Список використаних джерел

1. Римський Статут. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_588.

2. Improving global accountability: The ICC andnonviolent crimes againsthumanity. EAMONALOYO. Режим доступу: http://journals.cambridge.org/abstract_S2045381713000178.

3. Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Международный_уголовный_суд.

Пашинський А.¹

Чи є рішення міжнародного суду оон джерелом міжнародного права?

Однією із визначальних характеристик сучасної системи міжнародного права є збільшення ролі міжнародних судових установ, найавторитетнішою з яких є Міжнародний Суд – головний судовий орган Організації Об’єднаних Націй. За 67 років свого існування Суд розглянув більше 150 справ, причому їх кількість щороку зростає – якщо у 1976-1979 рр. президент Суду Едуардо Хіменес підписався лише під одним рішенням, то нинішній президент Петер Томка лише за цей рік вже підписався під чотирма [1]. Враховуючи такі тенденції, перед міжнародним співтовариством постає об’єктивне питання – а чи створюють рішення Міжнародного Суду прецедент, що може виступати джерелом міжнародного права?

Як нам відомо, джерела МП визначені в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Зокрема, у підпункті d) п. 1 статті вказується, що «суд, який зобов’язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує: /…/ d) із застереженням, вказаним в статті 59, судові рішення і доктрини найкваліфікованіших спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм» [2]. Отже, з тексту статті випливає, що рішення Суду є не джерелом, а «допоміжним засобом для визначення правових норм». Більше того, згідно із застереженням у статті 59 Статуту, рішення Суду є обов’язковим лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише у даній справі [2]. Цей факт переконливо свідчить, що у МС ООН не діє доктрина судового прецеденту staredecisis. Таким чином, судова практика не може породжувати правових норм – вона лише доводить їх існування. Суд застосовує норми права, використовуючи судову практику та доктрину для їхнього виявлення, а його рішення «являють собою юридичний факт, а не правотворчий акт» [3, 133]. Показово, що і сам Міжнародний Суд неодноразово наголошував на відсутності у нього правотворчих повноважень. Прикладом може слугувати Консультативний висновок про правомірність погрози ядерною зброєю або її застосування (1996 р.), в якому зазначалось: «Міжнародний Суд тлумачить існуюче право, а не диктує закони. Цей постулат зберігає свою справедливість, навіть якщо Суд при тлумаченні та застосуванні права повинен обов’язково вказувати сферу його застосування, а інколи – й констатувати його зміну» [4].

Проте defacto рішення МС ООН мають реальний вплив в рамках концепції «авторитетності Суду». Справа в тому, що в основі міжнародного права та відправлення міжнародного правосуддя Суд вбачає стабільність, впевненість та передбачуваність. Виходячи з цього, на практиці Міжнародний Суд ООН слідує своїм власним попереднім рішенням, а відхід від них здійснюється лише в разі крайньої необхідності та з детальним обґрунтуванням. Як зазначає колишній суддя МС ООН Мохамед Шахабудден , «хоча Суд не є юридично зв’язаним своїми попередніми рішеннями, він спирається на них як на власну авторитетну думку» [5, 1]. Британський спеціаліст з міжнародного права Х. Вальдок у своїх працях наголошує, що «Міжнародний Суд слідує власним попереднім рішенням, за винятком випадків, коли такі рішення виявились явно невірними або ж не відповідають сучасним умовам розвитку міжнародного співтовариства» [6, 93]. Свою думку з цього приводу висловив і всесвітньо визнаний Г. Лаутерпахт, що відзначив, що «після опублікування судові рішення стають невід’ємною частиною правосвідомості міжнародного співтовариства» [7, 473-474].

Цікавим фактом є те, що багато з тих, хто спочатку заперечував за судовими рішеннями ознаки джерел права, згодом змінили свої погляди. Зокрема, до 1950-х років А. Фердросс послідовно відстоював думку щодо відсутності судового прецеденту в міжнародному праві, але після обрання його суддею Європейського Суду з прав людини думка науковця змінилась на протилежну [3, 135].

Більше того, така ставлення Суду до своїх попередніх рішень підтримується державами, які очікують від МС ООН передбачуваності та послідовності у винесенні рішень. Показовим тут є ситуація навколо Консультативного висновку Суду від 16 жовтня 1975 р. про Західну Сахару [8]. Суд прийшов до доволі контроверсійного висновку, що викликало протест з боку міжнародного співтовариства – протягом більш ніж 10 місяців жодна з держав не зверталась до МС ООН, що стало безпрецедентним актом протесту проти порушення Судом власної політики послідовності та передбачуваності.

Хотілося б також зазначити, що рішення Міжнародного Суду відіграють суттєву роль і в багатьох інших напрямках. Незважаючи на ст. 59 Статуту Міжнародного Суду ООН, тлумачення Суду активно застосовуються в міжнародній практиці; його рішення сприяють кодифікації та прогресивному розвитку міжнародного права. Зокрема, Комісія міжнародного права ООН часто посилається на рішення Суду під час розробки проектів нових договорів. Яскравим прикладом цього є Конвенція з морського права 1982 р., в основу якої лягли численні рішення Суду по територіальним та морським спорам. Більше того, у багатьох справах та висновках Суд надає визначення базовим теоретичним поняттям, які пізніше знаходять широке застосування у міжнародній практиці – наприклад терміну «континентальний шельф» (справа про континентальний шельф Північного моря, 1969 р. [9]) або ж нормам «ergaomnes» (справа «Барселона Трекшн», 1964 р. [10]). До того ж, Міжнародний Суд ООН відіграє важливу роль у визначенні практики при становленні звичаєвих норм.

Отже, рішення Міжнародного Суду ООН dejureне носять прецедентного характеру та виступають лише як допоміжні засоби для визначення правових норм. Проте на практиці авторитет Суду є незаперечним, а відхід від попередніх рішень здійснюється дуже рідко і лише за наявності значних підстав.