 мільйонів активних дослідників за останніми підрахунками, науковці втратили відчуття самоцензури та контролю за якістю. Вимога «публікувати або переставитися» заволоділа науковим життям. Боротьба за робочі місця стала запеклою. У 2012 р. середня платня американських ординарних професорів становила у середньому 135 тисяч доларів – це більше, ніж заробіток юристів. Щороку шість новоспечених докторів наук подають документи на конкурс для отримання професорської посади. На сьогоднішній день перевірка та відтворення результатів досліджень інших науковців мало сприяє кар’єрі дослідника. А без перевірки сумнівні відкриття продовжують збивати з пантелику.

Кар'єризм також заохочує спотворення та суб’єктивну вибірку результатів. Щоб забезпечити свою унікальність, провідні наукові видання ставлять високі планки для відбору матеріалів, відхиляючи більш, ніж 90% рукописів. Побачити світ найбільше шансів мають найвражаючі результати досліджень. Тому не дивно, що кожен третій науковець знає принаймні одного колегу, який «причепурив» свою роботу, наприклад, викинувши невигідні дані, і мотивує це інтуїцією. І що більше дослідницьких колективів по всьому світу працюють над схожою проблематикою, то більша вірогідність того, що хоча б одна з них стане невинною жертвою альтернативи між жаданим відзвуком геніального відкриття та шумом підроблених статистичних викладок. Такі фальшиві взаємозалежності часто з'являються у журналах, які женуться за вражаючими новинами. Якщо вони стосуються таких тем, як вживання алкоголю, старіння або впливу відеоігор на дітей, то вони мають неабиякі шанси потрапити на перші шпальти газет.

І навпаки, дослідження, що спростовують наукові гіпотези, рідко надсилаються до редколегій, не кажучи вже про згоду на їх опублікування. «Негативні результати» складають лише 14% публікацій, тоді як у 1990 році їх частка сягала 30%. Проте знати, що є помилковим, настільки ж важливо для науки, як і знати, що є доказовим. Неспроможність повідомляти про невдачі означає, що дослідники витрачатимуть гроші та зусилля на шляху, що ведуть до «глухих кутів», уже виявлених іншими вченими.

Возвеличений процес рецензування також насправді не такий, як його малюють. Коли відомий медичний журнал запропонував оцінити праці інших експертів у галузі, виявилося, що більшість рецензентів так і не виявили навмисно зроблених помилок, навіть після попередження, що і їхні рецензії перевірятимуться.