Список використаних джерел

1. Резолюція Європарламенту не викликала реакції країн-«жертв» тиску Росії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/World/89255.

2. Східне партнерство [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://eeas.europa.eu/delegations/ukraine/eu_ukraine/eastern_partnership/eastern_partnership_uk.htm.

3. Україна раз і назавжди відійде на Захід, якщо Німеччина захоче (світова преса) [Електроннийресурс]. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/25100330.html.

4. Eastern Partnership In German Study Visits Programme [Електроннний ресурс]. – Режим доступу: http://eastbook.eu/en/2011/06/topic-en/politics-en/eu-7-06-2011-eastern-partnership-in-german-study-visits-programme/.

5. EU gives the go-ahead for the Eastern Partnership [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bundesregierung.de/nn_6516/Content/EN/Artikel/2009/05/2009-05-07-eu-oestliche-partnerschaft__en.html.

6. European press on the Eastern Partnership Summit in Warsaw [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.easternpartnership.org/ru/publication/2011-10-07/european-press-eastern-partnership-summit-warsaw

7. Joint article by Guido Westerwelle and Jan Kohout in the FTD [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.auswaertiges-amt.de/EN/Infoservice/Presse/Interview/2010/100304-BM-Kohout-FTD.html 04.03.2010.

Довгай Т.¹

Особливості сучасного розширення єс

Сьогодні Європейський Союз нараховує 28 країн, у яких проживає понад 500 млн. населення. За більш, ніж п’ятидесятирічний період існування, європейська інтеграція зазнавала ідейних змін та системних трансформацій. Однак світова фінансово-економічна криза 2008-2009 років виявила низку проблем в організації економічних та політичних процесів в Євросоюзі і надалі вносить свої корективи в порядок денний Євроспільноти. Хоча підписання у 2007 р. Лісабонської угоди заклало необхідне підґрунтя для удосконалення організаційних основ ЄС, складний та довгий шлях їх реалізації на практиці не дозволив Євросоюзу суттєво укріпити свої позиції та пом’якшити масштабні наслідки кризи.

Події 2008-2009 рр. та економічна криза, що склалася пізніше, підтвердили необхідність зміни інтеграційної політики ЄС з розширення на поглиблення. Подібний процес був обумовлений об’єктивною необхідністю – посиленням економічної різнорідності всередині ЄС паралельно з послабленням наглядових та контрольних функцій в економічній сфері [3].

Як відомо, згідно з Копенгагенськими критеріями, подальше розширення Європейського Союзу відкрите для будь-якої європейської демократичної країни з вільним ринком, що має бажання і можливості для приведення законодавства у відповідність з нормами ЄС. Сьогодні на порядку денному Євросоюзу – ухвалення рішень щодо Туреччини, Західних Балкан та Ісландії. Туреччина має довгу історію євроінтеграції, але переговори про вступ триватимуть і надалі. Країни Західних Балкан Євросоюз погоджується прийняти після подолання наслідків громадянських воєн, і сьогодні дві країни (Словенія та Хорватія) вже вступили в ЄС, три є кандидатами (Македонія, Чорногорія та Сербія), Албанія подала заявку, а Боснія та Герцеговина і Косово розглядаються ЄС, як потенційні кандидати на вступ. Ісландія подала заявку на вступ у 2009 році, і, як очікувалося, в змозі швидко стати частиною Союзу [5], однак партія-переможець останніх виборів виступила категорично проти приєднання до ЄС. Тому питання інтеграції Ісландії поки що не піднімається.

Щодо країн Східної Європи, Хізер Грейбб, представник Центру європейських реформ, відзначила: «Білорусь дуже авторитарна, Молдова дуже бідна, Україна дуже велика, а Росія дуже страшна для ЄС, щоб розглядати їх потенційне членство найближчим часом»[2]. Проте, всі країни Східного партнерства в тій чи іншій мірі виявили цікавість до вступу в ЄС у довгостроковій перспективі.

Ініціатива Східного партнерства була представлена Польщею за підтримки Швеції у травні 2008 р. на Раді ЄС. Ця ініціатива передбачала участь 6 країн Східної Європи – України, Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану [4]. У червні 2008 року на саміті Ради ЄС ініціатива знайшла підтримку усіх представників членів ЄС. 3 грудня 2008 р. Європейська Комісія прийняла цей проект, оприлюднивши концепцію «Східного партнерства». В проекті зроблено акцент на створенні зони вільної торгівлі, підписанні угоди про асоціацію, лібералізації візового режиму для країн, що беруть участь у проекті, співпраці задля енергетичної безпеки, одночасно збільшивши фінансування проекту до 600 млн. євро до 2013 р. 20 березня 2009 р. Рада ЄС остаточно затвердила проект Східного партнерства, оголосивши про те, що його офіційний старт відбудеться 7 травня 2009 р. у Празі [1, с. 6].

Щодо решти держав Європи, то варто пригадати Ліхтенштейн, Норвегію та Швейцарію, які беруть участь в Асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), що розвивається паралельно з ЄС. Більшість колишніх членів вийшли з ЄАВТ, щоб приєднатися до ЄС, і країни, які залишилися, за винятком Швейцарії, утворили з Союзом Європейську економічну зону. З поточних членів асоціації тільки Ісландія вирішила приєднатися до ЄС. Населення Норвегії двічі на національних референдумах (1972 і 1994 р.) відкидало пропозицію про вступ в ЄС. У замороженому стані знаходиться заявка Швейцарії, вступ якої був призупинений референдумом. Ця країна, проте, приєдналася до Шенгенської угоди з 1 січня 2007 року.

У Західній Європі розташовано п’ять карликових держав: Андорра, Ватикан, Ліхтенштейн, Монако і Сан-Марино. Ліхтенштейн є членом ЄАВТ. Ватикан, Монако і Сан-Марино підписали угоди, що дозволяють їм не тільки використовувати євро, але і карбувати власні монети. Всі вони також де-факто беруть участь в Шенгенській угоді або мають майже повністю відкритий кордон з ЄС і тісні відносини з державами, з якими межують. Наприклад, Монако повною мірою є частиною митної території ЄС через Францію і використовує велику частину права ЄС [3].

Деякі країни, що знаходяться за межами Європейського континенту, неодноразово заявляли про свої євроінтеграційні наміри. Це африканські держави Марокко і Кабо-Верде (колишні Острови Зеленого мису) – остання при політичній підтримці своєї колишньої метрополії – Португалії, в березні 2005 р. почала офіційні спроби подати заявку на вступ. Регулярно виникали чутки про можливий початок руху до повного вступу в ЄС Тунісу, Алжиру та Ізраїлю, проте поки що таку перспективу вважають примарною. Поки що цим країнам, а також Єгипту, Йорданії, Лівану, Сирії, Палестинській національній адміністрації і згаданому вище Марокко, як компромісна міра, запропонована участь в програмі «Середземноморського Союзу», ідея колишнього президента Франції Ніколя Саркозі з метою тіснішого співробітництва з країнами Середземномор’я, з якими передбачалося підписання Угод про асоціацію.

Отже, сьогодні на порядку денному Євросоюзу – ухвалення рішень щодо Туреччини, Західних Балкан та Ісландії. Більш віддалену, але все ж реальну перспективу мають такі країни «Східного партнерства», як Україна, Молдова, Грузія. Варто зазначити, що під впливом фінансово-економічної кризи в ЄС відбувся поступовий перехід від політики лібералізації економічної сфери до більш жорсткого регулювання з посиленням наднаціонального характеру інтеграційного об’єднання. Питання розширення ринків збуту європейської продукції за рахунок приєднання до ЄС нових країн вже не розглядається, як засіб вирішення проблеми. Більш перспективним напрямом у цій площині виглядає активізація діяльності, спрямованої на створення нових зон вільної торгівлі, шляхом підписання Угод про асоціацію та надання фінансової допомоги.