Список використаних джерел

1. Morgenthau H.I. Politics Among Nations: The Struggle for Power and Peace. 6th ed. – New York: Knopf, 1985. – 752 p.

2. Богатуров А.Д., Косолапов Н.А., Хрусталев М.А. Очерки теории и методологии политического анализа международных отношений. – М.: НОФМО, 2002. –390 c.

3. Liska, George. International Equilibrium: A Theoretical Essay on the Politiсs and Organization of Security. – Harvard University Press, 1957 –223 р.

4. Воскресенский А.Д. Китай и Россия в Евразии: Историческая динамика политических взаимовлияний. – М.: Муравей, 2004. – 600 с.

Буравкова А.^*

Проблема регіональної безпеки в східній азії: ретроспективний підхід

Після переможного завершення Другої світової війни США створили в Східній Азії достатньо міцну й стабільну «Сан-Франциську підсистему міжнародних відносин» чи «Сан-Франциський порядок», що замінив довоєнну Вашингтонську систему міжнародних відносин в АТР. Договірно-правову основу нової підсистеми міжнародних відносин становив Сан-Франциський мирний договір з Японією від 8 вересня 1951 р., що формально поклав край стану війни на Тихому океані й започаткував формування принципово нових взаємин США з країнами Східної Азії й передусім із її провідними державами – Японією та Республікою Корея – відносини військово-політичного стратегічного партнерства.

За умови збереження орієнтації на стримування Японії, Сан-Франциський порядок міг би відбутися як своєрідний договірний комплекс із двох частин – групи союзів США з країнами, що підписали мирний договір з Японією, та двостороннього Договору про дружбу, союз і взаємну допомогу від 14 лютого 1950 р. між СРСР і КНР, що залишилися поза рамками мирного врегулювання. А оскільки цілі обох складових частин фактично були паралельні, завдання попередження японської загрози могло бути успішно вирішене на базі цієї схеми.

Однак у момент укладення гарантійних угод проти поновлення японської агресії з Австралією, Новою Зеландією й Філіппінами та мирного договору з Японією американська дипломатія почала домагатися розширення сутності своїх домовленостей з азійсько-тихоокеанськими країнами таким чином, щоб надати їм поряд із антияпонською ще й антикомуністичну (проти СРСР і КНР, пізніше – КНДР і ДРВ) спрямованість. В умовах формування повоєнної біполярної системи міжнародних відносин у Східній Азії з двома центрами сили – СРСР і США Білий дім передусім виходив із необхідності забезпечити стратегічний паритет із Радянським Союзом в цій частині світу й розглядав двосторонні військово-політичні союзи як найважливіший засіб досягнення такої цілі.

Але біполярність у Східній Азії відрізнялась від тієї, що сформувалась у Європі, вона була менш жорсткою й більш розмитою, а головне – не втіленою в багатосторонні блоки, що протистояли один одному. Східноазійські країни були пов’язані двосторонніми угодами зі США і СРСР, проте не виявляли бажання напрацьовувати прямі багатосторонні зв’язки між собою (Південна Корея, щоправда, була діалоговим партнером Організації договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), однак та виявилася недовговічною й не стала інструментом стримування комунізму).

Тому в Східній Азії, всупереч волі США і СРСР, почала визрівати складніша, ніж у Європі, триполярна система взаємних протистоянь, у якій роль третього «полюсу» відігравали колишні залежні й колоніальні країни, включно з материковою КНР. Водночас Корейська війна 1950-1953 рр. відіграла ключову роль в «експорті біполярності» з Європи в інші частини світу, причому лише в Східній і Південно-Східній Азії конфронтація комуністичних держав і США набула форми позиційного протистояння в «розділених» країнах – Китаї, Кореї, В’єтнамі й Лаосі.

«Сан-Франциська підсистема відносин» США з країнами Східної Азії ефективно функціонувала за доби холодної війни. Влада Сполучених Штатів, незалежно від її партійної характеристики, була зацікавлена в збереженні системи двосторонніх нерівноправних союзницьких взаємин із Японією, Республікою Корея і Тайванем, не створюючи багатосторонніх коаліцій (хоча в Європі саме колективні військові структури виконували найважливішу функцію стабілізатора біполярної системи й підтримували стратегічний баланс сил у відносинах між двома глобальними наддержавами). А «молодші» союзники США, в свою чергу, заплющували очі на асиметрію в цих відносинах, оскільки розраховували на використання в своїх інтересах політико-стратегічного заступництва Вашингтона: вони економили кошти на військові витрати, а також використовували доступ на американський внутрішній ринок для експорту на пільгових умовах своєї продукції в умовах соціально-економічної модернізації.

Після поразки Радянського Союзу в холодній війні та його розпаду Сполучені Штати почали використовувати «Сан-Франциський порядок» уже не стільки для підтримання стратегічного паритету з РФ чи КНР у Східній Азії, скільки для забезпечення в регіоні своєї стратегічної переваги. Для Білого дому було важливо, щоб ані Китай, ані Росія не намагались «виштовхувати» США зі Східної Азії й західної частини Тихого океану, тому Сполучені Штати активно працювали над збереженням і зміцненням геополітичної зони свого впливу, а також розширяли власну військову присутність, розраховуючи на реанімацію «Сан-Франциської підсистеми» двосторонніх військово-політичних союзів із Японією й Південною Кореєю та неофіційних партнерських відносин із Тайванем.

Нині навіть влада Китаю, що протягом усієї холодної війни жорстко критикувала американську політику в світі загалом і Східній Азії зокрема, змінила свою позицію й не заперечує проти американської військової присутності в регіоні. Як наголосив у січні 2003 р. директор Департаменту в справах Азії МЗС КНР Фу Ін, «цілі політики Китаю і Сполучених Штатів стосовно підтримки стабільності в Азії, в основному, ідентичні», а присутність США у регіоні Східної Азії «є об’єктивною реальністю, що склалася історично» [1, с. 167, 174].

Оскільки за доби біполярного протистояння Північноатлантичний альянс і Організація Варшавського договору характеризувались мінімальною кількістю деструктивних компонентів усередині самих коаліцій, а також зацікавленістю у взаємному стримуванні від провокування крупномасштабних конфліктів, створення двох військово-політичних союзів Сполученими Штатами й КНР могло б стати стабілізуючим чинником, щоправда за однієї умови: якби цей процес був обопільним і спрямованим на відновлення рівноваги в системі. Тому саме серед військово-політичної еліти США після завершення холодної війни з’явилися прибічники перебудови моделі двосторонніх військових союзів у Східній Азії й створення на їхній основі інститутів багатостороннього співробітництва зі стратегічних питань, але з єдиною метою – посилити роль і вплив США у регіональній системі відносин.

Білий дім прагне до того, щоб провідні країни Східної Азії мали міцні двосторонні військово-політичні зв’язки саме зі США, а не одна з одною. Таке становище має створювати постійну затребуваність американської військової присутності в регіоні для «підтримки стабільності» й, відповідно, забезпечувати Сполученим Штатам контроль за розвитком ситуації в регіоні. Причому партнерські двосторонні відносини повинні підтримуватися як із традиційними стратегічними союзниками США (Японією, Республікою Корея й Тайванем), так і з потенційними супротивниками, до яких офіційні представники держдепартаменту, міністерства оборони й ЦРУ відносять КНР і КНДР.