Список використаних джерел

1. Блауберг И.В. Проблемы целостности и системный поход. – М.: Эдиториал УРСС, 1997. – 448 с.

2. Додонов В.Н., Панов В.П., Румянцев О.Г. Международное право: словарь-справочник / Под общей ред. акад. МАИ, д.ю.н. В.Н.Трофимова. – М.: ИНФРА, 1997. – 368 с.

3. Корецкий В.М. «Общие принципы права» в международном праве. – К.: изд-во Академии Наук Украинской СССР, 1957. – 52 с.

4. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхеретом / Пер. з англ. – Харків.: Консум., 2000. – 592 с.

5. Методология исследования теоретических проблем международного права. – Казань.: Изд-во Казанского ун-та, 1986. – 136 с.

6. Садовский В.Н. Основания общей теории систем. Логико-методологический анализ. – М.: Наука, 1974. – 278 с.

7. Тимченко Л.Д., Кононенко В.П. Міжнародне право: підручник. – К.: Знання, 2012. – 631 с.

8. Ушаков Н.А. Международное право: основные понятия и термины. – М., 1996. – 46 с.

9. Фельдман Д.И. Система международного права. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1986. – 120 с.

10. Философский энциклопедический словарь / Редкол. С.С. Аверенцев, Э.А. Араб-Оглы, Л.Ф.Ильичёв и др. – 2-е изд. – М., Сов. Энциклопедия, 1989, – 815 с.

Хмельова І.¹

Національно-правовоі наслідки акту визнання

Міжнародне співтовариство не є сталим утворенням, саме тому інститут визнання в міжнародному праві має важливе значення. Особливо актуальними є питання, пов’язані з правовими наслідками визнання. Саме дослідження наслідків визнання на національно-правовому рівні доводить, що проблеми даного інституту не є суто теоретичними, а розробка універсальної кодифікації з питань визнання є необхідною для сталого розвитку міжнародних відносин. Додаткової вагомості вивченню даного аспекту додає той факт, що ні в доктрині міжнародного права, ні в існуючій практиці немає єдиних підходів до реалізації та регулювання наслідків акту визнання.

Питання національно-правових наслідків визнання досліджували та аналізували як класики міжнародного права, так і сучасні юристи-міжнародники, зокрема: Х. Ауфріхт, М. М. Богуславський, Я. Броунлі, Г. Кельзен, Б. Ландау, Г. Лаутерпахт, І. І. Лукашук, В. В. Мицик, Л. Оппенгейм, Д. І. Фельдман, М. Шоу, Л. Яффе. В той же час, детального вивчення потребує сучасна практика міжнародних відносин у цьому напрямі, необхідним є встановлення її відповідності класичним засадам міжнародного права та виявлення тенденцій її розвитку.

Загальноприйнятою в доктрині є думка, що визнання являє собою політичний акт, який породжує певні правові відносини та юридичні наслідки, як на міжнародному рівні, так і для національного права. Так, М. Шоу говорить про те, що певні права, серед яких можна виділити визнання актів виконавчої та законодавчої влади національними судами, надання відповідним особам привілеїв чи імунітетів, можливість отримання відповідного майна у випадку правонаступництва, виникають лише після акту визнання [6, с. 471-472]. Втім, якщо можливість існування взаємозв’язку між актом визнання та набуттям ряду прав та привілеїв не викликає сумніву, то характер даного зв’язку, його перманентність та обов’язковість мають суперечливі оцінки в теоретичному вимірі та по-різному проявляють свою практичну реалізацію.

Класичним підходом до проблеми співвідношення між актом визнання та ставленням національних судів до правових актів відповідного утворення було ігнорування юридичної сили таких актів. Відповідно позбавлялись правосуб’єктності і юридичні особи, створені в невизнаних утвореннях. Даної концепції особливо послідовно дотримувались суди англо-американської правової сім'ї. Втім, показовим для демонстрації сучасних поглядів на дану проблему є прийнятий у Великобританії закон (Foreign Corporations Act 1991), який надав юридичним особам, створеним в невизнаних Великобританією державах, правосуб’єктність в межах національної правової системи Британії. Крім того, даний закон встановив єдиною умовою для надання такої правосуб’єктності наявність на відповідній території «усталеної правової системи». Іншим прикладом є судове рішення у справі Kibris Turk Hava Yoralli and CTA Hollidays v Secretary of State for Transport (2009, підтверджене апеляційною інстанцією в 2010), яка стосувалася бажання турецьких компаній здійснювати прямі рейси між Британією та Північним Кіпром. Серед інших обґрунтувань свого рішення, суд зазначив, що акти уряду Турецької Республіки Північного Кіпру, які стосувались питань авіації, є публічними та міжнародними за своїм характером. В той же час, суд зазначив, що акти та закони, видані в межах території, невизнаної Великою Британією, що регулюють повсякденні питання з життя населення відповідної території та мають приватноправовий характер, можуть визнаватися судом такими, що мають юридичну силу [3, с. 14-15].

Немає сталих підходів і щодо взаємозв’язку між імунітетом держав та актом визнання. Так, класичним прикладом прямої залежності імунітету держави від її визнання є політика західних держав, яка довгий час проводилась по відношенню до СРСР [2, с. 212]. В той же час, існує ряд судових рішень, які доводять протилежну позицію (Wulfsohn v. Russian Federated Soviet Republic (1923) [5], Banque de France v. Equitable Trust Co. (1929), Underhill v. Hernandez (1897) тощо) [4, с.140-142]. При цьому, на жаль, ні Європейська конвенція про імунітет держав, ні Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності, ні рішення Міжнародного суду ООН 2012 року про юрисдикційні імунітети держави, не розв’язують проблеми співвідношення акту визнання та імунітету.

Пов’язаною з реалізацією наслідків акту визнання на рівні національного права є проблема зворотної сили визнання. Загалом, хоча у доктринальному вимірі існує безліч різних підходів, найбільш близькою до розуміння суті даної проблеми є думку Я. Броунлі про те, що у цьому питанні не слід робити будь-яких узагальнень, за винятком того, що в міжнародному праві жодної норми щодо зворотної сили визнання не існує [1, с.158]. Незважаючи на відсутність міжнародно-правової регламентації, концепція зворотної сили визнання набула загального поширення і застосовується судами як романо-германської, так і англо-американської правових сімей. В той же час, ряд спірних аспектів, серед яких можна виділити, наприклад: визначення періоду часу, на який поширюється зворотна сила; вплив на статус правових актів попереднього уряду; територіальне поширення принципу зворотної сили; можливість судів самостійно вирішувати справи щодо зворотної сили акту визнання без звернення до органів виконавчої влади, - не дозволяють виробити усталеної практики в механізмах застосування вищезгаданої концепції.

Невизначеними на сьогодні залишаються і питання можливості невизнаного утворення отримати певне майно в порядку правонаступництва, особливо у випадках, коли дане майно знаходиться на території держави, яка відмовляє і наданні визнання.

Таким чином, незаперечним фактом є наявність правових наслідків акту визнання на національному рівні. Втім, механізми їхнього втілення є не лише різноплановими, але і суперечливими та взаємовиключними. Така ситуація ще раз підтверджує необхідність переосмислення ставлення суб’єктів міжнародного права до акту визнання, зменшення його політичної складової та створення універсальної міжнародно-правової кодифікації.