1.Історія виникнення і розвитку порівняльного правознавства.Для правознавства як системи з вивчення різних правових сімей, державних інститутів характерний історичний підхід до визначення періоду виникнення порівняльного правознавства, його розвитку на різних континентах з урахуванням особливостей існування того або іншого народу. Слід зауважити, що до цього часу серед науковців, які вивчають цю проблему, немає одностайності. Одні вважають, що порівняльне правознавство має давнє походження (Закони 12 таблиць Риму тощо) , інші дотримуються думки, що воно виникло в XIX ст. . В англійській літературі зазначається, що засновником порівняльного правознавства був Ф. Бекон, у французькій — Ш. Л. Монтеск'є, у німецькій — В. Лейбніц. При дослідженні історії України також виникають певні суперечності щодо часу зародження компаративістики. Наприклад, досліджуючи договори, що укладалися в Київській Русі в X- XI ст. з греками, можна побачити, що обидві сторони використовували не право власної країни, а запозичене — "чуже право" . Така практика була започаткована в кожній країні в різні часи, але загалом вона сягає античного періоду. У XIX ст. уже широко використовували зарубіжне право, вивчали порівняльний метод і свідомо застосо- вували його як науку. Саме цей період прийнято вважати початком науки порівняльного правознавства, що зародилася як порівняльно-історичне правознавство. У 1869 р. було офіційно визнано існування порівняльного права й порівняльного методу в праві, коли в Парижі було засновано Товариство порівняльного законодавства. Тобто в другій половині XIX ст. центр компаративістики переміщується у Францію. Після проведення у Франції в 1900 р. 1-го Міжнародного конгресу порівняльного права активність компаративістів підвищилась. Негативні тенденції у відносинах між країнами після Першої світової війни перешкоджали запровадженню в університетські навчальні плани курсів порівняльного правознавства. Однак у 20-30-х роках XX ст. ситуація почала змінюватися. У 1934 р. Р. Паунд, відзначаючи тенденції у цій галузі, заявив, що, на його думку, у майбутньому викладання права буде засноване на порівняльно-правовому методі: викладач має постійно на конкретних прикладах показувати студенту, що жодна з національних правових систем, жодна доктрина, концепція, норма або конструкція не можуть запропонувати адекватного вирішення проблем, які постійно виникають у повсякденному житті. Друга світова війна також негативно позначилася на розвитку порівняльного правознавства та його освітніх функцій, значною мірою загальмувавши цей процес. А вже після закінчення війни тенденції розвитку компаративістики було пов'язано із прагненням до створення уніфікованого "європейського права" .Згодом розвиток права був пов'язаний не лише з діяльністю законодавчих органів, а й судовою практикою, яка відігравала роль джерел права. Ще на початку XX ст. серед юристів розгорнулася дискусія щодо предмета порівняльного правознавства та місця цієї галузі права в юридичній науці. В другій половині XX ст. у центрі уваги юристів-компаративістів світу перебували кілька комплексів проблем: загальнотеоретичні питання порівняльного права: предмет, цілі, функції, основні аспекти; порівняльне дослідження основних правових систем сучасності; порівняльно-правові дослідження в межах галузевих юридичних наук. Сучасне порівняльне правознавство стало "професійнішим" порівняно з минулими роками, оскільки розвивається на глибшій професійній основі і залучає ширше коло фахівців, які займаються винятково його проблемами. Порівняльне правознавство дедалі активніше проникає із суто інтелектуальної сфери застосування до прикладної. Зокрема, зі сфери науки й освіти воно у повоєнний період поширилося у галузі комерції та індустрії, слугуючи важливим джерелом інформації стосовно світових правових систем для бізнесменів, політиків, урядовців тощо.

2.Етапи розвитку порівняльного правознавства. Враховуючи різні точки зору дослідників і застосовуючи метод синтезу та диференціювання, можна визначити етапи розвитку порівняльного правознавства .Перший етап характеризується окремими спробами порівняльних досліджень актів різних державних утворень. Зокрема, у працях Платона "Закони", Аристотеля "Політика", англійського вченого Дж. Фортеск'ю, німецького юриста другої половини XVII ст. Струве, а також при використанні порівняльного аналізу для співставлення римських і біблейських законів. В епоху Просвітництва до порівняльно-правового аналізу звертались англійський філософ Дж. Локк, французький філософ Ж. Ж. Руссо, італійський юрист Ч. Беккаріа. Помітний слід в історії розвитку порівняльного правознавства залишив французький мислитель XVIII ст. Ш. Л. Монтеск'є.Другий етап пов'язаний з використанням порівняльно-правового методу в історії права. Найвидатнішими представниками цього напряму були Г. Мейн в Англії, Ж. Лерміньє у Франції, А. Пост, I. Колер у Німеччині, М. Ковалевський і П. Виноградов у Росії. кторико-право- вим було також спрямування першої кафедри порівняльного правознавства та перших журналів з порівняльного правознавства. Третій етап — це застосування порівняльно-правового методу як інструменту законотворчості, зокрема кодифікації. Істотний імпульс його розвитку додала, зокрема, широкомасштабна робота з кодифікації, що розгорнулась у різних країнах Європи на початку XIX ст. Оскільки європейські країни перебували у подібних економічних, політичних та соціокультурних умовах, це зумовлювало аналогічні тенденції в розвитку законодавства. Четвертий етап характеризується застосуванням порівняльного аналізу до різних правових систем з метою поглибленого вивчення самого феномену права та тенденцій його розвитку. Розуміння того, що право як явище існує не лише у формі закону, а й у інших формах — судової практики, правових звичаїв, доктринального тлумачення тощо, змінило діапазон використання порівняльного правознавства. По суті, було визначено його основну мету: у результаті порівняння правових систем та окремих інститутів різних народів не лише з'ясовувати їх ефективність у досягненні емпіричних цілей, а й виявляти закономірності еволюції правових систем та інститутів, напрямів їх подальшого розвитку та наближення. Значний внесок у розвиток такого загального підходу до порівняльного правознавства зробили К. Міттермайєр, Г. Радбрух, Дж. Біндер (Німеччина); Р. Салейль, Е. Ламбер, А. Леві-Ульман (Франція); Е. Роген (Швейцарія); П. Ротонді, Т. Аскарелі (Італія); X. Гаттерідж (Англія); Р. Паунд (США) та ін. П'ятий етап — це формування теорії порівняльного правознавства: його цілей, функцій, загальних правил порівняльно-правового аналізу, його методики тощо. Нарешті, шостий етап пов'язаний з поступовим перетворенням теорії порівняльного правознавства на автономну науку: розширилось коло досліджуваних тем, сформувався предмет порівняльного правознавства, його понятійний апарат, визначилось місце в системі юридичних наук тощо.На сучасному етапі розвитку української науки порівняльне правознавство є одним з актуальних та цікавих напрямів юридичної науки.

3.Загальна характеристика і предмет порівняльного правознавства.

Порівняльне правознавство — це структурована концептуально-понятійна система правових знань, систематизовані та взаємопов'язані уявлення про основні правові системи сучасності, теорії застосування порівняльного методу в науково-пізнавальному і практично-приклад­ному аспекті. Порівняльне правознавство характеризується не так хронологічними, як просторовими змінами. Це зумовлено тим, що воно завжди розвивалося в межах досить чітко відокремлених один від одного культурно-історичних регіонів. Зокрема, однією з особли­востей стану сучасної юридичної компаративістики є значне розши­рення її географії.Компаративістські концепції минулого використовуються у су­часному порівняльному правознавстві насамперед як доктрини. Сформувавшись у відповідних пізнавальних сферах, вони природ­но входять до структури сучасної юридичної компаративістики. Без вивчення історії компаративістських концепцій, без ознайомлення з її матеріалами, без оцінки пізнаного не можна виокремити коло основних питань, дослідження яких становить предметний зміст сучасного порівняльного правознавства. Це дає змогу пізнати роз­виток юридичної компаративістики.Сучасне порівняльне правознавство більш диференційовано і глибоко, ніж раніше, осмислює процеси, які відбуваються на пра­вовій карті світу. Крім того, структура сучасної юридичної ком­паративістики є складною, і в ній можна виокремити своєрідне концептуально-понятійне ядро — положення, що характеризують переважно конкретно-історичні особливості об'єкта і пізнавальні установки її провідних представників.Компаративісти прагнуть відшукати витоки правових явищ у зарубіжних правових системах і визначити тенденції їх розвитку. Власне, саме в процесі досягнення цієї мети і відбувається порів­няння. Об'єктами в цьому разі є національна і зарубіжна правові системи, які розглядаються через призму виявлення в них загаль­ного і специфічного та можливості використання зарубіжного дос­віду для вирішення конкретних правових завдань.Будь-яке порівняння у галузі права завжди ґрунтується на кри­теріях, що мають об'єктивно-оцінний характер. Найширше порів­няльне правознавство використовується передусім у наукових дис­кусіях для одержання нових знань про предмет. Воно слугує також інструментом правової політики у галузі законотворчості і пра­восуддя. І, нарешті, важливою сферою його застосування є вик­ладання в юридичних вузах і на юридичних факультетах.Визначення предмета порівняльного правознавства пов'язане з назвою цієї науки і навчальної дисципліни. Отже порівняльне пра­вознавство має справу насамперед з такими явищами, процесами і поняттями, як процес порівняння, порівняльний метод, зіставлення і протиставлення, що застосовуються до таких категорій, як право, правові явища, правові інститути. За допомогою порівняння одні правові системи співвідносяться, зіставляються або протиставля­ються іншим правовим системам.Предмет компаративістики може бути диференційованим і зале­жить від мети дослідження, галузі права, інституту або інших еле­ментів правових систем, що порівнюються. На визначення предмета впливають також напрями дослідження, тобто вертикальний (історич­ний) або горизонтальний (сучасні правові системи). У першому ви­падку предметом є еволюція правових систем, у другому — порівнян­ня на певному статичному рівні.