Список використаних джерел

1. Концепция внешней политики Российской Федерации [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://kremlin.ru/acts/785.

2. Воскресенский А. «Стержень» азиатского азимута внешней политики России [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://uisrussia.msu.ru/docs/nov/pec/2001/4/ProEtContra_2001_4_06.pdf

3. Дирда А. Роль азійського простору у забезпеченні статусу Росії як великої держави // Гілея. - №60. – ст. 127-133

4. Лавров С. Подъем Азии и восточный вектор внешней политики России // Россия в глобальной политике. - Режим доступу: http://www.globalaffairs.ru/number/n_6566.

5. Салин П. Б. Три пути России в Азии [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/Tri-puti-Rossii-v-Azii-15732

6. Титаренко М. Л, Михеев В. В. Стратегия соразвития России и АТР // Внешняя политика и безорасность современной России. 1991-2002: Хрестоматия в 4-х т. Т. ІІІ / Ред. кол.: А. В. Торкунов и др. – М.: АНО «ИНО-Центр», 2002.

7. Шергін С., Лоссовський І. Росія в азійсько-тихоокеанській інтеграції: погляд з Києва та Владивостока // Зовнішні справи. - №9, 10. – 2012.

Гаспарян А.¹

Проблема визнання геноциду вірмен на рівні єс

Необхідно проаналізувати значення «вірменського питання» для ЄС в цілому та виокремити особливості інтересів і позицій провідних країн – членів Союзу з приводу визнання геноциду. Окрім того, важливо визначити, чи існує (не існує) в ЄС спільний підхід до проблеми геноциду і які детермінуючі фактори даного процесу.

Слід згадати, що різня вірмен в Османській імперії відбувалася з кінця ХІХ і до першої четверті ХХ століття. Політика вірменоциду младотурецьким урядом вважалась єдиним шляхом вирішення вірменської проблеми. Найстрашніші події припали на роки Першої світової війни, власне тому цей геноцид вважається першим в ХХ столітті (було депортовано та знищено ~ 1,5 млн. вірмен). Вже в травні1915 р. спостерігались міжнародні відгуки на ці події: йдеться про спільну заяву Франції, Росії і Великобританії про «злочин проти людства і цивілізації» [1]. Зрештою, лише незалежна Вірменія (вересень 1991 р.) отримала можливість боротися за визнання геноциду вірмен на рівні міжнародного співтовариства, адже Туреччина досі не визнає. Як справедливо зазначив президент Союзу вірмен РФ А.Абрамян, «для ефективної протидії геноциду потрібна політична воля всіх держав світу, насамперед, великих держав» [2, с.5].

Здавалося б, що може поєднувати ЄС і Вірменію, враховуючи географічний чинник. Проте, розвиток двосторонніх відносин між Вірменією та країнами-членами Союзу, культурна взаємодія, існування групи дружби «Вірменія-ЄС», участь Вірменії у проекті ЄС «Східне партнерство» і, зрештою, велика вірменська діаспора в країнах ЄС – основні чинники, що дають змогу розлядати вірменську проблему на рівні об’єднання. Так склалося, що за кордоном більше вірмен, ніж на Батьківщині (населення Вірменії ~3 266 400осіб, а в інших країнах світу ~ 7 млн.) [3, с.441]. Щодо країн ЄС, найбільше вірмен у Франції (до 500 тис. осіб), в

Німеччині (~ 42 тис.), в Греції (~35 тис.); в Болгарії (~30 тис.). Вірменська діаспора (вирізняється єдністю та згуртованістю) вважає своїм обов’язком займатися вирішенням проблеми визнання геноциду вірмен, адже саме в результаті подій першої четверті ХХ століття значна частина вірмен покинула Батьківщину.

На рівні ЄС обговорення даної проблематики ускладнюється з наступних причин: 1. створюються нестабільні ситуації в країнах ЄС (збільшується кількість зіткнень на етнічній основі), де й так існує небезпека з мультикультуралізмом; 2. погіршення відносин з Туреччиною і ускладнення переговорного процесу про членство даної країни в ЄС. Говорячи про визнання геноциду вірмен, слід назвати такі країни: Кіпр (1982р.), Греція (1996р.); Бельгія (1998р.); Франція (2001 р.); Італія (2000р.); Нідерланди (2004р.); Польща (2005р.); Німеччина (2005р. – лише резолюція Бундестагу, але це не визнання); Литва (2005 р.); Швеція (2010р.) [1]. Європейськи парламентом були схвалені резолюції, котрими визнається геноцид вірмен: від 1987р., 2000р., 2002., 2005р. [4]. З усіх країн-членів ЄС, особливо слід відмітити Францію, коли мова йде про «вірменське питання». В 2001 році офіційний Париж за президента Жака Ширака визнав геноцид вірмен. Наступний президент Ніколя Саркозі у своїй автобіографічній книзі Temoignage (2006) писав:«Я не можу зрозуміти, чому Туреччині не може бути запропоновано виконати свою історичну відповідальність по відношенню до Вірменії» [3]. Відомим став законопроект 2011-2012 рр. депутата Валері Бойер про криміналізацію за заперечення геноциду вірмен в Османській імперії, котрий був підтриманий Національними зборами (нижня палата), Сенатом Франції (верхня палата), але відхилений останньою інстанцією – Конституційною радою. Це пояснювалося тим, що Закон не відповідє Конституції V Республіки: «порушує права на свободу слова» [5]. Тут прослідковується електоральна функція, котру мав виконати Закон напередодні президентських виборів 2012 року.Великобританія, в силу партнерських відносин з Туреччиною, не підтримує визнання геноциду вірмен, хоча Уельс, Північна Ірладнія та Шотландія визнають. Німеччина також не визнає «чужий геноцид», навіть якщо і з’явилась резолюція Бундестагу, але це певним чином всловлення співчуття – не більше. Велика турецька діаспора (від 2,8-4 млн. осіб) завжди буде стримуючим чинником у питанні визнання геноциду вірмен Німеччиною.

Очевидно, що не всі країни-члени ЄС визнали геноцид вірмен (що заважає формування загальноєвропейського підходху) в силу таких причин: по-перше, не існує загальноєвропейського інтересу для визнання геноциду вірмен; по-друге, складність полягає у визначеннія єдиної позиції в самому ЄС (особливості прийняття зовнішньополітичного рішення); по-третє, геноцид вірмен – проблема вже майже столітньої давнини і в ЄС актуальна лише тоді, коли вірменська діаспора піднімає питання щодо визнання в країнах ЄС чи коли вказані події можуть використовуватися Союзом проти Туреччини як один із стримуючих факторів євроінтеграційного курсу Анкари; по-четверте, відносини Туреччини і ряду держав-членів ЄС настільки превалюють, що країнам вигідніше підтримувати про турецьку позицію, ніж піднімати «невигідне» питання геноциду на національному рівні. Тому, тут скоріше мова йде не про загальносоюзний підхід до проблеми визнання геноциду вірмен, а набір позицій країн-членів, виходячи з їхніх інтересів.