Список використаних джерел

1. Стратегічні партнери України: декларації і реалії // Національна безпека і оборона. – 2000. - № 12. – С.2-56.

Алєксєйченко О.¹

«Заморожені» конфлікти на пострадянському просторі як загроза міжнародній безпеці

Проводячи адміністративні кордони між республіками СРСР у 1920-1940-ві роки, керівництво Російської комуністичної партії (більшовиків) формувало їх у такий спосіб, щоб унеможливити безболісний вихід зі складу Союзної держави будь-якої з республік. Закладена у той період «міна сповільненої дії» спрацювала в останні роки існування СРСР. Втративши здатність контролювати ситуацію в союзних республіках, Кремль свідомо провокував міжетнічні конфлікти на підвладних територіях задля того, щоб геополітично впливати на них, мати можливість тримати на цих територіях війська у вигляді миротворчих сил, мати «больові точки» у новостворених країнах, на які можна тиснути, і вони вже рефлекторно реагуватимуть таким чином, як потрібно тому, хто тисне. Такими «больовими точками» стали Придністров’я, Нагірний Карабах, Абхазія і Південна Осетія, не врегульовані конфлікти навколо яких стали не лише «кривавою спадщиною» російського більшовизму, але й реальною загрозою міжнародній безпеці, про що, наприклад, свідчить залучення до переговорного процесу у форматі 5+2 щодо врегулювання конфлікту у Придністровському регіоні Молдови України, Російської Федерації, місії Організації з безпеки і співробітництва в Європі, спостерігачів від США і Європейського Союзу [1;2].

Інструменти безпеки, задіяні Росією, на кшталт Організації договору про колективну безпеку, нині на певному рівні підтримують стабільність у зоні конфліктів на пострадянському просторі. Втім для врегулювання конфліктів, як показує понад 20-літній досвід, російського інструментарію недостатньо, оскільки Російській Федерації, основною метою якої є дезінтеграція нових незалежних держав через розпалювання сепаратизму, вигідне існування конфліктів у «замороженому» стані. У зв’язку з цим тема врегулювання конфліктів на пострадянському просторі може стати об’єктом докладання зусиль з боку Євросоюзу і Північноатлантичного альянсу. При цьому ЄС і НАТО мають враховувати існуючі реалії і викори­стовувати адекватні інструменти для врегулювання конфліктів. Адже їх гаряча фаза вже завершилася і відбулася адаптація конфліктуючих сторін до існуючої ситуації. Зони конфліктів мають вигляд самоврядних територій (самопроголошених державних утво­рень) з мінімальними зв’язками з колишньою «метрополією». За цих умов, на думку українського вченого С.Федуняка,«існують три можливих сценарії розвитку ситуації: збройне повернення сепаратистських анклавів у лоно держави; проголошення незалежності, подальше визнання нових держав і фіксація існуючої ситуації. Узалежності від розвитку подій необхідно обрати адекватний механізм кризового менеджменту і тому ЄСі НАТОповинні інституційно підготуватися до виник­нення альтернатив [3, с.83].

Головне ж, як зазначає С.Федуняк, «ЄС і НАТО повинні переконати Росію в необхідності «потіснитися» і дати можливість задіяти антикризові інструменти. Це завдання ускладнюється тим, що прихід нової сили в зону конфлікту майже неминуче супроводжується перерозподілом впливу на розвиток ситуації. Будь-яка поява військових контингентів Євросоюзу, особливо НАТО, сприймається в Москві як ворожий акт і геополітичний виклик» [3, с.83].

За цих обставин важливу роль в питанні врегулювання конфліктів може відігравати ОБСЄ. Головуючі в Організації країни пострадянського простору (Казахстан у 2011 р. і Україна в 2013-му) доклали чимало зусиль для перетворення ОБСЄ на головну рушійну силу в процесі вироблення загальноприйнятних формул вирішення «заморожених» конфліктів, проте змушені змиритися з непоступливою позицією Росії, яка воліє бачити лише себе у ролі миротворця на терені колишнього СРСР, який вона традиційно вважає зоною свого впливу.

Визнання незалежності Абхазії й Північної Осетії Росією фактично руйнує Гельсінкські домовленості, в основі яких - визнання непорушності кордонів в Європі. Свідченням цього є відома позиція ОБСЄ – інституції створеної під час Гельсінкського процесу – згідно з якою винними в російсько-грузинському протистоянні в Південній Осетії визнано обидві сторони. Це означає, що вкотре перемогла Realpolitik, її жертвою цього разу стало не лише брутальне порушення Гельсінкських домовленостей в цілому, а й державного суверенітету і територіальної цілісності Республіки Грузiя, зокрема.

Аналiз причин і наслідків росiйсько-грузинського протистояння в Пiвденнiй Осетiї вкотре пiдтвердив аксiоматичне твердження, що міжетнічні конфлікти часто провокуються саме зовнішніми силами імперського зразка й набувають неабияких масштабів внаслідок їхнього втручання у локальні суперечки. Ці сили мають власні інтереси та зацікавлені в поглибленні конфліктних ситуацій за схемою «поділяй та володарюй!». Врегулювання міжетнічних суперечок ефективніше за умов відповідної роботи міжнародних механізмів безпеки і взаємної толерантності сторін. Домінування в регіоні лише однієї держави може лише провокувати різні конфлікти, тоді як дійсна стабільність формується швидше в ситуації балансу різних геополітичних сил.