Список використаних джерел

1. Department of Economic and Social Affairs. UN global migration statistics reveal [Електроннийресурс] / Department of Economic and Social Affairs. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://esa.un.org/unmigration/wallchart2013.htm .

2. ElizabethP. EncyclopediaBritannica [Електронний ресурс] / PrineElizabeth. – 2007. – Режим доступу до ресурсу: http://www. britannica.com/EBchecked/topic/608089/Tuareg.

3. FloodD. ArabSpringbleedsdeeperintoAfrica [Електронний ресурс] / DerekHenryFlood . – 2012. – Режим доступу до ресурсу: http: //www.atimes.com/atimes/Middle_East/NC24Ak01.html .

4. http://www.state.gov/r/pa/ei/bgn/2828.htm.

5. Laurence N. Foreign Policy Puts Europe on Defensive [Електроннийресурс] / Norman Laurence // The Wall Street Jornal. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://online.wsj.com/news/articles/SB10001424127887324682204578513491521001304.

6. Le Pautremat P. Drogue au Sahel: La source principale de financement des jihadistes [Електроннийресурс] / Pascal Le Pautremat. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://www.slate.fr/tribune/67413/operation-serval-terroristes-narcotrafiquants.

7. Libyan rebels 'receive foreign training' [Електроннийресурс] / Al Jazeera and agencies. – 2013. – Режим доступу до ресурсу: http://www.aljazeera.com/news/africa/2011/04/201142172443133798.html .

8. Miles . New Unified Command Plan Spells Out Responsibilities, Missions [Електроннийресурс] / Donna Miles – Режим доступу до ресурсу: http://www.defense.gov/news/newsarticle.aspx?id=52450.

9. RaimL. Mali : «Lespaysvoisinsontintérêt à intervenir» [Електронний ресурс] / LauraRaim. – 2012. – Режим доступу до ресурсу: http: //www.lefigaro.fr/international/2012/04/02/0100320120402ARTFIG00616-mali-les-pays-voisins-ont-interet-a-intervenir.php.

Секція: країнознавство

Адигьозалов Тогрул^*

Стратегічне партнерство в азербайджансько-українських відносинах: концептуальні засади

Після успішного завершення процесу міжнародного визнання незалежних Азербайджану й України, одним із найважливіших завдань, які постали перед дипломатією цих країн, стала розбудова двосторонніх відносин найвищого рівня – як між стратегічними партнерами, тобто державами, що мають пріоритетне значення. Протягом двох термінів президентства Л.Кучми практика офіційного декларування стратегічних («особливих», «ключових») партнерів України торкнулася аж двадцяти країн: Азербайджану, Аргентини, Білорусі, Болгарії, Грузії, Ізраїлю, Індії, Канади, КНР, Молдови, Польщі, Росії, Румунії, Словаччини, США, Туреччини, Угорщини, Узбекистану, Фінляндії й ФРН.

Наскільки виправданим був цей підхід, свідчить уся сучасна дипломатична історія України, коли більшість проголошених у такий спосіб номінальних стратегічних партнерів ними не стали в реальності. Нерідко до рангу «стратегічних партнерів» зараховувалися держави, з якими в України просто існували стабільні й динамічні двосторонні взаємини. Фактично, цей термін виступав замінником таких оціночних понять, як «важливий», «першорядний», «пріоритетний», іноді ж мався на увазі швидше потенціал розвитку взаємин, аніж реальний стан речей.

На думку експертів Українського центру економічних і політичних досліджень імені О.Розумкова (УЦЕПД), стратегічне партнерство передбачає поглиблений розвиток міждержавних контактів, як правило, не в одній, а в кількох важливих сферах, і передбачає:

- спільну зацікавленість партнерів у плідному співробітництві, взаємне визнання стратегічного рівня відносин;

- готовність враховувати інтереси іншої сторони, йти на компроміси задля досягнення стратегічних цілей, навіть тоді, коли такі дії неоднозначно доцільні з погляду власної вигоди;

- взаємну відмову від дискримінаційних (більше того, ультимативних) кроків одного проти одного;

- довготерміновий характер партнерських відносин, оскільки стратегічне партнерство встановлюється не на два-три роки, а на тривалу перспективу;

- наявність дійових механізмів реалізації такого формату відносин;

- правове закріплення змісту й механізмів стратегічного партнерства в двосторонніх документах, оскільки стратегічні цілі співробітництва не повинні змінюватися залежно від зміни керівництва в обох державах;

- дисциплінованість, послідовність і прогнозованість, неухильне виконання партнерами своїх зобов’язань;

- високу ефективність стратегічного партнерства, причому віддачу від такого співробітництва мають відчувати обидві сторони, до того ж не тільки державно-політичні еліти, а й суб’єкти економічної діяльності, пересічні громадяни обох країн [1, с. 7-8].

До того ж, стратегічне партнерство, на відміну від договірних союзницьких відносин, залишає широке поле для політико-дипломатичного маневру й не передбачає синхронізації дій у міждержавних взаєминах.

Стосунки між Азербайджаном та Україною загалом відповідають зазначеним критеріям стратегічного партнерства й додатково спираються на такі чинники, спільні для обох країн: 1) геополітичний, оскільки обидві держави належать до Чорноморсько-Каспійського регіону й розташовані на головних транспортних коридорах, що сполучають Північ-Південь та Схід-Захід Євразії, басейни Балтійського, Чорного й Каспійського морів, великі та перспективні нафтові й газові родовища у Центральній Азії та Каспії зі споживачами в Європейському Союзі (ЄС). На півдні Україна має широкий вихід до незамерзаючої акваторії Чорного моря, а відтак у Середземномор’я та на Близький Схід. Тому саме через Україну може відбуватися процес реальної, а не декларативної, як досі, економічної інтеграції країн Південного Кавказу в Європу.

2) Економічний, оскільки Азербайджан і Україна протягом семи десятиліть були членами єдиної економічно-політичної структури - СРСР, а їхнє сучасне становище детерміноване структурою національних економік радянської доби. Обидві країни переходять від системи державного управління економікою до соціально зорієнтованого ринку й намагаються спільно використовувати досвід реформування країн-учасниць останніх хвиль розширення ЄС, потребують економічних інвестицій та економічної допомоги з боку розвинених держав.

3) Культурно-історичний і цивілізаційний, коли протягом усієї багатовікової історії азербайджансько-українських відносин не було жодного факту чи події, які хоч якось затьмарили б дружбу двох народів.