Список використаних джерел

1. European Security in Transition / ed. by Hauser, G. and Kernic, F. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.google.com.ua/books?hl=uk&lr=&id=tlasMDTMTjUC&oi=fnd&pg=PR7&dq=Hauser+G.+European+Security+in+Transition&ots=dV1W6Cnddu&sig

2. Цыкало В. ОБСЕ в европейской архитектуре безопасности / Владислав Цыкало [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.rau.su/observer/N5_2008/055_063.pdf

3. Ижак А., Шевцов А. Циклы расширения НАТО/Алексей Ижак, Анатолий Шевцов [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.db.niss.gov.ua/docs/polmil/167.htm

Різніченко В.^*

Конфлікт в малі як новий етап геополітичного протистояння в магрибі

Повстання туарегів у Республіці Малі перетворило цю країну на «слабку ланку» в африканському регіоні. Історична ретроспектива дозволяє простежити етапи конфліктогенності в регіоні.

2002 рік – завершеня громадянської війни в Алжирі та раптова поява «Аль-Каїди в Ісламському Магрибі»(GSPC);

2004 рік - США почали в регіоні операцію проти ісламістів «Нескорена Свобода – Західна Сахара», декларуючи намір знищити терористів в регіоні.

2008 рік створення АFRICOM - американського військового командування в Африці; регулярні війська США координуються із Штутгарта (ФРН). [8]

2011 рік початок «Арабської весни» - хвилі падіння низки світських диктаторських режимів, посилення позицій ісламських фундаменталістів, які суттєво порушують стабільність в Лівії, Тунісі.

Слабкою ланкою також стала Республіка Малі, населена на півночі туарегами – народом берберської групи (5,2млн осіб), що веде кочовий спосіб життя, та сповідує особливий варіант ісламу, придатний для їхнього суспільства(що є однією з причин їх ворожнечі з GSPC) [2]. Скориставшись скиненням президента Амаду Тумані Турре 21 березня 2012 року та початком політичної кризи, вони 6 квітня проголосили державу Азавад на півночі країни(на чолі з Билялом аг Ашерифом; із перспективою включення туарегських територій інших країн). Ситуація погіршилася, коли у конфлікт з туарегами втрутилися ісламісти GSPC, Руху за єдність та джихад у Західній Африці, Ансар Аль-Шарія та інших терористичних організацій.

В січні 2012 року тодішній президент Франції Ніколя Саркозі почав інтервенцію до Малі під приводом знищення ісламістів, які почали було рухатися до столиці - Бамако. Франсуа Олланд продовжив цю політику. Фахівці: «… у президента не було вибору: він бувзобов’язаний втрутитися в громадянську війну в Малі, наче вона була б у паризьких передмістях...поява в Західній Африці бастіону джихадистів, призведедо дестабілізації всього Магрибу, вкинувши половину Африки в хаос, який тут же порушить безпеку всієї Європи ».[5]

Фактично, імператив дилеми безпеки став спусковим гачком, який підштовхнув Париж до настільки рішучих дій.

Аль-Каїда швидко перемогла туарегів. Пояснити це можна тим, що місцеві терористи отримують величезні грошові вливання в основному від Нафтових монархій Перської затоки та від контролю за наркотрафіком. Африка є не лише транзитним пунктом, а й стає центром виробництва синтетики; чого вартий тільки випадок з «Боїнгом», товар з якого(10 тон) так і не знайшли.[10]

Тим часом, США проводить політику «smartpower»: новий президент Малі Ібрагім Бубакар Кейта(з 4 вересня) отримав згоду від Штатів на відновлення допомоги, що означає його відносну лояльність до Вашингтону.[4] Франція бажала зберегти контроль над своїми колишніми колоніями, але при цьому зіграла роль «криголаму», який проторить шлях американцям до Магрибу.

Таким чином, події в Республіці Малі запустили важелі геополітичного протистояння в усьому Маргибі:

По-перше, Франція, не бажаючи залишити регіон змушена нарощувати присутність, зв’язана, крім того ще з тим, що у випадку ослаблення такого контролю, одразу ж стане мішенню для бойовиків.

По-друге, бажаючи не допустити КНР, як єдиного глобального конкурента, до ринків і, головне, сировини( золото, нафта, уран) Магрибу, США має посилювати там військовий контроль, нав’язуючи країнам регіону суто безпековий вимір відносин, що зажене їх у «прокрустово ложе»: маючи сателітів США своїми партнерами та думаючи про власну перспективу виживання вони перестануть бути в зоні досяжності Китаю.

По-третє, населення Магрибу до 2050 року зросте з нинішніх 250 до 870 млн осіб.[1] Стримати і «перетравити» такий потік мігрантів не зможуть країни ЄС, чого і треба Вашингтону, не в інтересах якого перед вирішальним протистоянням з Пекіном мати занадто сильну Європу під кондомініумом Парижа-Берліна [6].

По-четверте, туареги, (як і Аль-Каїда) становлять величезну небезпеку стабільності сусідніх країн: Алжиру, Мавританії, Чаду, Нігеру змушують їх в діяти як через ЕКОВАС так і самостійно, як наприклад Чад, де вже почалися репресії проти туарегів.[3, 9] Зберегти роль передбачуваного партнера та уникнути інтервенції – ось дві речі, які штовхають режими використовувати мандат ЕКОВАС.

По-п’яте, Аль-Каїда в регіоні вже стала реальною силою, в тому числі за підтримки США, які власне і випустили «джина з пляшки», адже саме Білий Дім ще в 2007 році, фактично, створив GSPC, потому озброюючи та тренуючи її бойовиків, вперше пустивши їх у справу в Лівії. Таким чином, США проникають у регіон, борючись з силою, яку самі ж і створили. [7, 9]

Події в Малі стали точкою біфуркації в розвитку регіону, вони почали новий етап геополітичного суперництва за Африку; плани сторін лише кристалізуються, але від того, хто переможе, залежатиме і майбутнє Європи.