Список використаних джерел

1. Международное право: Учебник для бакалавров / Отв. Ред. проф. И. В. Гетьман-Павлова – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрайт, 2013. – С. 655 - 658.

2. Коробушин Д.В., Оселедько В.В., Семененко Э.Г. Особенности развития международного космического права в целях обеспечения безопасности космической деятельности в ближайшей перспективе // Вестник академии военных наук. - 2011.- № 1.- С. 30-36.

3. Международное право: учебник / отв. Ред. Г. В. Игнатеноко и О. И. Тиунов. – 6-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма: ИНФРА-М, 2013. – 643 с.

4. Старчак Л.С. Проблема «серой» зоны международного космического права и возможные пути ее решения// Наука и образование: электронное научно-техническое издание. 2011. – № 10. – С. 9.

Секція: міжнародне приватне право

Серьогін С.¹

Методологічні підходи до розуміння проблеми зловживання правом

Єдиною статтею у Цивільному кодексі України (надалі ЦК), яка визначає межі здійснення цивільних прав є ст.13, яка розміщена законодавцем в главі 2 «Підстави виникнення цивільних прав та обов’язків. Здійснення цивільних прав та виконання обов’язків», слідує за ст.12 ЦК «Здійснення цивільних прав». Таке розміщення статей свідчить про застосування законодавцем доктрини про межі здійснення суб’єктивних цивільних прав у ЦК.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦК особа може здійснювати цивільні права у межах наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Проте, межі здійснення цивільних прав відкрито визначаються законодавцем лише в положеннях ч.2-5 ст.13 ЦК. Зокрема: «… при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, як і недобросовісна конкуренція» [1,25].

Відповідно до положень ч.6 ст.13 ЦК законодавець зазначає, що у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені ч.2-5 цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом [1,25]. Також суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень ч. 2-5 ст.3 ЦК.

Проте застосований законодавцем в Україні підхід описує лише одну форму зловживання правом – шикану. За відсутності визначення поняття зловживання правом та встановлення інших форм зловживання правом, по суті пошук відповіді на дане питання покладено на правозастосовні органи.

Проте, в умовах обмеженості формулювань, судді неминуче будуть тяжіти до вибору безпечного способу прийняття рішень та, на жаль, взагалі не робитимуть спроб виявити, а тим більше класифікувати цю невизначену та певною мірою загадкову категорію – «зловживання правом».

Так зокрема, Вищим господарським судом України в інформаційному листі від 15.03.2010 №01-08/140 вказується про значну поширеність зловживання сторонами в процесі своїми процесуальними правами [2,1].

Проте, в процесуальному законодавстві відсутні ефективні механізми, які б забезпечували протидію процесуальним зловживанням. Норми Цивільного процесуального кодексу України не встановлюють заборону щодо зловживання правом на пред’явлення позову та іншими процесуальними правами. У зв’язку з цим на сьогодні особи не несуть жодної відповідальності за зазначені можливо недобросовісні дії [3,298].

ЦПК України передбачено лише загальне застереження про те, що особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки (ч. 3 ст. 27). Проте судова практика засвідчила, що ця норма є суто декларативною. Крім того, статус особи, яка бере участь у справі, виникає лише після відкриття провадження у справі, у зв’язку з чим право на звернення до суду взагалі не підпадає під зазначену вимогу добросовісності його здійснення [3,298].

Безсумнівним є те, що основою наукового визначення будь-якого правового явища є певний тип праворозуміння, який є сукупністю парадигмальних уявлень про те, чим є право [4,24]. В.С. Нерсесянц влучно зазначає те, що «той чи інший тип праворозуміння істотно впливає на все подальше правове дослідження загалом (на його цілі, напрям, зміст, методику тощо)» [5,360]. Основне питання юридичної науки звучить так: «що є право і яким воно має бути?» [6,46]. На це питання дослідники відповідають по-різному. Відповідь саме на це запитання загалом визначає ставлення вчених до розуміння в тому числі і «зловживання правом». Різні типи праворозуміння в цілому обґрунтовують кожний з існуючих підходів до розуміння поняття «зловживання правом».

Дослідники визначають два основних типи праворозуміння: позитивістський (іноді його також називають легістським), та непозитивістський[7,6].

В.В. Лапаєва зазначає, що у методології позитивізму єдиним джерелом знання визнаються конкретні, емпіричні дані, визначені шляхом досвіду та спостереження, без розгляду метафізичних питань, а також відмова від аналізу сутності явищ та процесів [4,24]. Розуміння права у методології позитивізму вирізняється ототожненням права та закону. Таким чином, згідно з концепцією позитивізму (легізму), право є сукупністю правил, що встановлені владою, виконання яких забезпечується владним примусом [8,136].

Деякі автори, проте, не прирівнюють легізм до позитивізму. Поруч із методологією легізму, що визначається як первинний та основний тип праворозуміння, у позитивістській концепції пропонується виділяти також соціологічний та антропологічний підходи [4,24].

Найбільш послідовною можна вважати концепцію жорсткого позитивізму. Вона не допускає можливості суддівського розсуду та будь-якого відхилення від букви закону. Діаметрально протилежною виявляється позиція прихильників концепції «м’якого» позитивізму. Вони доводять, що сам лише закон не здатен повною мірою регулювати суспільні відносини, розділяючи при цьому закон на складові: «дух» та «букву закону». Загалом, м’який позитивізм полягає у спробах внести елементи непозитивізму до концепції «жорсткого» позитивізму, при цьому користуючись суперечливими конструкціями [9,13].

Методологія непозитивізму, у свою чергу, базується на уявленні про «наявність певного ідеального правового критерію, що дозволяє оцінити природу правових явищ, що спостерігається на емпіричному рівні» [4, 24]. Таким чином можна виділити головну відмінність від позитивізму – чітке розмежування закону та права. У межах непозитивістського праворозуміння зазвичай виділяють два напрямки: юс натуралізм (франц. natura-lisme, від лат. natura – природа), як напрям філософії права, що стверджує існування (крім прав, норм) принципів, які становлять зміст природного права (принципи справедливості, рівності перед законом тощо) та лібертаризм (від лат. – свобода, воля), як вчення, засноване на ідеях розрізнення права і закону.

Отже можна виділити три підходи до проблеми зловживання правом: «жорсткий» позитивістський, м’який позитивістський та непозитивістський.

З нашої точки зору в Україні слід застосовувати непозитивістський підхід до проблеми зловживання правом при визначення поняття та встановлення його форм зважаючи на застосовані підходи приватного права після прийняття ЦК у 2004 р.