5.Принципи порівняльного правознавства.

Під принципами, як такими, розуміють основні засади, що є основою виникнення, становлення, і розвитку різних явищ, соціальних, політичних та інших систем, інститутів та інституцій. Стосовно до порівняльного правознавства принципи виступають як основні ідеї і положення, що пронизують собою всю порівняльно-правову матерію. У залежності від того, які сторони й аспекти порівняльного правознавства беруться для розгляду, у ньому можна виділяти групи принципів, що стосуються процесів становлення і розвитку порівняльного правознавства, його внутрішньої побудови, функціонування, а також самого процесу порівняння як основи виникнення порівняльного правознавства.В основі процесу порівняння лежать:1) Принцип порівняності явищ, інститутів та інституцій 2) Принцип відповідності один одному різних рівнів, форм і видів елементів порівнюваних систем;3) принципврахування історичних, національних, економічних, соціально-політичних та інших умов, в яких виникають ірозвиваються порівнювані правові системи; 4)принципвстановлення не тільки загальних рис і ознак порівнюваних правових систем, але й їхніх особливостей, а також специфічних ознак, властивих окремим системам;принцип порівнювання правової матерії не тільки встатиці, але й у динаміці тощо. 1)Принцип порівнянності явищ, інститутів та інституцій. Суть його у тому, що у процесі порівняльно-правових досліджень має враховуватися наявність у об'єктів аналізу загальних рис, приналежність до того самого роду чи виду, наявність у них подібних структур, функцій, загальної сфери застосування тощо.Тому викликає заперечення позиція, згідно якій порівняними правовими системами вважалися лише ті, що існували тільки в рамках того самого типу держави і права, зокрема капіталістичного чи соціалістичного, а різнотипні правові системи, незважаючи на приналежність до того самому роду явищ, розглядалися як у принципі непорівнянні. В основі такої думки лежало твердження, що порівнянність правових систем припускає їхню спільність не тільки в структурі, формах, але і по суті, змісту, соціальній ролі і призначенні. А оскільки правові системи капіталістичних і соціалістичних країн розглядалися як несумісні у соціально-класовому відношенні, то й можливість їхнього порівняльного аналізу заперечувалася.Пізніше ця позиція трохи пом'якшилася. Від повного заперечення можливості зіставлення цих систем вона змінилася убік допустимості їх часткового порівняль-но-лравового аналізу. Хоча, як і раніше, домінувала точка зору, відповідно до якої соціалістичне право відрізняється від капіталістичного визначальними елементами, але з'явилися ідеї про наявність у кожній з порівнюваних систем визначальних і другорядних рис, суть яких в тому, що риси, котрі визначають кожну з систем, не можуть бути загальними для них, але такими можуть бути другорядні, формально-юридичні риси. Отже, порівнюючи різні системи права, враховували як наявність визначальних елементів, так і вплив, що вони справляють на інші елементи системи права, оскільки «це виключає ризик помилкових висновків, заснованих винятково на формальній подібності, а розходження в політичній, ідеологічній і економічній структурах перестають бути перешкодою на шляху порівняння» (П.Емінеску).2) Принцип відповідності один одному різних рівнів, форм і видів елементів порівнюваних систем. Суть його зводиться до того, що порівнянню підлягають лише однопорядкові явища, інститути та інституції, узяті в їхніх відповідних формах і розглянуті на відповідних рівнях. Важко передбачити результати, якби порівнювалися, наприклад, норми з інститутами чи галузі права з правовими доктринами, правосвідомістю тощо.Для дотримання цього принципу застосовується виділення в процесі проведення порівняльно-правових досліджень макрорівня і мікрорівня.

6.Функції порівняльного правознавства. Порівняльне правознавство виконує низку традиційних для юридичної науки функцій, які модифіковані щодо особливостей його предмета.    1. Пізнавальна функція. Порівняльне правознавство завжди орієнтоване на глибоке вивчення правових явищ, перш за все на здобуття і розширення наукових знань про правові системи сучасності. Ця наука вивчає всі елементи правових систем світу, стабільні і тимчасові правові ситуації в іноземних державах, фактори, що впливають на прийняття та зміну іноземних правових актів, умови, що сприяють або стримують реалізацію права в країнах світу.    2. Евристична функція. Компаративістика спрямована на пізнання закономірностей виникнення, функціонування і розвитку різних правових систем. Власне кажучи, порівняння і використовується саме для того, щоб з'ясувати характер загальних, необхідних, стійких, повторюваних зв'язків між явищами, процесами, що відбуваються в правових системах сучасності, щоб знайти порядок або встановити послідовність їхнього виникнення, зміни, за фіксувати тенденції розвитку. Наприклад, вчені-компаративісти відзначають тенденцію конвергенції (взаємопроникнення) англосаксонських та романо-германських правових традицій, передумови якої вже історично склалися на трьох рівнях — на рівні джерел права, систем права та характеру норм права.    3. Функція наукового передбачення. Вчені-компаративісти завжди налаштовані на наукове прогнозування шляхів подальшого розвитку правових систем сучасності. Так, сьогодні вчені прогнозують, що у XXI столітті у світі буде створена загальна основа правотворчості як система пріоритетів та засобів правового регулювання, що детермінована сучасним предметом глобалізації та проблемами постіндустріального суспільства.    4. Методологічна функція. Порівняльне правознавство розробляє теорію порівняльно-правового методу, яким потім активно користуються інші юридичні науки. Саме завдяки цій обставині порівняльне правознавство досить часто характеризується як методологічна наука.    5. Функція допомоги практиці. Сучасна юридична практика має велику потребу в науково обґрунтованій, об'єктивній та повній інформації про розвиток і функціонування іноземних правових систем, про їхні взаємозв'язки, тенденції правового розвитку в регіональному і світовому масштабах. Потреба в цій інформації задовольняється насамперед шляхом підготовки вченими-компаративістами довідкових матеріалів про розвиток зарубіжного законодавства, інформаційних оглядів зарубіжного законодавства (наприклад, за країнознавчою ознакою, за окремими галузями, підгалузями законодавства, правовими інститутами). Науковці повинні критично оцінювати зарубіжний правовий досвід, надаючи юристам-практикам рекомендації щодо корисності або недоцільності його запозичення до національної правової системи.

7.Поняття правової сімʼї (типу правових систем).

   Численність та різноманітність правових систем — це очевидність, що обумовлена різнорідністю людських суспільств, у межах яких існує і упорядковує життя право. Дослідження правової карти світу доводить, що правових систем існує принаймні стільки, скільки суверенних держав.    Підкреслюючи глибоку різницю в організації національних правових систем сучасності, порівняльне правознавство водночас допускає можливість їх зіставлення за певними принциповими критеріями для виявлення спільних ознак. Зазвичай критеріями, за якими порівнюються правові системи, виступають історичний розвиток правової системи, панівна правова ідеологія, структура права, система джерел права, провідні інститути і галузі, правова культура і традиції, механізм правозастосування тощо. Спираючись на ці критерії, ми можемо об'єднати різні правові системи у великі родини, що характеризуються спільністю рис. Це багато в чому й обумовлює сам факт існування окремих ареалів, групувань правових систем.    Для позначення групи національних правових систем, що мають схожі юридичні ознаки, які дають підстави говорити про відносну єдність таких систем, порівняльне правознавство користується специфічною термінологією: “сім 'я правових систем”, “правові кола”, “форма правових систем”, “структурна спільність”. Проте найбільшого поширення в сучасній компаративістиці набув термін “правова сім'я”. Материнською основою та джерелом цих сімей стають, залежно від своєрідності історичного розвитку і культур, ті чи інші юридично самобутні національні правові системи — одна або кілька.    На думку вчених-компаративістів, ситуація з об'єднанням національних правових систем у правові сім'ї нагадує ситуацію зі світовими релігіями. Наприклад, християнство об'єднує у своєму складі католицизм, православ'я та протестантизм, які, попри їх принципову розбіжність, засновані на фундаментальній єдності. Це стосується й інших світових релігій (ісламу, буддизму), в межах яких існують відповідні напрямки, секти, культи.    Об'єднання правових систем у правові сім'ї нагадує також об'єднання національних мов у мовні сім'ї, яке проводять вчені-лінгвісти (наприклад, українська мова входить до підгрупи східнослов'янських мов славянської групи, яка, у свою чергу, є складовою індоєвропейської мовної сім'ї). До речі, ідея об'єднання правових систем у певні групи виникає в компаративістів у другій половині XIX століття саме під впливом лінгвістики.

Отже, правова сім'я — це певна сукупність правових систем, об'єднаних спільністю історичного формування, структури права, його джерел, провідних галузей та інститутів, правозастосування, правосвідомості, понятійно-категоріального апарату юридичної науки.    

8. Класифікація і типологізація правових систем.На сьогодні існує така класифікація правових систем за такими типами:

1. Романо-германський тип правової системи (країни континентальної Європи: Італія, Франція, Іспанія, Португалія, Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.). Усередині романо-германсько-го типу правової системи виділяють два підтипи, або дві правові групи:

- романську (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія. Провідною у цій групі є національна правова система Франції);

- германську (Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін. Провідною у цій групі є національна правова система Німеччини).

2. Англо-американський тип правової системи (Англія, Північна Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякою мірою - колишні колонії Британської імперії (нині 36 країн є членами Співдружності) та ін.). Усередині англо-американського типу правової системи розрізняють два підтипи, або дві групи:

- англійське загальне право (Англія);

- американське право (США).

Крім того, поділ англо-американського типу правової системи можливий на дві групи:

- європейське загальне право (Англія, Ірландія);

- позаєвропейське загальне право (США, Канада).

Право кожної країни поза Європи набуло широкої автономії в рамках англо-американського типу правової системи.

3. Змішаний тип правової системи виник на стику двох класичних типів правової системи: романс-германської та англо-аме-риканської і має специфічні риси.

У рамках цього типу можна виділити дві групи:

- північноєвропейські (скандинавські) правові системи (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія);

- латиноамериканські правові системи (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.).

4. Релігійно-традиційний тип правової системи має декілька підтипів:

- релігійно-общинний (мусульманська, індуська, іудейська, християнська групи);

- далекосхідний-традиційний (основні групи - - китайська, японська);

- звичаєво-общинний (африканська група - країни Африки, Мадагаскар).

Соціалістичні правові системи в основному стали історією (їх можна вивчати в ретроспективному плані), проте й сьогодні є низка правових систем (Куба, В'єтнам, КНДР), які зберегли соціалістичне забарвлення з внесенням до них більших чи менших - залежно від держави - новацій. Проте це не означає, що з урахуванням "соціалістичного" забарвлення їх не можна віднести до класично усталених типів правової системи.

9.Загальна характеристикака романо-германської правової сімї. Романо-германський тип (сім'я) правових систем - сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі давньоримського цивільного права і його пристосування (у поєднанні з канонічним правом, доктринальним правом університетів і місцевих норм-звичаїв) до нових національних умов при домінуванні закону серед інших джерел права.Особливості романо-германської правової сім’ї:

1. Органічний зв'язок з римським правом. Становлення цієї правової сім’ї відбувалося на основі римського права. Це — головна особливість романо-германського права. Романо-германські правові системи ніби продовжують римське право, вони є наслідком його розвитку. Гаслом юристів романо-германської сім’ї може бути відомий вислів Р. Ієрінга: через римське право, проте вперед, далі нього.

2. Утворення романо-германського права на основі вивчення римського права в італійських, французьких і німецьких університетах. Саме університети створили у XII—XVI століттях на основі Зводу законів Юстиніана загальну для багатьох європейських країн юридичну науку. Ця наука у свою чергу визначила характер романо-германського права.

3. Яскраво виражена доктринальність і концептуальність. Романо-германська правова сім’я активніше сприймає правові теорії і доктрини, ніж англо-американська правова система, а роботи вчених-юристів мають тут більший вплив. У системі континентального права існують загальні принципи та ідеї, на основі яких формується і розвивається право.

4. Абстрактний характер норм права. Норми права встановлюють загальні правила поведінки, виходячи з принципів і правових доктрин. Це відрізняє романо-германське право від англосаксонського, де норми права створюються переважно судами при вирішенні спірних питань щодо конкретних випадків.

5. Домінуюча роль закону в системі джерел права. У романо-германській сім’ї закони та кодекси — це опорні стовпи права. Тенденція визнання закону найважливішим джерелом права перемогла у країнах романо-германської правової сім’ї в XIX столітті, коли в їх переважній більшості були прийняті кодекси та писані конституції. Провідна роль закону ще більш зміцнилася в сучасну епоху: сьогодні закон розглядається як найкращий технічний засіб установлення ясних і точних правил.

6. Яскраво виражений кодифікований характер. Кодификація в романо-германському праві має принципові особливості, що відрізняють її від аналогічних процесів в інших правових сім’ях.

7. Поділ на публічне і приватне право. Хоча такий поділ сьогодні є цілком звичайним явищем для багатьох правових сімей, спочатку він був властивий лише романо-германському праву. Це, передусім обумовлено впливом римського права, від якого романо-германське право успадкувало класифікацію норм на норми публічного і приватного права.

8. Відносно самостійне існування цивільного і комерційного (торговельного) права. Таке розмежування підтверджується двома обставинами:

1) існуванням у країнах континентального права особливих комерційних судів;2) створенням у більшості країн романо-германської правової сім’ї кодифікованих актів комерційного права (торговельних або комерційних кодексів), що існують поряд з цивільними кодексами. Такі кодекси прийняті протягом ХІХ століття у Франції, Бельгії, Іспанії, Нідерландах, Австрії, Німеччині та в інших країнах. Ця своєрідна подвійність у законодавстві, що регулює майнові відносини в галузі приватного права, дістала назву «дуалізм приватного права».