3. Форми транснаціональних альянсів

За ступенем регіоналізації транснаціональні альянси можна класифікувати як (а) національні - створені компаніями однієї країни; (б) транснаціональні - створені компаніями двох або більше країн, діють на трансграничній основі; (в) глобальні - створені компаніями декількох країн, діють у глобальному масштабі. Ступінь транснаціоналізації чи регіоналізації (глобалізації) альянсу суттєво впливає на регулятивне середовище його діяльності, оскільки це передбачає необхідність урахування умов державного та міждержавного регулювання на трьох рівнях: національному, регіональному (регіональної інтеграції) та глобальному. З економічної точки зору створення альянсів випливає з відокремлення функцій (права) власності на активи (матеріальні й особливо нематеріальні) та їх ефективного використання на трансграничній основі, а також відповідної комбінації різних функцій розпорядження, використання та управління спільною діяльністю. Основним економічним мотивом створення транснаціональних альянсів є відносне скорочення прямих інвестицій і досягнення економічного ефекту за рахунок трансграничного використання нематеріальних активів, пайової участі, партнерства або розподілу та комбінації функцій. Таким чином, для ТНК та інших компаній, які ведуть міжнародний бізнес, стратегічне управління передбачає вибір (раціональну комбінацію) інвестиційних і неінвестиційних форм розвитку і транснаціоналізації. Фактори, які впливають на вибір між інвестиційними та неінвестиційними формами транснаціоналізації і створення альянсів, хоч і є багатоплановими, однак визначаються еко-номіко-правовим середовищем, в якому створюються транснаціональні альянси. З огляду на це їх можна об'єднати у дві групи: юридичні та економічні фактори. Юридичні фактори. Вибір інвестиційних і неінвестиційних форм має базуватися на юридичній можливості розподілу функцій або спільної діяльності чи перетворення виключних активів (власних активів компанії) на активи спільної діяльності. Це проблема юридичного врегулювання розподілу спільних функцій ! спільного використання активів, а також використання результатів спільної діяльності чи партнерства. До останніх відносять передусім режим оподаткування та репатріації доходів, умови застосування угод про уникнення подвійного оподаткування, режим спільного використання активів, лізингу, ліцензування та ін. Найвпливовішими у групі економічних факторів є фактори витрат і економії, глобальна конкуренція, наявність досвіду діяльності в зарубіжних країнах, ризик та його редукція, ефективність менеджменту та контролю, знання місцевих умов здійснення діяльності. Інший важливий аспект - здійснення контролю за витратами спільної діяльності, прибутками та їх розподілом. Він передбачає узгоджену цінову й тарифну політику, урахування диференціації податкових і митних умов діяльності різних учасників альянсу. Фактор присутності на регіональному ринку та знання місцевих умов здійснення діяльності є важливим для інших компаній - учасниць альянсу. Це дає відчутні економічні переваги: а) значно зменшує трансакційні витрати, або витрати на входження на ринок нової країни, через кооперацію з учасником альянсу, що вже присутній на ринку; б) посилює конкурентні переваги учасників альянсу на ринку країни за рахунок кооперації та координації їх діяльності. Основними функціональними формами транснаціональних альянсів є: ліцензування, франчайзинг, контракти під ключ, контракти на управління, транснаціональні консорціуми.Ліцензування в глобальній економіці - це трансгранична угода, в межах якої власник ліцензії (ліцензіар) передає користувачу в іншій країні (ліцензіату) права на використання певних нематеріальних активів на певних умовах, у тому числі фіксований платіж за користування ліцензією - роялті. Розмір фіксованого платежу визначається в межах розрахунку ціни ліцензії.Франчайзинг - це угода компаній, згідно з якою відбувається передача прав на використання торговельної марки і способів здійснення торгівлі або надання послуг, які мають суттєве значення для бізнесу, її учасниками є дві сторони: перша - компанія, що має права на франчайзинг і передає їх іншим компаніям (франчайзер); інші компанії як сторони угоди, що набувають прав на франчайзинг (франчайзи).

Контракт "під ключ" - контракт на здійснення певних робіт із спорудження нового підприємства або об'єкта інфраструктури, що передбачає повну відповідальність генерального контрактора за будівництво, ефективне використання інвестиційних коштів і початок роботи підприємства за планом. Це формує взаємовідносини компаній таким чином, що вони працюють на досягнення кінцевого результату - вихід нового виробництва на проектну потужність. Такі контракти є транснаціональними, оскільки в них беруть участь субпідрядники та постачальники окремих видів сучасного устаткування і технологій з різних країн.Контракт на управління укладається між власником підприємства або компанії та іншою компанією-оператором на здійснення ефективного управління певним підприємством або інвестиційним проектом. Таким чином відбувається застосування досвіду управління здебільшого до компаній, які націоналізовано або приватизовано у країнах, що розвиваються, в Центральній Європі або країнах СНД. Це означає, що компанія здійснює управління об'єктом, несе відповідальність за його роботу й отримує винагороду залежно від досягнутих результатів.

Білет №24

1. Види організаційних структур управління об'єднань підприємств Існують два основні види структур управління: -лінійна, - функціональна. Лінійна структура базується на зосередженні всіх виробничих та управлінських функцій у керівника. Тут усі повноваження є прямими (лінійними), вони спрямовані від вищої ланки управління до нижчої. Функціональний тип організаційної структури управління передбачає, що кожен орган управління спеціалізується на виконанні окремих видів управлінської діяльності (функцій). Виконання вказівок функціонального органу в межах його компетенції є обов'язковим для виробничих підрозділів. Функціональна організація існує поряд з лінійною, що створює подвійне підпорядкування для виконавців. Лінійно-функціональна структура передбачає, що функціональні служби отримують повноваження управління службами нижчого рівня, які виконують відповідні спеціальні функції. Однак делегуються не лінійні, а функціональні повноваження. Лінійно-функціональна структура поєднує переваги лінійної та функціональної структур. Лінійно-штабна структура керування має аналогічні характеристики. Вона теж побудована за принципом функціонального поділу управлінської праці, що використовують в штабних службах різних підрозділів. Завданням лінійних керівників є координація дій функціональних служб. У лінійно-штабній структурі при лінійних керівниках створюються штаби, які спеціалізуються на виконанні певних управлінських функцій. Конгломератна структура не є сталою та впорядкованою. У цьому випадку організація набуває форми, яка найкраще вирішує конкретну ситуацію. Так, в одному відділенні фірми може використовуватися продуктова структура, в іншому — функціональна структура, а ще в іншому - матрична. Дивізійна структура управління передбачає поділ об'єднання підприємств на окремі секції (дивізії), кожна з яких характеризується певним видом діяльності. Різновидами дивізійної структури є: • продуктовий тип, що передбачає створення в структурі суб'єкта самостійних господарських підрозділів — виробничих відділень, що орієнтовані на виробництво та збут конкретних видів продуктів. • холдинговий тип, що передбачає фінансову залежність дивізій від центру, якому належить контрольний пакет акцій; • територіально-регіональний тип, що передбачає відповідальність окремих підрозділів за певні регіони або території. До адаптивних структур належать проектні, матричні, програмно-цільові та координаційні. Проектний тип формують при розробці організацією проектів, які охоплюють будь-які процеси. Матричну організаційну структуру управління характеризують подвійною ієрархією підпорядкування - у функціональному та продуктовому аспектах.

2. Форми організації інноваційного процесу Інноваційні процеси започатковуються в певних галузях науки, а завершуються у сфері виробництва, сприяючи прогресивним змі¬нам останнього. Первинними імпульсами запровадження нововве¬день на підприємствах є не тільки суспільні потреби й результати наукових досліджень, а й використання зарубіжного прогресивного досвіду в технології та організації виробництва, запровадженні су¬часних форм господарювання. У світовій практиці господарювання виділяють три базові фор¬ми організації інноваційного процесу: адміністративно-господарська; програмно-цільова; ініціативна. Адміністративно-господарська форма припускає наявність науково-виробничого центру, який являє собою велику або середню корпорацію. Такі корпорації об'єднують під загальним керівниц¬твом наукові дослідження й розробки, виробництво й збут нової продукції. За даної форми значна кількість фірм, які виконують нау¬кові дослідження й дослідно-конструкторські розробки, функціону¬ють безпосередньо в промисловості. Адміністративно-відомча форма державного регулювання поля¬гає в прямому дотаційному фінансуванні, яке здійснюється згідно із спеціальними законами щодо інновацій (Закони України «Про інвес¬тиційну діяльність», «Про інноваційну діяльність»), або в непрямо¬му фінансуванні шляхом застосування податкових пільг (Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»). Проміжною формою між адміністративно-господарським та про¬грамно-цільовим управлінням інноваційними процесами є тимчасові центри для вирішення складних технічних проблем. Після реалізації поставленого завдання центр реорганізується. Програмно-цільова форма організації науково-дослідних і до¬слідно-конструкторських робіт (НДДКР) має на меті вирішення про¬блеми науково-технологічного прориву, особливо в таких прогре¬сивних галузях, як електроніка, біотехнологія, робототехніка тощо. Координаційна форма управління цільовими науково-технічними програмами передбачає роботу учасників програм у своїх установах, закладах, на підприємствах та узгодження їхньої діяльності із центра управління програмою. Однак більш ефективним способом реалізації вищезазначених завдань є формування нових організацій для розв'язання важливих науково-технічних проблем. Комплексною формою організації взаємозв'язків між фундамен¬тальною наукою та виробництвом є науково-промисловим парк. У нау¬ково-промисловому парку функціонують науково-технічні підрозділи великих корпорацій, державні лабораторії, дослідні підприємства, різні науково-дослідні й дослідно-конструкторські центри, які реалізують різні етапи інноваційних процесів і різні функції з їх обслуговування. Програмно-цільова форма державного регулювання передбачає контрактне фінансування цільових програм. Прямі заходи держави щодо створення консорціумів, інженерних центрів, наукових і тех¬нологічних парків та інших формувань, де реалізуються складні ін¬новаційні ідеї, — яскравий приклад ефективності функціонування таких структур. Непрямі заходи держави є засобом стимулювання інноваційних процесів та створення умов для інноваційної діяльності. Лібераліза¬ція податкового й амортизаційного законодавств сприяє інновацій¬ній діяльності підприємств. Ініціативна форма організації НДДКР передбачає фінансуван¬ня, науково-технічну, консультативно-управлінську та адміністра¬тивну допомогу винахідникам, ініціативним групам, малим фірмам, які створюються для освоєння нововведень. Важливість подібних економічних та організаційних механізмів витікає із специфіки самого інноваційного процесу, особливо на ранніх стадіях, коли ступінь ризику є високим.

3. Переваги створення транснаціональних альянсів на прикладі міжнародних авіакомпаній Конкурентні переваги авіаліній полягають у їх можливостях підвищення рівня сервісу. Звичайно сервіс надається іншими компаніями. Тому стратегічні авіаальянси здійснюють спільне придбання літаків, знижують вартість лізингу, оскільки літаки експлуатуються більше, що знижує їхню вартість. Авіалінії розподіляють витрати з експлуатації рейсів, тобто витрати, що здійснюються корпораціями за кількістю місць, які має компанія. За рахунок таких альянсів компанія завойовує нові регіони або розподіляє польоти, що користуються меншим попитом. Беручи участь в авіаальянсі, авіакомпанія отримує суттєвий виграш, який виявляється, по-перше, у формуванні мережі постачання споживачів, що стабілізує попит на послуги; по-друге, у зниженні фіксованих та операційних ви- трат; по-третє, в досягненні економії масштабу - розподіл фіксованих витрат на інший обсяг реалізації; по-четверте, у створенні нових видів доходів; по-п'яте, у доступі до іноземних ринків з мінімальними витратами без додаткових витрат на устаткування, придбання ліцензії на польоти; по-шосте, у створенні конкурентних переваг щодо інших компаній. Авіакомпанії беруть взаємну участь у програмах постійних споживачів. Постійні споживачі - це люди, які постійно користуються послугами компаній, що входять до альянсу. Участь авіакомпаній у програмах споживачів забезпечує переваги для споживачів, оскільки з'являється можливість (а) одночасного придбання квитків у глобальному масштабі й за низькими цінами; (б) висунення додаткових вимог щодо послуг готелів, оренди машин, зв'язку та ін.; (в) заміни квитків між авіакомпаніями; (г) здійснення найзручніших перельотів у глобальному масштабі. Основні глобальні авіаальянси авіакомпаній, що домінують нині на ринку: 1. Qualyflyer - Swissair, Sabena, LOT, Air 2. North Star - KLM , North West, Alitalia 3. One World - British Airways, US Air 4. Star Allienes - Lufthansa, Austrian Airlines, United Airlines. Таким чином, стратегічний характер глобальних альянсів визначає те, що їхніми членами є прямі чи непрямі глобальні конкуренти або партнери у пов'язаних сферах діяльності. Розвиток стратегічних альянсів зумовлює здійснення ними розподілу витрат і прибутків, взаємне володіння акціями. Для утворення ТСА потрібні відома господарська компліментарність, прагматично "обчислена" спільність цілей та інші умови, необхідні для розробки спільної довгострокової стратегії підприємницької діяльності. Тому надзвичайно важливим моментом є привнесення нового сприйняття самої логіки ринкової поведінки, яке випливає з визнання і усвідомлення співнаділеності основних економічних стратегій суб'єктів транснаціональних альянсів.

Білет №25

1. Сутність організаційно-управлінських структур об'єднань підприємств Формою орг-ії ел-тів об'єднань п-ств як системи є їх структура. Існує декілька підходів щодо визначення поняття орг.-ої структури упр-я. Структура, яка відображає синтез взаємозв'язків різних ел-ів, що спрямовані на досягнення визначеної мети, називається орг.-ою. Орг-на структура будь-якої системи пов'язана з досягненням її глобальної мети.Згідно з іншим визначенням, орг.-на структура — це конструкція орг.-ії, на основі якої здійсн-я упр-ня суб'єктом госп-я. Ця конструкція має формальне або неформальне вираження та охоплює канали влади й комунікації, а також інф-ію, що передається цими каналами.З іншого боку, орг.-на структура упр-я визначається як склад, взаємозв'язки та супідрядність орг.-их одиниць апарату упр-я, які виконують різні функції упр-я суб'єктом. Згідно із цим визначенням, основними ел-ми орг.-ої структури упр-ня є:• склад і структура функцій упр-я;• к-ть прац-ів для реалізації кожної функції;• кваліфікаційний склад прац-ів апарату упр-я;• склад, самостійних структурних підрозділів,• кількість рівнів упр-я;• інформаційні зв'язки.Об'єднання п-тв мають такі загальні ознаки:• кількість членів — два або більше;• кожний учасник має характерні лише для нього характеристики;• між учасниками існують певні зв'язки, через які вони впливають один на одного;• об'єднання існують у часі й просторі, тобто склад об'єднання п-тв можна визначити в даний момент часу; вони мають свої кінцеві межі та оточуюче середовище.Згідно з вищезазначеними ознаками об'єднання утворюють штучну та відкриту систему і для упр-я ними можна викор-ти загальні принципи побудови орг.-но-упр-ких структур.Структура будь-якого об'єднання п-тв відображає упорядковане розташування його еле-ів і форму їхнього взаємозв'язку, перетворюючи діючу структуру на систему.До важливих характеристик організаційної структури об'єднань підприємств належать:

• кількість ланок управління;• ієрархічність (кількість рівнів управління);• чіткість розмежування функцій між учасниками об'єднання;• чіткість розмежування повноважень і відповідальності по вертикалі й горизонталі в системі управління об'єднанням.На процес вибору орг.-но-упр-ої структури об'єднань п-в впливають такі чинники:• кількість учасників створюваного об'єднання;• хто є власником капіталу, що його було використано;• джерела майна як матеріальної основи госп-ої дія-ті;• потреба у фін-их коштах;• межі майнової (матеріальної) відповідальності;• спосіб розподілу прибутку чи збитків;• форми управління суб'єктами господарювання, що входять до складу об'єднання;• відповідальність (необмежена, обмежена, необмежена генерального партнера та обмежена молодшого партнера);• прогнозована тривалість існування.Орг-на структура об'єднань п-ств повинна відповідати таким вимогам:• адаптивність, тобто здатність пристосовуватися до змін навколишнього середовища;• гнучкість, динамізм, тобто здатність чітко реагувати на зміну попиту, технологій виробництва, інновації;• адекватність, тобто відповідність орг.-ної структури параметрам керованої системи;• спеціалізація, тобто обмеження та конкретизація сфери діяльності кожної ланки структури;• оптимальність, тобто налагодження раціональних зв'язків між елемента їй системи;• оперативність, тобто недопущення безповоротних змін у керованій системі за час прийняття рішення;• надійність, тобто гарантія достовірності передачі інформації;• економічність, тобто відповідність витрат на утримання апарату управління можливостям системи;• простота, тобто зрозумілість для персоналу.

2. Внутрішньофірмові форми організації інноваційного процесуУ розвинених корпоративних структурах формування спеціальних інноваційних підрозділів відбувається на двох рівнях:1) рівень простої організації (фірмовий рівень), який не включає у свою структуру інші організації;2) рівень корпорації (корпоративний рівень) включає інші організації, якими керує спеціальна холдингова компанія.Корпорація створює навколо себе мережу малих інноваційних фірм, керівники яких набувають необхідного досвіду в спеціальних «інкубаторних програмах». Такі організації мають організаційну форму «фірми-інкубатора». «Фірму-інкубатор» організовують великі корпорації з мстою створення нових підприємств.Розповсюдження нової складної промислової продукції і технологій іноді відбувається в організаційній формі франчайзингу або лізингу.Франчайзинг — це угода між великими корпораціями та невеликими фірмами або окремими підприємствами. Фірма-франчайзер передає своєму партнерові (франчайзі) право на здійснення окремого виду діяльності з викор-ям своєї технології, ліцензії, ноу-хау тощо.Бригадне новаторство й тимчасові творчі колективи — необхідний елемент організації інноваційного процесу. Постійне нарощування темпів нововведень призвело до скорочення часу на проектування й життєвий цикл продукції. За таких обставин технічні розробники повинні бути одночасно ще й дослідниками ринкової кон'юнктури, тобто однієї компетентності в технічних питаннях уже недостатньо. На успіх за таких умов може розраховувати лише новаторська і вміла бригада, кожний член якої ознайомлений з основами суміжних дисциплін.Бутлегерство — підпільне, контрабандне винахідництво, таємна робота над позаплановими проектами. Підтримка й заохочення бутлегерства сприяє активізації діяльності творчих працівників. Із цією метою керівництво корпорації дозволяє творчим працівникам 15-20% свого робочого часу використовувати для роботи над позаплановими проектами.Ризикові підрозділи — створюються у великих корпораціях з метою освоєння новітніх технологій і являють собою невеликі автономні спеціалізовані ви-ва.Нові фірми в рамках старих корпорацій — прогресивний елемент створення молодих компаній. Звичайний засіб створення молодих компаній такий: материнська корпорація бере на себе всі фінансові питання і стає власником 80% акцій нової фірми. У бухгалтерській звітності нова внутрішня фірма має статус філіалу, але фактично є окремою компанією зі своєю радою директорів. Збитки від діяльності таких компаній (що характерно для початкового періоду їх розвитку) включаються в бухгалтерську звітність материнської корпорації. При цьому материнська компанія не може отримати 100% прибутку нової фірми, бо остання не належить їй повністю. Деякі корпорації, що створили всередині своєї структури нову фірму, роблять останню своєю 100%-ю власністю. У даному варіанті співробітники, засновники молодої фірми, одержують право придбати акції за пільговими цінами протягом кількох років.

3.Переваги створення транснаціональних альянсів на прикладі міжнародних авіакомпанійКонкурентні переваги авіаліній полягають у їх можливостях підвищення рівня сервісу. Звичайно сервіс надається іншими компаніями. Тому стратегічні авіаальянси здійснюють спільне придбання літаків, знижують вартість лізингу, оскільки літаки експлуатуються більше, що знижує їхню вартість. Авіалінії розподіляють витрати з експлуатації рейсів, тобто витрати, що здійснюються корпораціями за кількістю місць, які має компанія. За рахунок таких альянсів компанія завойовує нові регіони або розподіляє польоти, що користуються меншим попитом. Беручи участь в авіаальянсі, авіакомпанія отримує суттєвий виграш, який виявляється, по-перше, у формуванні мережі постачання споживачів, що стабілізує попит на послуги; по-друге, у зниженні фіксованих та операційних витрат; по-третє, в досягненні економії масштабу - розподіл фіксованих витрат на інший обсяг реалізації; по-четверте, у створенні нових видів доходів; по-п'яте, у доступі до іноземних ринків з мінімальними витратами без додаткових витрат на устаткування, придбання ліцензії на польоти; по-шосте, у створенні конкурентних переваг щодо інших компаній. Авіакомпанії беруть взаємну участь у програмах постійних споживачів. Постійні споживачі - це люди, які постійно користуються послугами компаній, що входять до альянсу. Участь авіакомпаній у програмах споживачів забезпечує переваги для споживачів, оскільки з'являється можливість (а) одночасного придбання квитків у глобальному масштабі й за низькими цінами; (б) висунення додаткових вимог щодо послуг готелів, оренди машин, зв'язку та ін.; (в) заміни квитків між авіакомпаніями; (г) здійснення найзручніших перельотів у глобальному масштабі.Основні глобальні авіаальянси авіакомпаній, що домінують нині на ринку: 1. Qualyflyer - Swissair, Sabena, LOT, Air. 2. North Star - KLM , North West, Alitalia 3. One World - British Airways, US Air 4. Star Allienes - Lufthansa, Austrian Airlines, United Airlines. Таким чином, стратегічний характер глобальних альянсів визначає те, що їхніми членами є прямі чи непрямі глобальні конкуренти або партнери у пов'язаних сферах діяльності. Розвиток стратегічних альянсів зумовлює здійснення ними розподілу витрат і прибутків, взаємне володіння акціями.Для утворення ТСА потрібні відома господарська компліментарність, прагматично "обчислена" спільність цілей та інші умови, необхідні для розробки спільної довгострокової стратегії підприємницької діяльності. Тому надзвичайно важливим моментом є привнесення нового сприйняття самої логіки ринкової поведінки, яке випливає з визнання і усвідомлення співнаділеності основних економічних стратегій суб'єктів транснаціональних альянсів.

Білет№ 26

1. Організаційні форми корпоративних структур.Формування та функціонування об'єднань в Україні має свої особливості, які визначаються умовами переходу від адміністративно-командної системи управління економікою до ринкової; отже, необхідно шукати найбільш ефективні форми об'єднань. Основними характеристиками корпорації як організаційної си¬стеми є сукупність учасників, сукупність цілей, ресурсів, формальна структура, правила й процедури прийняття рішень. Незважаючи на суспільно обумовлений характер корпорації, існують загальні зако¬номірності їхнього формування й функціонування — це принципи, методи, структури управління, системи інформації і прийняття рі¬шень, стилі керівництва, організаційна поведінка, реакції системи.Одним із формальних елементів корпорації як об'єкта управлін¬ня прийнято називати організаційну структуру. Стосовно корпорації організацію можна розглядати як цілісну сукупність виробничих та управлінських підрозділів, що об'єднуються єдністю мети, взаємопов'язаністю здійснюваних робіт, спільним використанням закріп¬лених за ними матеріальних, трудових, фінансових та інформацій¬них ресурсів і наявністю єдиного апарату управління.Організаційна структуризація повинна відповідати меті та інте¬ресам різних груп зацікавлених осіб, так чи інакше пов'язаних з ді¬яльністю організації. Основними групами, чиї інтереси впливають на функціонування корпорації і, отже, повинні враховуватися при проектуванні ринково орієнтованих структур, є: •   акціонери (власники) підприємства, котрі створюють і розвивають корпорацію;•    працівники, які забезпечують діяльність підприємства, створення й реалізацію продуктів і послуг;•    клієнти — покупці продукту підприємства, які віддають свої фінансові ресурси в обмін на запропонований продукт;•    ділові партнери, які перебувають у формальних і неформальних ділових стосунках, надають підприємству комерційні й некомерційні послуги та отримують послуги з боку п-ва;•    «громадськість, що формує соціальне й екологічне середовище п-ва;•    державні (муніципальні) інституції, що взаємодіють з підприємством у політичній, правовій, економічній та інших сферах.  2. Організаційні форми зв’язку науки та виробництваРинкові перетворення в науці перш за все стосуються пошуку джерел фінансування, оскільки бюджетними коштами більш-менш забезпечена тільки академічна наука. Тому всі зміни в організаційних структурах майже не стосуються академічної науки: вона більш за все віддалена від ділової сфери. Складності з бюджетним фінансуванням та матеріальна зацікавленість в договірних надходженнях коштів призводять до того, що академічні інститути внаслідок пошуку платоспроможних замовників розмежують бюджетну та договірну тематику. Однак це суттєво не впливає на організаційні форми академічної науки.Організаційний розвиток в основному стосується сфери прикладної (галузевої) науки, і відповідно до цього - вузівської науки. При чому в науці спостерігаються дві основні тенденції розвитку оргструктур: інтеграційна та дезінтеграційна. Внаслідок інноваційних змін в економіці все більшу роль відіграє малий бізнес, що спеціалізується на різних стадіях інноваційного циклу. Дрібні підприємства зараз створюють більш як 80% нових робочих місць в США та країнах Європи. Більш половини проектів найвідомішої європейської програми наукових досліджень «Евріка», що об'єднує зусилля 20 країн, здійснюється за участю 1100 підприємств дрібного наукомісткого бізнесу. Як наслідок, виникають нові організаційні структури інноваційної сфери - науково-технічні інкубатори, венчурні (ризикові) фонди, венчурні фірми, технопарки, технополіси, кластери.Технопарк представляє собою територіальне відокремлений комплекс, заснований на базі провідного університету, що включає в себе наукові установи, промислові підприємства, інформаційні, сервісні та виставкові комплекси, комфортні житлово-побутові умови. Створення технопарків має за мету комерціалізацію науково-технічної діяльності, більш швидке просування наукових досягнень в матеріальну сферу. Крім того, в умовах кризової ситуації в вузівській науці в Україні створення технопарків дозволить забезпечити науковців творчою роботою, що достатньо високо оплачується.Для управління технопарком створюється спеціальний орган управління, до функцій якого повинні належати:• визначення функціональної структури технопарку;• прийом нових фірм в технопарк і проведення експертизи їх статутних документів;• розміщення фірм в існуючих приміщеннях та відведення земельних ділянок під нову забудову па територіїтехнопарку;• здійснення контролю за відповідністю діяльності певних фірм завданню функціонування технопарку в цілому та здійснення виведення фірми за межі технопарку у випадку її невідповідності профілю технопарку;• підключення нових фірм під патронаж бізнес-інкубатору;• створення венчурних фірм і венчурних фондів в межах технопарку.Як правило, фірми, що діють в межах технопарку, є самостійними юридичними особами. Фінансування діяльності технопарків здійснюється за кошт відрахувань цих фірм, що функціонують в складі технопарку, а також за рахунок державних та регіональних субсидій, банківських кредитів, спонсорської допомоги.Технополіс - це структура, що подібна до технопарку, однак вона знаходиться в межах конкретного невеликого міста (населеного пункту), розвиток якого і забезпечується через технополіс. Технополіси можуть виникати як на базі новоутворених міст, так і на базі старих, реконструйованих. Існують також так звані «розмиті» технополіси на базі великих міст, які не мають чітко означених меж, однак мають добре розвинену інноваційну структуру.Інкубатор - це організаційна структура, яка має за мету створення сприятливих умов для ефективної діяльності новоутворених малих інноваційних фірм, які реалізують цікаві наукові ідеї. Вона може надавати таким фірмам приміщення та необхідне обладнання на певний період, забезпечувати їх консультаціями з економічних та юридичних питань на пільгових засадах, організувати інформаційне та рекламне забезпечення (в тому числі - комп’ютерне). Інкубатор проводить також експертизу інноваційних проектів (науково-технічну, екологічну, комерційну), веде пошук інвесторів та надає їм певні гарантії, надає можливість скористатися своїм дослідним виробництвом.

3. Формування та реалізація стратегії ТНКУ розвитку ТНК можна виділити два основних періоди, які характеризуються різними організаційними формами ведення бізнесу і підходами до розробки та впровадження стратегії.До 70-х років транснаціональні компанії вели бізнес переважно через свої філії в різних країнах, які здійснювали оперативну діяльність автономно, максимально враховуючи особливості національних ринків, на яких вони оперували. При цьому централізовано координувалися головними офісами ТНК, як правило, функції фінансів, передача технології, експорт.Починаючи з 70-х років, відбуваються значні зміни в характері конкуренції, яка набуває рис глобальної конкуренції за якої найбільші ТНК конкурують між собою на глобальному ринку, а не на окремих національних ринках.У таких умовах ТНК приймають рішення про виробничу діяльність з огляду на вартість ресурсів на різних національних ринках і рівень оподаткування в різних країнах. При цьому все більшого значення набуває трансфертне ціноутворення, за якого ціна продажу між головною компанією та філіями компанії в різних країнах встановлюється, виходячи з потреб управління грошовими потоками між підрозділами ТНК та мінімізації податків.Виходячи з умов здійснення діяльності на міжнародному ринку, ТНК може отримувати й використовувати такі конкурентні переваги:1. В межах ТНК існує можливість консолідації фінансових та інших ресурсів для здійснення дій, спрямованих на розширення або консолідацію своєї частки ринку в певній країні, що надає їй надзвичайні можливості, особливо у конкуренції з національними компаніями. Такі ресурси можуть бути залучені як від головної контори ТНК або під-розділів компанії в інших країнах, так і з інших видів бізне- і су компанії.2. ТНК використовує певну збутову мережу (оптову та роздрібну) в усіх країнах світу. Окрім можливостей стабільного збуту продукції, це дає ТНК змогу з меншими витратами диверсифікувати свою діяльність, а також отримати економію на масштабах операцій (за рахунок зниження витрат на збут). Це створює також переваги для входження в нові види бізнесу, що характеризуються високими темпами зростання на певних національних ринках.3. Диверсифікована ТНК може використати свою торговельну марку (brand-name) з тим, щоб здійснювати нові види Діяльності, спираючись на маркетингові переваги, адже витрати на рекламу та просування товару на ринок під відомою торговельною маркою набагато менші, ніж у випадку коли національна компанія диверсифікує свою діяльність пропонує на ринок новий товар.4. Централізоване координування досліджень і розробок (R&D) результати якого в майбутньому можуть використовуватися як філіями в різних країнах, так і в різних видах бізнесу, який здійснюють підрозділи ТНК.Потенційна інтернаціональна стратегія ТНК має відповідати досягнутому рівню присутності компанії на різних регіональних ринках і цілям, яких компанія планує досягти у результаті реалізації цієї стратегії.Аналіз такої стратегії повинен проводитися, виходячи з ефективності впровадження діючої стратегії. При цьому визначають фінансові та економічні показники самої компанії: прибутковість на різних сегментах, динаміку показників дохідності на інвестиції, залучений капітал, кредитний рейтинг, динаміку ціни акцій та обсягів продажів. Окрім цього, аналізується стан компанії на ринку на основі таких показників, як частка ринку в різних країнах та її динаміка, а також співвідношення темпів зростання ринку та обсягів продажів компанії.

БІЛЕТ №27

1.Організація внутрішньої системи управлінняОрганізація є відкритою системою, що складається з певної кількості взаємозалежних частин, що тісно переплітаються із зовнішнім світом. Це і розкриває сутність внутрішніх змінних організації, кожна з яких відіграє важливу роль у забезпеченні її ефективного функціонування. Внутрішні змінні в основному є результатом діяльності менеджерів та знаходяться під їх впливом. Внутрішні змінні — це частини самої організації, ситуативні чинники всередині неї, її склад та взаємозв'язки.Склад є сукупністю елементів, що створюють систему. Це насамперед елементи, які є компонентами першого рівня. Проте ґрунтовне дослідження системи передбачає також і поглиблене вивчення складових її елементів. Цим пояснюється використання поняття складу в широкому сенсі, тобто до нього входять і складові самих елементів системи — компоненти другого, а потім третього та інших рівнів. У цьому сенсі склад організації може включати і відділи, й підвідділи, і цехи, й ділянки, і бригади.Таким чином, склад містить декомпозицію системи, тобто розчленовування єдиного цілого на елементи. Структура, навпаки, забезпечує композицію системи — з'єднання окремих складових в єдине ціле. Вона визначає роль, місце та призначення елементів у системі, їх розташування і взаємовідносини, характер, форми та ступінь впливу на інші елементи. Встановлення ролі, місця та призначення елементів в системі забезпечується:• через зв'язки безпосередньої взаємодії — з ким і як взаємодіють; яка дія є сильнішою, могутнішою, пріоритетнішою;• через відносини підрядності — визначення місця в структурній ієрархії;• через визначення важливості, впливовості, орієнтованості при зіставленні параметрів різних елементів системи та встановленні відповідних пропорцій.Очевидно, що певний склад організації зумовлює можливі варіанти формування її структури. У свою чергу певній структурі відповідають і конкретні варіанти компонентного складу організації.Організація може мати різний компонентний склад навіть за однакових цільової орієнтації, функціонального призначення, умов діяльності (підприємства, що мають тотожні цілі і випускають ідентичну продукцію, можуть мати різний склад підрозділів). Це ще більше підсилює багатоваріантність структури організацій.

2.Внутрішня фінансова структура об'єднань підприємствФінансова структура - це ієрархічна система центрів фінансової відповідальності. Вона визначає порядок формування фінансових результатів та розподіл відповідальності за досягнення загального результату компанії. Фінансова структуризація дозволяє вести внутрішню облікову політику, відстежувати рух ресурсів всередині компанії та оцінювати ефективність бізнесу в цілому і його складових частин.Інакше кажучи, наявність фінансової структури дозволяє керівництву компанії бачити, хто за що відповідає, дозволяє оцінювати, контролювати і координувати діяльність підрозділів, допомагає розробити дієву систему мотивації співробітників.В даний час багато підприємств застосовують у своїй діяльності (практиці) управління по центрах фінансової відповідальності, оскільки стало ясно, що використання такого механізму є однією з найважливіших підсистем побудови внутрішньофірмового управління.Використання такого принципу управління дозволить підприємству, по-перше, мати системне та структурно-логічне уявлення про організацію та напрямки її розвитку. По-друге, це дозволить виділяти найбільш «слабкі та сильні» центри відповідальності на основі оціночних показників з метою виявлення найбільш ефективних підрозділів компанії, впливаючи на які можна домогтися найбільшого ефекту.У цілому, фінансова структура організації представляє собою ієрархічну структуру центрів фінансової відповідальності, які виступають в якості цілісних сегментів і об'єктів управлінського обліку, що володіють власними цілями, завданнями та функціональними обов'язками, спрямованими на досягнення цілей компанії.Головна мета формування системи центрів фінансової відповідальності полягає у підвищенні ефективності внутрішньофірмового управління на основі узагальнення інформації про результати діяльності кожного центру відповідальності.До основних завдань управління по центрах фінансової відповідальності можна віднести:1) координація стратегічної і оперативної діяльності підрозділів2) створення ефективно діючої системи мотивації праці персоналу3) розподіл зон відповідальності за загальний результат4) оцінка і контроль за ефективністю бізнес-напрямків компанії5) зіставлення фінансових результатів з іншими підрозділами і компаніями-конкурентами.Фінансова структура компанії будується і формується за принципом відповідальності кожної фінансової одиниці тільки за результати діяльності, на які вона може впливати, тобто це витрати та доходи (якщо вони є) центру фінансової відповідальності.фінансова структура - це упорядкована сукупність центрів фінансової відповідальності (ЦФВ), які можуть виступати в якості готельного структурного підрозділу або відділу, області або конкретну функцію. Центральним ознакою центру фінансової відповідальності є наявність безпосереднього керівника, який відповідає на результати діяльності центру фінансової відповідальності.Фінансова структура залежить від специфіки та сфери діяльності підприємства, її розмірів, організаційно-правової форми та форми власності та інших факторів.

3.Інвестиційна діяльність ТНК та її роль у процесі глобалізації.ТНК — основний структурний елемент економіки більшості країн, провідна сила їх розвитку та підвищення ефективності. Глобальні тенденції інтернаціоналізації виробництва й капіталу, приватизації, стратегічних альянсів і лібералізації зовнішньої торгівлі поставили ТНК у центр світового економічного розвитку. З огляду на них і подальший перерозподіл світових ринків та сфер впливу, можна прогнозувати можливість появи найближчим часом міжнародних суперкорпорацій шляхом злиття, поглинання чи об’єднання найбільших компаній світу.Зараз у світі існує більш як 67 тис. ТНК, що контролюють понад 850 тис. афільованих зарубіжних компаній по всьому світу, у яких задіяно понад 76 млн. чоловік. При цьому на території промислово розвинених держав розміщується понад 80% материнських компаній і близько 33% афільованих, у країнах, що розвиваються, — відповідно 19,8% і майже 50,3%, у колишніх соціалістичних державах — приблизно 0,7% і 17,1%.Сьогодні ТНК перетворилися із суб’єктів на об’єкти міжнародної політики, активно беруть участь у всіх глобальних процесах, що відбуваються у світі. Транснаціональні корпорації, нарівні з промислово розвиненими країнами, широко проявляються в політиці, економіці, у фінансово-інвестиційній, інформаційній, науково-технічній, військовій, технологічній, екологічній сферах. У зовнішній політиці ТНК реалізують власну корпоративну дипломатію, а для успішного забезпечення внутрішньо-корпоративної політики створили свою, корпоративну ідеологію. Поруч із найбільшими державами, вони мають власні численні спецслужби, а зброєю, що її випускає, наприклад, лише «Дженерал дайнемікс», можна озброїти армію не однієї держави.Дії ТНК за характером і формами прояву у світовій політиці й економіці багато в чому збігаються з діяльністю держав, що дозволяє експертам заявляти про ідентичність дій і проявів ТНК та держав у глобальній політиці й економіці. Водночас низка дослідників вважає, що в перспективі ТНК зможуть стати домінуючою силою світового господарства, замінивши національні держави в ролі основних його об’єктів.Провідну роль у глобальних процесах відіграють ТНК США, за характером і масштабами торгово-інвестиційної експансії випереджаючи промислові й фінансові компанії інших країн. Але цей розрив поступово скорочується за рахунок посилення позицій ТНК держав Західної Європи та Японії, а також появи транснаціональних корпорацій країн, що розвиваються.Ринкова капіталізація окремих ТНК перевищує 543 млрд. дол., а щорічні обсяги продажів становлять 160—210 млрд. дол. Щорічний чистий прибуток кожної з найбільших корпорацій практично дорівнює річному бюджетові України. Транснаціональні корпорації є «двигунами світової економіки». На сьогодні ТНК — такі ж рівноправні учасники міжнародних економічних відносин, як і власне держави базування та приймаючі країни. Добробут країни, її участь у міжнародному поділі праці, рівень інтегрованості у світове господарство і, в остаточному підсумку, її міжнародна конкурентоздатність дедалі більшою мірою залежать від того, наскільки успішна діяльність ТНК, що базуються в її економіці. Крім того, капіталовкладення ТНК в іноземну економіку — активний спосіб стимулювання попиту на вітчизняну продукцію. Це досягається за рахунок створення за кордоном нових ринків і експорту частини виробленої корпораціями продукції у створені закордонні філії. Таким чином, для країни базування відкривається доступ до нових ємних ринків.Створення українських ТНК дозволить певною мірою захистити національні економічні інтереси, сприятиме подальшому розвитку українських господарських структур, інтернаціоналізації їхнього виробництва й капіталу, інтеграції України у світову економіку, її участі в глобальних трансформаційних процесах.

БІЛЕТ №28

1. Типи товариств за ступенем участі партнерів у діяльності підприємстваЗа ступенем участі засновників (партнерів) у діяльності підприємства прийнято розрізняти такі товариства: повні (з повною відповідальністю); командитні; товариства з додатковою та з обмеженою відповідальністю.Розглянемо, які переваги партнерство має перед одноосібними володіннями.По-перше, зростають фінансові можливості фірми внаслідок об'єднання кількох капіталів. Банки сміливіше дають кредити таким фірмам.По-друге, вдосконалюється управління фірмою. З'являється спеціалізація в управлінні, тобто розподіл управлінських функцій між партнерами. Крім того, є можливість найняти професійних менеджерів.По-третє, велика свобода та оперативність господарських дій.По-четверте, як і одноосібні володіння, партнерства користуються податковими пільгами, оскільки прибуток кожного учасника оподатковується як його індивідуальний дохід.Проте ця форма організації підприємницької діяльності має певні недоліки (див. рис. 2.7), через що інколи не тільки не може подолати недосконалість одноосібної власності, а й породжує нові проблеми.1. Необмежена відповідальність будь-якого товариства може загрожувати всім партнерам так само, як і одноосібному власнику. Крах одного з партнерів може спричинити банкрутство товариства в цілому, оскільки в більшості випадків учасники несуть солідарну відповідальність.2. Недостатність досвіду господарювання і несумісність інтересів партнерів можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний менеджмент - негнучке управління товариством.3. Непередбачуваність процесу і результатів діяльності товариства, як нестійкої організаційно-правової форми підприємництва, значно збільшують господарський ризик і зменшують впевненість у досягненні очікуваного зиску.

2. Політика організації економічного розвитку й співробітниц­тва з регулювання діяльності ТНК. Діяльність ООН з вироблення правил поведінки ТНК. Процес створення єдиного міжнародного стандарту у взаємовідносинах між ТНК і країнами, у яких діють філії корпорацій, розпочався у 20-ті роки XX ст. і продовжується досі. Різні угруповання країн проводили переговори та укладали різноманітні угоди, більшість із яких, з одного боку, містили пропозиції щодо захисту закордонних інвестицій, а з іншого — права урядів приймаючих країн здійснювати контроль за діяльністю на своїй території закордонних філій ТНК. Протилежні інтереси закордонних фірм і приймаючих країн не дають можливості завершити процес створення єдиного міжнародного стандарту відносин. Нові незалежні країни і країни, що розвиваються, з початку 70-х років зробили спробу в рамках ООНприйняти документ, який забезпечив би «новий світовий економічний порядок». Він передусім мав містити юридичне визначення прав будь-якої країни контролювати на своїй території всі операції ТНК. У 1972 р. було створено групу, яка потім перетворилася на Міжурядову робочу групу з розробки проекту Кодексу поведінки ТНК. Між країнами виявилися серйозні розбіжності як у питанні про сутність Кодексу, так і щодо його призначення.Делегації провідних промислово розвинених країн обстоювали думку, що Кодекс передусім має захистити ТНК від дискримінаційних дій приймаючої країни.З іншого боку, країни, що входять до «Групи 77» (економічно слабкі країни, що розвиваються), за підтримки соціалістичних держав були схильні розглядати Кодекс як інструмент підвищення регулюючої ролі держави у взаємовідносинах з ТНК і вважали, що він має сприяти мінімізації несприятливих економічних і політичних наслідків для незалежності приймаючих країн, пов'язаних з діяльністю ТНК. У результаті роботи над Кодексом сторони досягли компромісу і було вирішено, що Кодекс міститиме дві рівноправні частини: перша — діяльність ТНК, друга — взаємовідносини ТНК з урядами приймаючих країн.Іншим джерелом розбіжностей стало питання про відповідність Кодексу міжнародному праву.Країни - експортери капіталу прагнули включити до Кодексу основні положення міжнародного права, тобто Угоду про ТНК країн Організації економічного співробітництва й розвитку, оскільки вона базується на історично сформованому міжнародному праві, обов'язковому для всіх країн.«Група 77» і соціалістичні держави висловили сумнів щодо обґрунтованості застосування положень міжнародного права для оцінки діяльності всіх країн світу, оскільки основні принципи міжнародного права формулювалися на основі практики країн - експортерів капіталу, у той час як більшість країн, що розвиваються, були ще колоніями.

Формулювання положення про націоналізацію і компенсації також викликало суперечки при підготовці проекту Кодексу.Узгодження привело до еволюції позицій країн. На думку Центру ООН з транснаціональних корпорацій, країнам, що розвиваються, не слід загострювати увагу на негативних наслідках діяльності ТНК, оскільки тільки завдяки закордонним інвестиціям цих корпорацій слаборозвинені країни можуть інтегруватися у світову економічну систему. Більше того, для більшості країн, що розвиваються, різко скоротилися порівняно із 70-ми роками темпи інвестицій ТНК.У результаті зміни співвідношення сил у світі на початку 90-х років інтерес до прийняття Кодексу з боку промислово розвинених країн згас. Вони усвідомили, що за існуючої економічної ситуації більшість країн

3. Організація дослідно-конструкторських та проектно-конструкторських робітДослідно-конструкторська робота — це комплекс робіт зі створення конструкторської і технологічної документації, виготовлення і випробування дослідних чи головних зразків виробів або виробів одиничного виробництва.Дослідний зразок — зразок продукції, виготовлений за новою технологічною документацією для перевірки, шляхом випробувань ' відповідності його заданим технічним вимогам, з метою прийняття рішення про можливість постановки на виробництво та (або) використання за призначенням.Для дрібносерійного та одиничного виробництва продукції, при тривалому циклі її виготовлення та монтажу, виготовлення дослідного зразка не передбачається. У даному разі випускається головний зразок — перший екземпляр виробу, виготовлений за новоствореною документацією для застосування замовником з одночасним відпрацюванням конструкції і технологічної документації для виробництва і експлуатації решти виробів даної партії чи серії.Дослідна партія — сукупність дослідних зразків чи повний обсяг нештучної продукції, що виготовлені за новоствореною документацією для контролю відповідності продукції заданим вимогам та прийняття рішення про постановку її на виробництво.Технічна документація на продукцію це сукупність документів, необхідна і достатня для використання на кожній стадії життєвого циклу продукції. До неї належать конструкторська, технічна і проектна документація. Конструкторська документація — це:— сукупність конструкторських документів, що містять дані про розробки, виготовлення, контролю, приймання, експлуатації та ремонту виробу. Порядок розробки, оформлення та обіг конструкторської документації встановлений комплексом державних стандартів (ЄСКД), яка застосовується з 1971 р. для зниження вартості та скорочення строків конструкторської підготовки. ЄСКД (єдина система конструкторської документації);— комплекс державних стандартів, що встановлює правила розробки, оформлення та обіг конструкторської документації.Розробка продукції вважається виконаною відповідно до технічного завдання за умови затвердження акту приймання дослідного зразка або дослідної партії, де містяться рекомендації відносно установки на виробництво.Після проведення ДКР відділ головного конструктора (ВГК) серійного підприємства розробляє робочу документацію (робочі креслення), пристосовуючи підсумки ДКР до умов конкретного підприємства.У процесі проектно-конструкторських робіт (ПКР) у проектовану техніку закладаються її найважливіші характеристики: технологічний рівень і якість, економічні показники. Тому перед ПКР ставляться такі завдання: досягнення високого науково-технічного рівня розробки, скорочення тривалості циклу розробки, мінімум витрат на ПКР, при заданих вимогах до якості проектованої техніки, або максимально висока якість продукції при відомих (допустимих) втратах на виконання ПКР.У процесі проектно-конструкторських робіт (ПКР) у проектовану техніку закладаються її найважливіші характеристики: технологічний рівень і якість, економічні показники. Тому перед ПКР ставляться такі завдання: досягнення високого науково-технічного рівня розробки, скорочення тривалості циклу розробки, мінімум витрат на ПКР, при заданих вимогах до якості проектованої техніки, або максимально висока якість продукції при відомих (допустимих) втратах на виконання ПКР.