Місце арабських держав африки в турецькому геополітичному проекті (на основі аналізу арабомовних джерел)

Актуальність дослідження геополітичної стратегії Туреччини визначається широкими спектром факторів. До їх числа треба віднести необхідність виявлення глибинних причин та роль зовнішніх рушійних сил у подіях «арабської весни». В контексті реалізації зовнішньополітичної стратегії України значний інтерес являє розгляд політики маневрування Туреччини по лінії Захід – Схід за рахунок втручання у справи арабських країн, особливо в світлі тотожності української та турецької дилем щодо «європейського вибору». До того ж Туреччина є близьким географічним сусідом України по Чорноморському регіону та має вплив на зовнішню політику Києва, який відводить, як Анкарі, так і державам Північної Африки, вагому роль в планах досягнення енергетичної незалежності. З огляду на це ідентифікації та опису потребує практична проекція ідеологічних установок уряду Реджепа Таїпа Ердогана в арабській Африці, задля комплексного аналізу реальних намірів та цілей турецького уряду на сучасному етапі.

Метою даної роботи є детальний розгляд точок зору та оцінок арабськими дослідниками проблеми місця та ролі арабських держав Африки в геополітичному проекті сучасної Туреччини. На жаль, подібні розвідки не мають аналогів в українському політологічному дискурсі. Враховуючи високий ступінь динамічності поточних процесах в арабському світі, наведений аналіз буде лише проміжним зрізом модернової турецької геополітики на часовому відрізку 2011-2013 рр.

Природу турецької експансії в арабській Африці можна розглядати, як спосіб компенсувати втрати від дефіциту здобутків в переговорному процесі між Туреччиною та ЄС щодо набуття повноправного членства. Для цього Анкара de facto виступила активним учасником втілення в життя проекту створення Середземноморського Союзу французького президента Ніколя Саркозі, що дав би змогу туркам домінувати в Південному Середземномор’ї. Прем’єр-міністр Туреччини Р.Т.Ердоган інтерпретував французькі пропозиції, як карт-бланш на реконструкцію сфери впливу Османської імперії на геофілософському рівні. Він заявив, що «нами керує дух, який створив імперію Османів». Турецький міністр закордонних справ Ахмет Давутоглу додав, що Туреччина має стати «гравітаційним центром Близького Сходу». Зміст геополітичної стратегії «неоосманів» значною мірою розкриває заява віце-прем’єр Туреччини Башира Аталая на Конференції «Геополітичні зміни в Північній Африці: турецько-лівійське зближення» від 7 квітня 2013 р., в якій він підкреслив, що «Лівія стає на шлях будівництва турецької моделі в економічній та політичній сферах для забезпечення демократичного транзиту, та згуртування у боротьбі проти тиранії в регіоні». Наведена формула розкриває є універсальною та розкриває сутність завдань турецької геостратегії щодо арабської Африки. Означені наміри правлячої турецької еліти стали предметом широкого аналізу з боку арабських наукової спільноти.

Ахмед Хаміс Каміль, єгипетський дослідник з Хелуанського університету зазначає, що внаслідок охолодження відносин з ЄС, одним з основних компонентів зовнішньополітичної стратегії турецької держави стала «орієнтація на Схід» (‘ittidjah as-sharqan). Тому Туреччина стала однією з перших держав світу, яка підтримала революції періоду «арабської весни» та закликала уряди Тунісу, Єгипту та Лівії виконати вимоги власних народів.

Експерт з питань турецької зовнішньої політики Дослідницького центру при впливовій єгипетській газеті «Аль-Ахрам» д. Мухаммад Абдель Кадір аль-Халіль підкреслює, що головним інструментом турків в реалізації «неоосманського геополітичного проекту» (al-usmaniya al-jadida) стала міжнародна релігійно-політична асоціація «Брати-мусульмани». Осередки даної організації в усіх арабських державах Африки ідеологічно споріднені з правлячою в Туреччині Партією справедливості та розвитку (ПСР), і підтримують з нею тісну координацію [2].

В свою чергу кувейтський політолог д. Шамлан Юсеф аль-Ісса вказує, що «арабська весна» принесла значну користь турецьким національним інтересам, і перетворила Туреччину на ключову державу в регіоні (ad-dawlatun al-mihwarriyatun). Це стало являти значні ризики для арабських монархій Перської затоки, де могло відбутися «клонування революцій» (‘istansahu ath-thawarati) [1, p.24].

Дослідник з саудівського Університету Ум аль-Кура Мухаммад Абдель Карім Мустафа розглядає глибинний зміст турецької геостратегії, як «антиарабської» політики. Ердоган позиціонує себе «халіфом усіх мусульман» (khalifu al-muslimiin) та стратегічним партнером арабів в протистоянні сіоністському проекту. «Насправді ж Ердоган є османом, і в якості союзника арабів прагне повернути їх до стану «невігластва та відсталості» (al-jaghil wa at-takhuluf), які існували за часів чотирьох століть панування Порти в арабському регіоні. Він прагне зруйнувати силу та єдність арабів» [5].

Вагомого удару по планам Туреччини в арабській Африці завдав військовий переворот 3-4 липня 2013 року, під час якого було усунено від влади ставленика Ердогана – президента Мухаммеда Мурсі. Голова турецького МЗС А.Давутоглу категорично засудив ці події та назвав «небаченим військовим переворотом» (‘inkilyab ‘askariyan gheir maqbul’). У свою чергу переважна більшість арабських дослідників в цілому схвально сприймають усунення єгипетських «Братів-мусульман» та послаблення Анкари. Військовий експерт, генерал Аамін Хатіт пише, що для Туреччини втрата Єгипту – це втрата бази проекту будівництва мусульманського сунітського півмісяцю (al-hilal’ as-sunni al-islami), який простягнувся с заходу від Лівії та Тунісу через Єгипет до Сирії та Туреччини на Сході [4].

Ще більш категоричним є саудівський експерт Тарік аль-Хамід, який назвав турецьку реакцію на падіння режиму Мурсі «безрозсудною» (al-mafqifal-taghawwar), оскільки «Брати-мусульмани» стали в Єгипті вигнанцями, ізольованою групою. В Туреччині розуміють, що вони втрачають свій вплив в Єгипті, Тунісі, Лівії через бездарну політику ісламістського популізму. «Судорожна реакція» Анкари на події в Єгипті є передвісником падіння впливу «Братів» в усіх державах регіону [3]. Але найголовніше прихід до влади військових в Єгипті несе загрозу режиму в самій Анкарі, яка веде політику репресій проти власних військових («справа Ergenekon») та ледве стримує протести світської части суспільства проти уряду ПСР, що сколихнули країну в травні-липні 2013 року (‘ihtijajat muntaziruha miydan taksim).

Підсумовуючи розгляд наукових розробок арабських дослідників щодо місця держав Північної Африки в геополітичному проекті Туреччини, автор наголошує, що доктрина «неоосманізму» передбачала формуванням турецької мережі впливу всеохоплюючого характеру в арабській Африці. При цьому головним опорним пунктом для Туреччини став Єгипет, що разом з Лівією, Тунісом та Сирією мав утворити «сунітський півмісяць» по дузі від Тріполі до Стамбулу. Дані країни мали стати будівельним майданчиком для модернізації регіону за «турецькою моделлю». Напівпериферійний сегмент турецького геополітичного проекту мали утворювати Мавританія та Судан, які розглядалися турками, як перспективні цілі для експорту «арабської весни». На периферії опинилися Алжир, Марокко, Сомалі та Джибуті, де Анкара мала відігравати роль посередника при врегулюванні кризових ситуацій.

Автор вважає, що для Туреччини присутність в арабській Африці є інструментом одночасного тиску на держави Заходу та монархії Перської затоки й способом самоствердження в колі світових держав світу. Анкара в 2011-2013 рр. активно робила ставку на реставрацію геополітичного проекту Османської імперії, основою якого мали стати арабські держави Африки, перебудовані за турецькою моделлю після подій «арабської весни». Проте ставка на демократизацію авторитарних режимів арабської Африки «знизу» мала відгомін в середині самої Туреччини у вигляді подій на площі Таксім, що стали загрожувати існуванню самого режиму Ердогана. Туреччина в 2011 році змогла стрімко заповнити вакуум сили в регіоні, але так само швидко втратила свої лідерські позиції, коли минули півтори роки . Зараз очевидно, що Анкара прагнутиме реваншу, що посилюватиме її протистояння з новим лідером в арабській Африці, роль якого виконує Саудівська Аравія. Головним стратегічним наслідком кризи геополітичної «доктрини неоосманізму» в арабській Африці став новий цикл зближення з ЄС. Маятник турецької зовнішньої політики хитнувся в бік посилення позицій табору прибічників європейської інтеграції, очолюваного діючим президентом Туреччини Абдуллою Гюлем.