ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ№1

1.Організаційно-правові форми підприємництва. Орг-ою одиницею п-цтва є фірма або компанія. Фірма — це п-во, орг.-ія, установа, яка здійснює госп-ку дія-ть з метою одержання прибутку. Фірмою можуть бути представлені індивідуальні п-ємці або об'єднання їх. Компанія — це асоціація п-ств, що функціонує на принципах партнерства, корпорації або інших формах організації бізнесу. поняття "фірма" або "компанія" не відображають орг.-но-правового статусу суб'єкта підприємницької дія-ті. Тому, крім назви фірми, будь-якому підприємцю важливо вибрати конкретну орг.-но-правову форму своєї дія-ті, тобто зафіксовану нормами права єдність орг.-их і ек-их засад дія-ті суб'єкта підприємництва. Найбільш прикметними ознаками, що відрізняють одну орг.-но-правову форму від інших, доцільно вважати:—кількість учасників створюваного госп-го суб'єкта (об'єднання);—хто є власником використаного капіталу;—джерела майна як матеріальної основи госп-ої дія-ті;—межі майнової (матеріальної) відповідальності;—спосіб розподілу прибутку і збитків;—форму упр-я суб'єктом госп-ня. Загальновідомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності: 1) одноосібні володіння; 2) партнерства (товариства); 3) корпорації. Одноосібне володіння. Суть його полягає в тому, що все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує прибуток і несе повну особисту відповідальність за всі зобов'язання фірми. Партнерство (товариство). Ця форма орг.-ії підприємництва є логічним продовженням розвитку одноосібного володіння. Така орг.-но-правова форма підприємницької дія-ті передбачає об'єднання капіталів двох і більше окремих фіз.-их або юрид-их осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків на основі рівності, спільного контролю результатів бізнесу, активної участі в його веденні. Основою взаємин між сторонами, що вступають у партнерство, є договір. За ступенем участі засновників (партнерів) у діяльності п-ва прийнято розрізняти товариства: повні (з повною відповідальністю); командитні; товариства з додатковою та обмеженою відповідальністю. Корпорація (акціонерне товариство) є зараз домінуючою формою підприємницької діяльності. її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам. Виокремлюють дві його частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга — це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування. Функції власності та контролю поділені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами.

2.Діяльність ООН з вироблення правил поведінки ТНК. Нові незалежні країни і країни, що розвиваються, з початку 70-х років зробили спробу в рамках ООН прийняти документ, який забезпечував би "новий світовий економічний порядок". Він передусім мав містити юридичне визнання прав будь-якої країни контролювати на своїй території всі операції ТНК. У 1972 році Ек-чна і Соціальна Рада ООН запропонувала Генеральному Секретарю ООН створити групу з числа провідних економістів, завданням якої стало б отримання відповіді на питання, як діяльність ТНК впливає на розвиток світової економіки і на міжнародні відносини.У процесі роботи ця група перетворилася на Комісію ООН з транснаціональних корпорацій і поставила за мету розробку проекту Кодексу поведінки ТНК. У 1975 році на другій сесії Комісії було створено Міжурядову робочу групу з розробки проекту Кодексу на основі пропозицій країн -членів ООН.Делегації повідних промислово розвинутих країн (США, Великої Британії, ФРН, Франції, Італії) обстоювали думку, що Кодекс передусім має захистити ТНК від дискримінаційних дій приймаючих країн, і регулювання діяльності ТНК не повинно порушити Угоду про ТНК країн ОЕСР.З іншого боку, країни, що входять до "Групи 77" (економічно слаборозвинуті та країни, що розвиваються), за підтримки соціалістичних держав були схильні розглядати Кодекс як інструмент підвищення регулюючої ролі держави у взаємовідносинах із ТНК і вважали, що він має сприяти мінімізації несприятливих ек-их і політичних наслідків для незалежності приймаючих країн, пов'язаних з діяльністю ТНК.Кодекс міститить дві рівноправні частини: перша - діяльність ТНК, друга - взаємовідносини ТНК з урядами приймаючих країн.Країни - експортери капіталу прагнули включити до Кодексу основні положення міжнародного права, тобто Угоду про ТНК країн ОЕСР, оскільки вона базується на історично сформованому міжнародному праві, обов'язковому для всіх країн."Група 77" і соціалістичні держави висловили сумнів щодо обґрунтованості застосування положень міжнародного права в оцінці дія-ті всіх країн світу, оскільки основні принципи міжнародного права формулювалися на основі практики країн - експортерів капіталу, в той час як більшість країн, що розвиваються, були ще колоніями. Тому було запропоновано замість терміна "міжнародне право", вживати термін "міжнародні зобов'язання" (під зобов'язаннями розуміли договори, конвенції, угоди, укладені кожною державою).Формулювання положення про націоналізацію і компенсації також викликало суперечку при підготовці проекту Кодексу.Спершу всі сторони погодилися, що держава має право націоналізувати чи експропріювати активи філій ТНК, які діють на її території. Передбачалося також, що держава повинна компенсувати ТНК заподіяні матеріальні збитки.Однак країни, що експортують капітал, підтримавши положення про право на націоналізацію активів ТНК, наголосили, що вона має здійснюватися лише в рамках міжнародного права з наступною швидкою, достатньою, ефективною компенсацією. У свою чергу, країни - імпортери капіталу висловили сумнів, що в цьому випадку застосовуються принципи міжнародного права.На думку Центру ООН з транснаціональних корпорацій, на цьому етапі країнам, що розвиваються, не слід акцентувати на негативних наслідках діяльності ТНК, оскільки тільки через закордонні інвестиції цих корпорацій слаборозвинуті країни можуть інтегруватися у світову економічну систему.У результаті зміни співвідношення сил у світі на початку 90-х років інтерес до прийняття Кодексу з боку промислово розвинутих країн згас. Вони усвідомили, що за існуючої економічної ситуації переважна більшість країн "Групи 77" неспроможна чинити істотний тиск на діяльність ТНК.

3. Організація пошукових і прикладних науково-дослідних робіт. За своїм змістом і характером отриманих результатів наукові дослідження можуть бути фундаментальними, пошуковими і прикладними. Фундаментальні дослідження поділяються на теоретичні й експериментальні. Основою фундаментальних досліджень є відкриття нових явищ, закономірностей і принципів, що можуть бути використані під час створення техніки, технології ви-ва, орг.-ії ви-ва і споживання та ін. Результати фундаментальних досліджень, як правило, є основою для проведення пошукових і прикладних досліджень, що прямо стосуються питань створення нових видів матеріалів, засобів і способів ви-ва. Формами інформації є теорії, гіпотези тощо. Пошукові наукові дослідження спрямовані на вивчення більш конкретних проблем, наприклад можливостей створення нових матеріалів, техніки, технології, підвищення продуктивності праці та якості продукції, що випускається. Результатом пошукових досліджень є науково-технічна інформація, що у багатьох випадках має матеріально-технічне втілення. За позитивних результатів висновки пошукових робіт мають цілком конкретний характер і видаються у вигляді звітів, технічної документації, макетів, експериментальних зразків. Прикладні наукові дослідження безпосередньо спрямовані на створення нових конкретних виробів або на вдосконалення наявних, а також на розробку способів їх ви-ва, засобів механізації й автоматизації ви-ва, систем і методів контролю за якістю продукції. Результати прикладних досліджень у формі звітів, технічної документації, макетів, дослідних зразків тощо є основою подальших розробок з метою впровадження в практику наукових ідей. Прикладні дослідження, що належать до матеріального ви-ва, у результаті яких здійснюється технічне і робоче проектування, виготовляються і випробовуються дослідні зразки, називаються дослідно-конструкторськими роботами. У процесі цих робіт вирішуються технічні завдання на основі можливостей, знайдених у результаті прикладних досліджень. Роботи фундаментального і пошукового характеру здійснюються, як правило, у наукових установах Академії наук, а також у науково-дослідних лабораторіях при кафедрах вищих навчальних закладів. Роботи пошукового і прикладного характеру виконуються в галузевих науково-дослідних інститутах, конструкторських бюро і підрозділах п-ств. У проведенні наукових досліджень особливе місце займають конструкторські бюро і наукові лабораторії п-ств. Як правило, вони здійснюють конструкторську підготовку серійного ви-ва й іноді самостійно розробляють проекти.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №2

1.Типи товариств за ступенем участі партнерів у діяльності підприємства. За ступенем участі засновників (партнерів) у діяльності підприємства прийнято розрізняти такі товариства: повні (з повною відповідальністю); командитні; товариства з додатковою та з обмеженою відповідальністю. Повним е товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку дія-ть від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить. Саме слово "повне" свідчить про те, що учасники несуть повну відповідальність за зобов'язаннями товариства, тому законодавець і передбачає, що особа може бути учасником лише одного повного товариства. Установчим документом сучасного повного товариства є засновницький договір, який підписується усіма його учасниками і повинен містити, крім загальних відомостей, відомості про розмір та склад складеного капіталу товариства, розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі, розмір, склад та строки внесення учасниками вкладів. Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників. Учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство. Командитним товариством (а в деяких країнах - товариством на вірі) є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку дія-ть і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства (тобто є повними учасниками) є один або декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум, зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства. Засновницький договір командитного товариства повинен містити окрім загальних відомостей, також відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників. Вкладники несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум, зроблених ними вкладів та не беруть участі у діяльності товариства. Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, лише у межах своїх внесків. Єдиним установчим документом, який визначає предмет, мету і порядок діяльності товариства, є його статут.Вищим органом управління товариства є загальні збори учасників. Поточне керівництво здійснює виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який звітує про свою роботу загальним зборам.Кожен член товариства з обмеженою відповідальністю має право отримувати дохід відповідно до розміру свого вкладу в статутний капітал.

2. Політика організації економічного розвитку й співробітниц­тва з регулювання діяльності ТНК. Загальним чинником появи ТНК був розвиток процесів інтернаціоналізації, в основі якого - поглиблення міжнародного поділу праці та міжнародної спеціалізації, що дають змогу поліпшити ек-не становище госп-их суб'єктів і країн, які беруть участь у цих процесах. Конкретні причини виникнення ТНК можуть варіюватися. Це існування обмежень на шляху розвитку міжнародної торгівлі, сильна монопольна влада виробників, валютний контроль, транспортні витрати, відмінності в податковому зак-тві. Наприклад, поява перших японських ТНК у Західній Європі була спричинена зростанням митних обмежень на експорт японських товарів на ринки країн Західної Європи. Прагнення японців зберегти ринки збуту реалізувалося в експорті капіталу, який здійснювався у формі прямих інвестицій і давав змогу налагодити ви-во товарів у Європі, експорт яких гальмувався митним оподаткуванням.Переваги корпорації, що пов'язані з транснаціоналіза-цією, є водночас причинами активного розвитку ТНК. Основними серед причин-перевагє:1. Можливості підвищення ефективності та конкурентоспроможності. В цілому такі можливості є загальними для всіх великих промислових фірм, що інтегрують у своїй структурі постачальницькі, ви-чі, науково-дослідні, розподільчі та збутові п-ва. Однак найяскравіше ці можливості виявляються у фірмах, капітал яких є транснаціональним. Світове ек-чне середовище, в якому функціонують ТНК, - додатковий чинник підвищення ефективності компанії та зміцнення її позицій на світових ринках.2. Недосконалість ринкового механізму в реалізації власності на технології, ви-чий досвід та інші "невідчутні" активи, насамперед упр-кий і маркетинговий досвід. Недосконалість рин-го механізму, змушує фірму прагнути до збереження контролю за викор-ям своїх "невідчутних" активів. У рамках ТНК такі активи стають мобільними, здатними до перенесення в інші країни, і зовнішні ефекти викор-ня цих активів не виходять за межі ТНК. 3. Додаткові можливості підвищення ефективності та конкурентоспроможності через доступ до ресурсів іноземних держав. Вони реалізуються у процесі викор-я дешевої або більш кваліфікованої робочої сили, сировинних ресурсів, науково-дослідного потенціалу, ви-их можливостей і фін-их ресурсів приймаючої країни. 4. Близькість до споживачів продукції іноземної філії фірми і можливість отримання інформації про перспективи ринків і конкурентний потенціал фірм приймаючої країни. Філії ТНК отримують важливі переваги перед фірмами приймаючої країни внаслідок викор-я науково-технічного і упр-го потенціалу материнської фірми.  5. Можливість викор-я у власних інтересах особливостей держ-ої, зокрема податкової, політики в різних країнах, різниці в курсах валют та ін. Така можливість реалізується, як правило, у зм-ні трансакційних витрат, що безпосередньо впливають на ефективність госп-оїдія-тіТНК.6. Здатність продовжувати життєвий цикл своїх технологій і продукції. Забезпечується завдяки тому, що з'являється можливість "скидати" застарілі технології і продукти в зарубіжні філії та зосереджувати зусилля і ресурси підрозділів на розробці нових технологій і виробів у країні базування. Таким чином, ТНК - це міжнародні фірми, що мають свої госп-кі підрозділи у двох або більше країнах, упр-ня якими здійсн-ся з одного або декількох центрів. В основі такого упр-ня - механізм прийняття рішень, який дає змогу здійснювати узгоджену політику і загальну стратегію, розподіляючи ресурси, технології та відповідальність для досягнення результату - отримання прибутку. ТНК - це мережа взаємопов'язаних п-ств, які походять з однієї країни і мають складові частини та філії в інших країнах. ТНК володіють або контролюють комплекси ви-ва та/або обслуговування, що знаходяться за межами країни базування. Вони є лідерами у ви-ві та реалізації певного товару. На відміну від звичайної корпорації, яка функціонує на світових ринках, ТНК переносить за кордон не товар, а сам процес вкладання капіталу, поєднуючи його із закордонною робочою силою в межах міжнар одного ви-ва.

3. Організація дослідно-конструкторських та проектно-конструкторських робіт. Дослідно-конструкторська робота — це комплекс робіт зі створення конструкторської і технологічної документації, виготовлення і випробування дослідних чи головних зразків виробів або виробів одиничного ви-ва. Дослідно-конструкторські роботи (ДКР) проводяться в порядку реалізації результатів НДР або безпосередньо за технічним завданням на ДКР без попередньої науково-дослідної роботи. Вони здійснюються в кілька етапів. Перший етап — техніко-ек-не обґрунтування (ТЕО) доцільності створення нового виробу і передачі його в серійне ви-во. При цьому улаштовуються можливості вирішення завдань, варіанти конструкторських і технологічних рішень. Складається перелік робіт, що підлягають виконанню, уточнюється загальний обсяг робіт, витрати і терміни виконання, визначаються співвиконавці. Наводяться дані, що характеризують експлуатаційну надійність виробу, ступінь уніфікації і стандартизації, відповідність його технічного рівня вітчизняним і закордонним досягненням науки і техніки. Визначається орієнтовна вартість дослідного і серійного зразків, сума витрат на організацію ви-ва й експлуатацію цієї техніки, орієнтовний термін початку постачання замовникові. Визначається склад технічної підготовки і призначаються відповідальні виконавці за кожним видом робіт.

Па другому етапі уточнюються дані ТЕО, вибирається оптимальний варіант побудови виробу і його частин з урахуванням вартості, ефективності і масштабів ви-ва. Розробляються структурні, функціональні, принципові й інші схеми, визначаються загальні конструкторські і технологічні рішення, розглядаються питання енергоживлення, захищеності від зовнішніх впливів, ремонтопридатності і т. д. Макетуються найбільш складні і відповідальні функціональні частини виробу, улаштовуються і складаються заявки на розробку й освоєння нових матеріалів і нових комплектуючих виробів та ін.На третьому етапі здійснюється теоретична й експериментальна перевірка схемних, конструкторських і технологічних рішень; уточнюються принципові схеми; перевіряються нові матеріали, напівфабрикати, що комплектують вироби; виготовляються макети, що проходять механічні і кліматичні випробуваній. На ньому етапі оцінюються надійність виробу, його функціональних вузлів і частин, електричні і температурні режими, ремонтопридатність, зручність в експлуатації. Оцінюються відповідність застосовуваних засобів технічного контролю за якістю. Розробляється робоча документація для виготовлення дослідного зразка.Па четвертому етапі складається перелік ел-ів, що підлягають вихідному контролю, і елементів, що підлягають випробуванню, макетується і компонується складна функціональна частина виробу. Готова технічна документація на виготовлення дослідного зразка здасться у відділ технічної документації для розмноження і передачі у ви-во. Дослідний зразок виготовляється при мінімальному технологічному оснащенні. Попередні заводські випробування проводяться за участі представника замовника за програмою і методикою, складеною розробником. Потім проводяться державні випробування, і все це оформлюється актом.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ№3

1. Економічна роль об'єднань підприємств. Об'єднанням п-ств є госп-ка орг.-ія з правами юрид-ої особи, яка утворена у складі двох або більше п-ств з метою координації їх ви-чої, наукової, комерційної та іншої дія-ті для вирішення спільних ек-их та соц.-их завдань. В об'єднання п-ств можуть входити п-ва інших держав, а вітчизняні п-ва можуть входити в об'єднання п-ств, які утворені на території іноземних держав.Залежно від порядку заснування об'єднання пі-ств можуть утворюватися: по-перше, як госп-кі об'єднання; по-друге, як державні чи комунальні госп-кі об'єднання.Господарське об'єднання - об'єднання п-ств, утворене за ініціативою п-ств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою госп-ку дія-ть. Ці об'єднання діють на основі установчого договору або статуту, який затверджується їх засновниками. За орг-но-правовими формами розрізняють такі добровільні госп-ькі об'єднання п-ств: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, картелі, синдикати, трести, холдинги, промислово-фінансові групи. П-ва, що входять до складу таких госп-их об'єднань, зберігають права юрид-ої особи. У свою чергу юрид-ю особою є госп-ке об'єднання п-ств. Основними документами, що регулюють дія-ть об'єднання, є договір або статут, які затверджуються його засновниками. Для об'єднань п-тв характерна особлива система відносин власності і взаємних зобов'язань. П-ва, які входять до складу об'єднання, зберігають статус юрид-ої особи, свій госп-ий суверенітет. Вони, як правило, не відповідають за зобов'язаннями об'єднання п-ств, а останнє не відповідає за зобов'язаннями п-тв, що входять до його складу.П-ва-учасники госп-го об'єднання зберігають право на вихід з його складу, бути членом інших об'єднань п-ств, одержувати частину прибутку від комерційної дія-ті об'єднання відповідно до його статуту.Об'єднання п-тв щодо п-тв, які входять до його складу, виконує лише ті функції й має тільки ті повноваження, які п-ва-учасники делегують йому добровільно.Вищим органом упр-я госп-им об'єднанням є загальні збори його учасників. Упр-я поточною дія-тю об'єднання п-ств здійснює його виконавчий орган (колегіальний чи одноособовий) відповідно до статуту. Припинення дія-ті об'єднання п-ств відбувається в результаті його реорганізації в інше об'єднання або ліквідації за рішенням п-ств-учасників.Госп-кі об'єднання мають право утворювати за рішенням їх вищого органу упр-я (загальних зборів учасників) унітарні п-ва, філії, представництва, а також бути учасником (засновником) госп-их товариств.

Отже, госп-кі об'єднання п-тв мають змогу більш ефективно розв'язувати ви-чі завдання, що постають перед окремими п-ми. Вони дозволяють розширювати можливості їхньої госп-ої дія-ті, більш раціонально викор-ти наявні ресурси за рахунок їх об'єднання, удосконалення орг-ї спільної дія-ті для вирішення конкретних завдань у ви-чій сфері, у здійсненні соціальних та інших заходів.

2. Адаптація ТНК до умов наддержавного регулювання їх діяльності.Загроза політичної нестабільності й експропріації перешкоджає дія-ті ТНК. У деяких промислово розвинених країнах було створено організації зі страхування іноземних інвестицій. Першу таку національну систему було створено в США. Вона ставила за мету забезпечити гарантії американським інвестиціям, спрямованим на відновлення ек-ки повоєнної Європи. У 1969 р. було створено Корпорацію із захисту закордонних інвестицій (ОПІК). На сучасному етапі ОПІК страхує будь-які форми інвестицій американськихТНК за кордоном. Страхування інвестицій здійснюється від експропріації, війни, неконвертованості національної валюти приймаючої країни. З настанням будь-якої з перелічених подій інвестор звертається до ОПІК з вимогою відшкодувати йому збитки. У разі розбіжностей обидві сторони (ТНК і ОПІК) звертаються до Арбітражного суду США. Здійснивши виплати ТНК. ОПІК, у свою чергу, на підставі угоди про захист інвестицій і за допомогою американського уряду вимагає від приймаючої країни відшкодування власних витрат. Така форма страхування закордонних інвестицій підвищує впевненість ТНК у їхньому збереженні.Інші промислово розвинені країни також сформували подібну систему захисту іноземних інвестицій ТНК. Так, у Великій Британії страхування інвестицій здійснює Корпорація з гарантій закордонних інвестицій, створена у 1991 р. У Голландії існує приватне агентство, що страхує закордонні інвестиції ТНК, у Німеччині систему захисту іноземних інвестицій ТНК було створено в 1959 р., у Японії — у 1956 р.У 1985 р. за підтримки Світового банку було прийнято конвенцію, згідно з якою створено Міжнародне агентство з гарантій інвестицій (МІГА). МІГА стало першою міжнародною системою, що страхує від політичних ризиків закордонні інвестиції ТНК у приймаючих країнах, а також пропонує набір технічних порад країнам, що розвиваються, які поліпшують інвестиційний клімат і збільшують приплив закордонних інвестицій. Вступ до МІГА чи укладання з ним угоди відкривають перед будь-якою країною перспективи отримання інвестицій ТНК. У цьому випадку іноземні інвестиції ТНК у приймаючій країні підпадають під захист МІГА, що, у свою чергу, страхує корпорації від додаткових некомерційних ризиків.Для успішної діяльності ТНК навіть за допомогою МІГА необхідне існування обопільних умов про захист інвестицій між приймаючими країнами і країною, де знаходиться головний офіс корпорації. Обопільні умови про захист і стимулювання іноземних інвестицій (або двосторонні інвестиційні договори — ДІД) — це обов'язкові міжнародні угоди між двома країнами, у яких кожна країна зобов'язується дотримуватися щодо ТНК стандартів, обумовлених у договорі. Відповідність ДІД міжнародним стандартам часто буває умовним, оскільки загальні норми міжнародного права не можуть вилучити обмежувальні заходи з боку урядів приймаючих країн стосовно надходження в країну іноземних інвестицій. Більшість ДІД залишають за приймаючою країною право вільного регулювання закордонних інвестицій.Прикладом такого підходу є ДІД між Росією і США, у якому договірні сторони погодилися з тим, що протягом найближчих п'яти років Росія зможе обмежувати приплив особливо значних інвестицій у свою економіку, якщо їхній розмір перевищуватиме поріг, встановлений у Законі Росії «Про закордонні інвестиції». При цьому наголошується, що державні регулюючі заходи не повинні шкодити конкуренції і містити дискримінаційні обмеження на діяльність американських ТНК.Суперечності між країнами, що уклали ДІД, вирішуються за ухвалою Міжнародного третейського суду, який складається з трьох членів: по одному від кожної сторони й один від третьої країни. Рішення суду є обов'язковим для країн, що уклали ДІД.У разі розбіжностей між ТНК та урядом приймаючої країни суперечка розв'язується в рамках МІГА.Наприкінці XX ст. більшість країн світу докладали зусиль для створення найсприятливіших умов з метою залучення прямих іноземних інвестицій. Україна бере активну участь у цьому процесі. Станом на 30 липня 2000 р. вона мала 24 двосторонні державні договори щодо захисту інвестицій. Серед промислово розвинених країн Україна має такі угоди зі США (1996), Канадою (1994), Німеччиною (1993), Францією (1994), Італією (1993), Грецією (1994).

3. Організація процесу впровадження нововведень у виробництво і виходу на ринок В орг.-ії впровадження нової продукції у ви-ий процес визначальним завданням можна вважати технологічну підготовку ви-ва. Технологічна підготовка ви-ва охоплює сукупність робіт із забезпечення технологічної готовності п-ва до виготовлення нової продукції належної якості і в належному обсязі. Орг-ія технологічної підготовки ви-ва здійснюється на базі Єдиної системи технологічної підготовки ви-ва — нормативної документації, яка встановлюється державними стандартами.Організаційно-планова підготовка ви-ва містить такі складові:• адаптація виробничої та організаційної структур підприємства до умов виготовлення нової продукції;• забезпечення потрібним обладнанням;• перепланування технологічних схем і розміщення устаткування в підрозділах;• розробка календарно-планових нормативів (серій виробів, партій деталей, виробничих циклів тощо);• обґрунтування методу переходу на випуск нових виробів. Підготовку ви-ва нової продукції за наведеним переліком у повному обсязі можуть самостійно здійснити лише великі п-ва з розвиненою науково-дослідною та конструкторською базою.Головне завдання технологічної підготовки ви-ва нової продукції — розробка технологічних процесів, що забезпечують мінімальні витрати на виготовлення певного обсягу продукції належної якості. За своїм змістом технологічна підготовка ви-ва включає комплекс робіт такого функціонального призначення:• забезпечення технологічності конструкції виробу;• розробка технологічних процесів і методів контролю;• проектування та виготовлення чи купівля технологічного оснащення;• налагодження та впровадження запроектованих технологічних процесів.Технологічність конструкції виробу — це така її властивість, яка дає змогу виготовляти, монтувати, обслуговувати й ремонтувати виріб з оптимальними витратами часу й коштів. Для цього в процесі конструювання враховуються технологічні вимоги до конструкції виробу, проводиться технологічний контроль конструкторської документації, що передбачає відповідну участь технологів у процесі конструювання нових виробів.Розробка технологічних процесів починається з визначення технологічних маршрутів деталей і складальних одиниць у процесі їхнього виготовлення. Після цього опрацьовуються технологічні процеси виготовлення заготовок, обробки деталей, складання вузлів і виробу в цілому, а також обчислюються норми витрат часу на всі види технологічних операцій.Залежно від типу ви-а розробка технологічного процесу має різну деталізацію. Так, в одиничному ви-ві детальне опрацювання технологічного процесу є ек-но недоцільним унаслідок високої трудомісткості цих робіт. За таких умов здебільшого обмежуються розробкою маршрутної технології, у якій зазначають основні операції без їхнього поділу на окремі складові. У маршрутній карті, що є основним технологічним документом в одиничному та дрібносерійному ви-ах, міститься перелік технологічних операцій із зазначенням устаткування, технологічного оснащення, розряду роботи й норми часу. Сучасна техніко-технологічна база п-ва дає змогу виготовляти ту ж саму продукцію різними способами. Проектуючи технологічний процес, слід оцінити можливі варіанти технології і вибрати з них оптимальний, тобто найекономніший варіант за даних ви-их умов. Таке завдання здійсн-я за типовою методикою ек-ої ефективності технічних нововведень та інвестицій.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №4

1. Корпоративна форма організації бізнесу Корпорація - найдосконаліша форма орг-ії п-тв, що існує переважно у вигляді відкритого акціонерного товариства, засновники якого формують акціонерний капітал шляхом об'єднання власних ресурсів через механізм випуску і продажу цінних паперів (передусім акцій), а співвласники несуть обмежену відповідальність.Згідно з чинним зак-ом корпорація - це договірне об'єднання, створене на основі поєднання ви-их, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регул-я дія-ті кожного з учасників.Засновниками акціонерного товариства можуть бути фізичні та юридичні (п-ва) особи. Акціонерний капітал (власність), який формується при цьому, складається із загальної вартості вилущених і проданих акцій. Засновники товариства отримують засновницький прибуток, який становить різницю між сумою, отриманою від продажу акцій, та обсягом вкладених ресурсів.Основними позитивними сторонами корпорацій є:1 можливість збільшити джерела фін-я для розширення ви-ва (за рахунок продажу цінних паперів), а отже, отримати більший прибуток, частина якого (нерозподілений прибуток) йде на розширення обсягів ви-ва; 2кращий (порівняно з партнерствами) доступ до кредитів банків;3внаслідок наведених переваг отримання можливості впроваджувати передові досягнення науки і техніки у ви-во, що зумовлює зростання продуктивності праці й зниження собівартості товарів і послуг;4 обмежена відповідальність акціонерів за зобов'язання корпорації, а отже відсутність відповідальності власним майном;5 залучення до упр-я ви-ом професійних управляючих (менеджерів), що сприяє вдосконаленню процесу ви-ня упр-их рішень;6 здійснення внутрікорпораційного пл.-я на поточний та віддалений період (5-10 років), комплексне вивчення ринку, формування потреб споживачів тощо і завдяки цьому отримання переваги над конкурентами.Основними недоліками корпорацій є:1 значне знецінення акцій корпорацій під час погіршення ек-ої кон'юнктури, внаслідок чого дрібні акціонери можуть втратити їх;2 недосконалий механізм оподаткування в окремих країнах (так, в Україні оподатковуються і прибуток корпорацій, і доходи на акції, що особливо несправедливо для дрібних акціонерів);3 перетворення дрібних акціонерів, внаслідок їх великої чисельності, на формальних власників, неспроможних впливати на вибір керівництва, розподіл прибутків тощо у більшості крупних корпорацій і прийняття упр-их рішень на основі кількості акцій;4 внаслідок зосередження контрольного пакета акцій у руках небагатьох акціонерів встановлення їх контролю над заощадженнями більшості дрібних акціонерів.Корпорації є найадекватнішою формою орг.-ії крупних та середніх п-тв.

2. Холдингові компанії в ринковій економіці. Холдингова компанія являє собою тип акціонерного товариства, що створюється для володіння контрольним пакетом акцій (контрольними паями) інших фірм з метою ділового контролю над ними та упр-я їх дія-ю.Практично всі сучасні корпорації і групи у розвинутих країнах мають холдингову форму орг.-ії. При цьому на чолі багато-чисельних п-ств, заводів, фірм, банків, що мають юрид-ну самостійність, стоїть головна фірма-холдинг, яка концентрує в своїх руках їх контрольні пакети, що надає всій структурі характер цілісності і керованості. Виділяють такі види холдингів:чистий холдинг (фін-ий), який створюється, насамперед, з метою фін-го контролю та упр-ня;змішаний холдинг здійснює також певну п-ьку дія-ть (промисловість, торгівля, транспорт, кредитно-фінансова діяльність).Змішані холдинги типові як материнські компанії сучасних промислових концернів, багатогалузевих об'єднань, організаційно пов'язаних між собою п-тв. Однак останнім часом намітився кількісний ріст чистих холдингів, які об'єднують фін-ві заклади (банки, страхові та інші фірми).Будучи фін-ми компаніями, чисті (фінансові) холдинги мають цілу низку специфічних функціональних відмінностей від інших фін-их інститутів, наприклад, банків та інвестиційних компаній і фондів.На відміну від банків, холдинги можуть здійснювати прямі дольові інвестиції у нефінансові п-ва (тобто промислові, торгівельні, будівельні та інші фірми). При цьому, маючи відповідні ліцензії, холдинги можуть займатися і відповідною кредитно-фін-ою дія-ю.Холдинги не обмежуються портфельними інвестиціями в акції того чи іншого п-ва, а намагаються заволодіти його контрольним пакетом, що дозволяє здійснювати упр-кі функції. Крім цього, завдання інвестування коштів у різні активи фондового ринку (особливо похідні, наприклад, ф'ючерси та опціони), типові для інвестиційних компаній, взагалі може не розглядатися керівництвом холдингової компанії як одне із пріоритетних.Основна різниця фін-го холдингу від інших фін-их інститутів полягає в здійсненні особливої інвестиційної стратегії, метою якої є встановлення ділового контролю над вже існуючими чи новими фірмами, що входять до кола його інтересів. Можна вважати встановленим той факт, що визначальна роль у керівництві ринковою ек-ою належить крупним об'єднанням типу холдингу. Холдинги функціонують в світі практично у всіх галузях госп-ва.

3. Оцінка ефективності технічних та організаційних нововведень. До груп технічних новин і нововведень, стосовно яких визначаються і оцінюються ек-на та інші види ефективності, відносяться створення, ви-во та викор-я нових або модернізація (поліпшення експлуатаційних характеристик) існуючих засобів пращ (машин, устаткування, будівель, споруд, передавальних пристроїв), предметів праці (сировини, матеріалів, палива, енергії) і споживання (продукції для безпосереднього задоволення потреб населення), технологічних процесів, включаючи ті з них, що містять винаходи і раціоналізаторські пропозиції. Єдиним узагальнюючим пок-ом ек-ої ефективності будь-якої групи технічних нововведень слугує ек-ий ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за певний період.

Ек-ий ефект заходів НТП розраховується на всіх етапах реалізації і за весь період здійснення цих заходів і визначається як різниця між вартісною оцінкою сукупних витрат ресурсів за цей період.Залежно від завдань, які вирішуються, ек-ий ефект може обчислюватись в одній із двох форм:— народногосп-ий (загальний ефект за умовами викор-я нововведень);— госпрозрахунковий (комерційний ефект, який отримується окремо розробником, виробником і споживачем нововведень).Народногосп-кий ек-ий ефект обчислюється шляхом порівняння результатів за місцем викор-я нової техніки, інших нововведень і усіх витрат на їх розробку, ви-во і споживання.Комерційний ек-ий ефект обчислюється на окремих стадіях "життєвого циклу" нововведення (стадії розробки, ви-ва, експлуатації) і дає можливість оцінити ефективність технічних новин з урахуванням ек-их інтересів окремих проектно-конструкторських орг.-ії, п-тв-виробників і п-ств-споживачів. На стадії техніко-ек-го обгрунтування і вибору найкращого варіанта, при форм-ні планів наукових і дослідно-конструкторських робіт повинен бути витриманий народногосп-ий підхід, який передбачає врахування при оцінці заходів НТП усіх можливих наслідків — ек-их, соц.-их, екологічних, зовнішньоеко-их.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №_5_

1. Проблеми розвитку корпоративного бізнесу в Україні Сьогодні триває пошук нових форм інтеграції, які б дали змогу зміцнити й упорядкувати відносини власності та виробничо-фінансові відносини. Якщо зважити на досвід розвинених країн, можна дійти висновку, що не існує однакової структури, яка б розв'язала всі ці суперечності. Водночас у процесі еволюції форм інтеграції в країнах Західної Європи і США стали переважати холдинги і мультидивізіональні структури. Однак у кожній із цих структур триває постійний пошук оптимального співвідношення й функціонування її частини з метою підвищення ефективності діяльності всієї інтегрованої корпорації. Щоб вирішити проблеми інтеграції українських підприємств, необхідно, по-перше, визначити, на якому етапі розвитку перебувають корпоративні структури в Україні, по-друге, розробити оптимальну структуру вітчизняних інтегрованих корпорацій за суча­сних умов і, по-третє, визначити напрям подальшого розвитку.Нині в Україні зареєстровано приблизно 36 тис. акціонерних товариств, переважна більшість яких перебуває у фінансово-економічній скруті.У сучасних умовах особливого значення набуває вибір напрямів комплексної оцінки діяльності корпоративних структур, які визначають темпи, пропорції і тенденції промислової політики.В Україні процес створення корпоративних структур та його динаміка залежать передусім від їхньої відповідності інтересам держави; це знайшло своє відображення в обтяжливій процедурі реєстрації, що включає обов'язкову вимогу участі в реалізації державної програми розвитку за відсутності будь-яких пільг з боку держави. Формування нормативно-правової бази в Україні відбувалося на основі Програми діяльності Кабінету Міністрів України, яка передбачала створення як промислово-фінансових груп та холдингових корпорацій, так і різних корпоративних форм бізнесу. Проблемними питаннями, що потребують розв'язання в процесі доопрацювання чинного законодавства щодо корпоративних структур, є питання про збут кінцевої продукції. Стосовно ПФГ чинна нормативна база не враховує, що у випадках, коли перелік кінцевої продукції ПФГ значний і її виробляє не лише головне підприємство групи, а й її учасники, збут кінцевої продукції через головне підприємство є проблематичним унаслідок централізованого обліку.З метою активізації процесу створення корпоративних структур в Україні необхідно вдосконалити законодавчу базу, узгоджувати інтереси всіх учасників угруповань.

2. Структура холдингового об'єднанняХолдингова компанія - господарюючий суб’єкт, який володіє контрольними пакетами акцій інших, одного або більше, господарюючих суб’єктів.Контрольний пакет акцій - кількість акцій (пай, частка у статутному фонді), яка дає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль над господарюючим суб’єктом. Рішення щодо підтвердження наявності контрольного пакета акцій, якщо його розмір становить менш як 51 відсоток, приймає Антимонопольний комітет України з урахуванням конкретних особливостей установчих документів і структури статутних фондів господарюючих суб’єктів у порядку, що встановлює цей Комітет.Дочірнє підприємство - господарюючий суб’єкт, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія.Холдингові компанії можуть створюватися в результаті:-заснування їх органами, уповноваженими управляти державним майном, державними органами приватизації самостійно або разом з іншими засновниками;-поглинання одного господарюючого суб’єкта іншим (придбання контрольного пакета акцій) у процесі приватизації. При цьому господарюючий суб’єкт, що поглинає, визнається холдинговою компанією, а поглинутий - дочірнім підприємством.Холдингові компанії можуть бути дочірніми підприємствами інших холдингових компаній.Проекти установчих документів і планів розміщення акцій холдингових компаній підлягають погодженню з Антимонопольним комітетом України.Створення холдингових компаній в Україні регламентується такими законодавчими актами як Законом України «Про холдингові компанії в Україні», Указом Президента України «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації», іншими документами, що регламентують діяльність холдингових компаній, є Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України «Про господарські товариства», інші закони та нормативно-правові акти, що регулюють діяльність холдингових компаній та їх корпоративних підприємств.Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі «Про холдингові компанії в Україні», застосовуються правила міжнародного договору.

3. Інноваційна політика об'єднань підприємствМета фірми, політика інновацій та інвестиційна політика пов'язані між собою. Якщо фірма ставить за мету досягнення цільового прибутку, то її інвестиційна політика спрямовується на досягнення певного мінімального прибутку на інвестований капітал. За цих умов мета фірми переорієнтовується на користь забезпечення окупності при мінімальних вимогах до обсягу продажу й нормі прибутку від капіталовкладень.Інноваційна та інвестиційна політика фірми має формуватися відповідно до її мети, яка може поширюватися на різні сфери прикладання капіталу, а саме:1) досягнення швидких результатів, найближчих до максимальних (розробки нових видів продукції, технології, виробництв, менеджменту);2) стійкого зростання фірми;3) підвищення рівня кваліфікації персоналу;4) закріплення позицій ринку;5) прагнення фірми запобігти банкрутству.Конкретний зміст інвестиційної політики визначається перш за все ступенем важливості об'єктів капіталовкладень.Відповідно до європейського та американського досвіду всі капіталовкладення можна згрупувати залежно від мети. Наприклад: вимушені капіталовкладення; зберігання позицій на ринку; оновлення продукції та устаткування; економія витрат; збільшення доходів; ризикові капіталовкладення. Це дає змогу адміністрації фірми приймати правильні інвестиційні рішення. Але в інвестиційній політиці треба приділяти увагу і розподілу прибутку в часі, тобто скласти такий інвестиційний проект, який максимально вигравав би в часі, незалежно від розмірів витрат на його фінансування. Або для врахування фактора часу може висуватися вимога забезпечення стандартної норми прибутку протягом тривалого періоду, наприклад 5-10 років.Процес інвестування капіталу у фірми (капіталовкладення) — це здійснення витрат у різні періоди часу. Тому капіталовкладення можуть розглядатися як послідовність витрат. Під капіталовкладеннями мають на увазі ті чи інші великі одноразові витрати, які відбуваються на початку інвестиційного процесу, і поточні витрати, які здійснюються пізніше і, природно, виходять з одноразових витрат, їхньою характерною ознакою є тривалість у часі.Об'єкти капіталовкладень, як правило, пов'язані з нововведеннями й можуть відрізнятися за характером:• нові машини та обладнання, закуплені для розширення справи, що амортизуються протягом 3-5 років;• заміна існуючого устаткування (оцінка доцільності інвестицій у такі проекти пов'язана не лише з вартістю нового обладнання, а й з доходом від продажу старих машин);• капіталовкладення в дослідження, вдосконалення продукції, довгострокову рекламу, збут, навчання персоналу;• капіталовкладення в соціально-етичний маркетинг: охорона праці, охорона навколишнього середовища;• купівля землі, розширення конторських споруд, купівля патентів і ліцензій.Складовою прийняття рішень про доцільність проекту інвестицій в інновації є початкова вартість як алгебраїчна сума початкових витрат і доходу, що дорівнює сумі початкових витрат за мінусом початкового доходу.Обґрунтування ефективності, рентабельності капіталовкладень можливе за умови використання інформації про такі параметри:• поточні доходи (прибутки);• поточні (експлуатаційні) витрати (видатки);• початкова вартість інвестицій;• залишкова (ліквідаційна) вартість інвестицій;• інвестиційний період;• розрахунковий розмір ренти.Оцінюючи поточні доходи, необхідно ретельно вивчати зміни обсягу продажу з часом. Перш ніж нова продукція знайде свою нішу на ринку й збільшиться обсяг продаж, проходить 2-3 роки. Згодом продукція набуває популярності на ринку й збут досягає максимуму. Обсяг продажу зберігається ще деякий час, далі збут скорочується, спадає, і на зміну даній продукції на ринку повинна прийти більш досконала, нова.Якщо фірма безперервно розробляє нову продукцію, вона має можливість зберігати свої ринкові позиції і навіть покращувати їх.Поточні витрати пов'язані з результатом упровадження та використання інновацій.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №6_

1. Спеціалізація всередині підприємств, окремих підприємств і виокремлення галузей промисловості.Спеціалізація — це форма суспільної організації виробництва, в основі якої лежить поділ праці. Спеціалізація, з одного боку, є наслідком концентрації однорідного виробництва, а з іншого - результатом суспільного поділу праці.Види спеціалізації:спеціалізація промисловості;спеціалізація підприємств;спеціалізація всередині підприємств.Спеціалізація промисловості — це поділ на існуючі галузі, які виготовляють певну продукцію, й створення нових галузей. Кожна галузь характеризується властивим їй виробничим апаратом, технологічним процесом і спеціалізованими кадрами.Спеціалізація підприємств — це зосередження їх діяльності на випуску певних видів продукції, тобто збільшення однорідності виробів, що виготовляються. Нарощування випуску однорідних виробів супроводжується широкою стандартизацією виробів і деталей, уніфікацією деталей, вузлів, типізацією технологічних процесів, що сприяє зростанню продуктивності праці, а також скороченню витрат праці на проектування, створення й ремонт машин.Спеціалізація всередині підприємств — це виділення окремих цехів, дільниць і робочих місць. Поділ праці всередині підприємства тісно пов'язаний із поділом праці всередині галузі або промисловості в цілому. Так, наприклад, створення спеціалізованих, технічно оснащених ливарних підприємств може призвести до ліквідації дрібних, напівкустарних ливарних цехів на окремих машинобудівних підприємствах.

2. Основні види та типи холдингових компанійЗа структурою контрольного пакета розрізняють три види холдингових компаній:1) портфельний холдинг (лише володіє контрольним пакетом інших підприємств);2) інвестиційний холдинг (володіє і керує портфелем акцій інших підприємств);3) портфельно-інвестиційний холдинг (являє собою змішаний тип).Портфельний холдинг не здійснює якихось заходів щодо управління портфелем цінних паперів підприємств, що входять до складу холдингової компанії. Інвестиційний холдинг розширює свою діяльність до управління портфелем цінних паперів підприємств холдингу. Він має право здійснювати інвестиційну діяльність, у тому числі продавати й купувати будь-які цінні папери, включаючи акції.За характером діяльності холдингові компанії поділяються на:• чисті холдинги, тобто компанії, що мають справу винятково з контрольно-управлінською діяльністю;• змішані холдинги, на які, крім функцій контролю та управління, покладено також ведення підприємницької діяльності. Створення холдингових компаній шляхом передачі їм частини акцій інших компаній в обмін на акції холдингу означає делегування повноважень на керування від виробничих одиниць спеціально виділеним для цього організаційним структурам з метою удосконалення механізму керування, прискорення процесів прийняття рішень і надання процесу виробництва більшого динамізму.У сучасних умовах великі підприємства можуть створювати і так звані проміжні холдинги. Це окремі підрозділи в структурі підприємства, що виконують певні завдання, наприклад: патентний і ліцензійний холдинг, холдинг з надання певних видів послуг, холдинг, що займається інвестиційною діяльністю тощо. Подібні проміжні холдинги мають за мету зосередити зусилля, кошти, інтелектуальний потенціал на чітко визначених, конкретних завданнях для максимально ефективного використання цих факторів в інтересах холдингу.Холдингові компанії створюються в основному для володіння контрольними пакетами акцій підприємств і фірм. Вони здійснюють усі функції, пов'язані з управлінням і розпоряджанням акціонованим майном та фінансовими активами. 

3. Середовище фінансової діяльності об'єднань підприємств Зростання обсягів вивезення прямих інвестицій відбувається, по-перше, за рахунок вивезення підприємницького капіталу; по-друге, через наступне реінвестування прибутків. В одних країнах до прямих інвестицій зараховують також внутрішньофірмові довго- і короткострокові кредити (США, Японія), в інших — тільки довгострокові (окремі країни Західної Європи).Незважаючи на розбіжності у визначенні предмета прямого інвестування, світове інвестиційне середовище є однаковим для всіх інвесторів. Воно складається з трьох основних елементів: цінні папери (фінансові та прямі інвестиції або фінансові активи), фондові (фінансові) ринки, фінансові посередники (фінансові інститути).Нині, в умовах економічної глобалізації, для інвестора, який має тимчасово вільні кошти й прагне вигідно їх розмістити, існують альтернативи для ефективного розміщення. По-перше, він може сформувати портфель інвестицій з інструментів національних емітентів, номінованих у національній валюті. Такими інструментами є. цінні папери, державні, регіональні та місцеві органи влади, національні акціонерні товариства, депозити в національній валюті. По-друге, до інвестиційного портфеля можна включити цінні папери іноземних емітентів, що номіновані в національній валюті й купуються й продаються на національному ринку. По-третє, до інвестиційного портфеля можна включити інструменти, що купуються й продаються на національних фондовому й грошовому ринках, але номіновані в іноземній валюті.При здійсненні міжнародних інвестицій кожна ТНК має брати до уваги особливості діяльності на світовому фінансовому ринку. Ці особливості зумовлені економічними й неекономічними чинниками. Найістотніші неекономічні чинники — психологічні, інформаційні та правові.Психологічні чинники. Психологічні бар'єри, пов'язані з міжнародними інвестиціями, спричинені незнанням економіки, політики, культури інших країн, іноземних мов, методів торгівлі на іноземних фінансових ринках, порядку звітності. Тому інституціональним інвесторам доцільніше здійснювати міжнародні інвестиції через брокерів відповідних національних ринків.Інформаційні чинники. Отримання інформації про іноземні ринки та емітентів — надзвичайно складне завдання. У наш час чимало іноземних брокерів надають постійно оновлювані дані фінансового аналізу стосовно великої частини іноземних акцій. Тому іноземні інвестори можуть звертатися до комп'ютерних інформаційних мереж, у яких містяться дані про ціни на світових фінансових ринках. Найбільший інтерес викликають:• юридичні чинники: у різних країнах існують свої юридичні складності для іноземних інвесторів при розміщенні капіталу й поверненні його та отриманого доходу у свою країну, а також особливості оподатковування;• економічні чинники: вони пов'язані насамперед з виникненням додаткових трансакційних витрат. Найпоширенішими серед них є такі:а) вищі комісійні, що сплачуються посередникам на іноземних ринках;б) вища плата за оформлення угод;в) вища плата управителям портфелями міжнародних інвестицій.Комісійні дилери фондових бірж можуть брати плату в різних формах: у договірному розмірі, фіксовано за встановленою шкалою, як різницю цін купівлі та продажу. У США комісійні за угоди з акціями низькі — переважно 0,18% для великих угод. В інших країнах вони вищі — від 0,3 до 1%.Плата за оформлення угод про міжнародні інвестиції вища, ніж за угоди на національних ринках. Це пов'язано з багатовалютною системою обліку та звітності й можливою складністю структури розрахункових систем.Плата за управління портфелем міжнародних інвестицій переважно вища, ніж за управління національним портфелем, що зумовлено різними причинами, зокрема передплатою на міжнародні бази даних, витратами на дослідження міжнародного фінансового ринку, відмінностями облікових систем у різних країнах, вартістю комунікацій.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №_7__

1. Процес спеціалізації промислового виробництва та його основні напрями.Основні напрями і форми спеціалізації ви-ва. У промисловості існує приватне і одиничний поділ праці. На основі приватного поділу праці формуються від слушні галузі, наприклад машинобудування, та підгалузі, до пустимо, верстатобудування, всередині підгалузі - виробництва (у верстатобудуванні - інструментальне, ковальсько-пресове та ін.) На основі приватного поділу праці формуються також перед прийняття, комбінати. Поділ праці веде до диференціації його окремих видів, а їх концентрація на основі збільшення до економічно раціо нальних розмірів забезпечує масове повторення операцій і процесів, тобто масову або спеціалізоване виробництво. Таким чином, спеціалізація, з одного боку, є следст Вієм суспільного розподілу праці, а з іншого - результатом концентрації однорідного виробництва. Отже, специали зация являє собою єдність двох протилежних процес сов: диференціації і концентрації. Спеціалізація виробництв; в промисловості здійснює ся в п'яти основних формах: предметної, подетальної, технологи чеський, допоміжних і міжгалузевих виробництв. Предметна спеціалізація означає зосередження виробниц ства певних видів продукції кінцевого споживання. При мером такої спеціалізації можуть бути станкоїнструментальний або автомобільний завод. Подетальная спеціалізація - зосередження виробництва певних деталей і агрегатів, заготовок і напівфабрикатів. В окремих галузях вона може мати конкретні різновиди, наприклад у машинобудуванні - подетальної, агрегатну, вузлову. Приклад подетальной спеціалізації - шарикопідшипниковий за вод, завод автомобільних порошею і т.д. Перетворення окремих фаз виробництва або операцій у са-мостоятельние виробництва - технологічна спеціалізація (або стадийная), наприклад ливарний завод, Центролиту, що випускають заготовки для машинобудівних заводів. Слід розрізняти спеціалізацію допоміжних виробництв і спеціалізацію міжгалузевих виробництв. Прикладом спеціалізації ції допоміжних виробництв є ремонтні заводи (фірми), а прикладом спеціалізації міжгалузевих виробництв - підприємства з випуску продукції загальномашинобудівного на значення (колінчаті вали, редуктори, зубчасті колеса і т.д.). У спеціалізованому виробництві поділяють продукцію од нородного і профільну. Однорідність продукції або виконуваної роботи визначається конструктивно-технологічними ознаками. Критеріями одне однорідності служать: на робочому місці - однакові деталеопераііі, закріплені за ним; на ділянці і в цеху - аналогічні за техні ческим ознаками деталі, вузли, вироби або виконувані роботи; на підприємстві - виробу або роботи, конструктивно і техниче скі подібні між собою . Профільна продукція - поняття більш широке і стосується переважно до підприємствам. Кожне підприємство створюється для виробництва певної продукції, яка є для нього профільної. Стандартизація та уніфікація як передумови спеціалізації виробництва. Науково-технічний прогрес у промисловості ха рактеризуется, з одного боку, збільшенням і частою зміною але номенклатури виробленої продукції, а з іншого - посиленням спеціалізації в цілях отримання більш дешевої продукції. Це протиріччя може бути дозволено на основі організації масо вого і багатосерійного виробництва однотипних виробів або по-луфабрікатов, яке безпосередньо пов'язане із стандартизацією їй і уніфікацією. В даний час в країні по державних, галузевих стандартів і технічним умовам випускається близько 80% всієї промислової продукції. Багато заходів в області стан стандартизації Росія проводить в рамках міжнародного розділі ня праці. Важливий напрямок вдосконалення стандартів - ком плексность їх розробки та впровадження. Вона передбачає єдині вимоги до сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, до методів контролю та випробування готових виробів і про дуктів, до умов їх транспортування, зберігання і споживання. Чим більше промислових виробів охоплено уніфікацією і стандартизацією, тим легше організувати спеціалізовані про ізводства з виготовлення конструктивно і технологічно по добной продукції. Спеціалізація - один з напрямків дер жавної технічної політики. Основна мета уніфікації складається в усуненні невиправдано го різноманіття виробів однакового призначення і разнотипности їх складових частин, а також у приведенні до можливого едінооб разію способів їх виготовлення. При уніфікації дотримується принцип конструктивної спадкоємності. У виріб нової конст рукції в максимальному ступені вводяться деталі та вузли, вже при-мінливі в інших конструкціях. Це забезпечує використання ня однакових напівфабрикатів, деталей і вузлів для виробництва виробів різного призначення.

2. Основні передумови створення ХК в Україні. Холдинг — це особливий вид компанії, що створюється для володіння контрольними пакетами акцій інших компаній з метою контролю та управління їхньою діяльністю.Класична холдингова компанія складається з головної (материнської),дочірніх та фірм-«онуків».Дочірні компанії мають статус самостійної юридичної особи й організовані у вигляді товариств. У випадку банкрутства чи неплатоспроможності вони відповідають за своїми обов'язками тільки майном своєї компаній,За чинним законодавством:холдингова компанія - суб'єкт господарювання, який володіє контрольними пакетами акцій інших, одного або більше, суб'єктів господарювання;контрольний пакет акцій - кількість акцій (пай, частка в статутному фонді), яка дає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль над суб'єктом господарювання;дочірнє підприємство - суб'єкт господарювання, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія.Обставини створення холдингової компанії:

• коли їх засновують органи, уповноважені управляти державним майном, державні органи приватизації (самостійно або разом з іншими засновниками);

• при перетворенні великих підприємств із виділенням з їхнього складу підрозділів як юридично самостійних (дочірніх) підприємств;

• при об'єднанні пакетів акцій юридично самостійних підприємств;

• при заснуванні нових суб'єктів господарювання.

3. Внутрішня фінансова структура об'єднань підприємств В організаційній структурі більшості ОП виділяють три основні блоки: фінансово-економічний, індустріально-промисловий, торгово-комерційний. Згідно з основним принципом створення і функціонування ОП всі блоки та їх елементи мають бути рівноправними і нести повну відповідальність за виконання покладених на них функцій. Особливість фінансово-економічного блоку порівняно з рештою двома полягає в тому, що його функціонування забезпечує нормальну діяльність усіх структурних підрозділів компанії. Фінансово-економічний блок - це мережа кредитно-фінансових установ: комерційні банки, страхові, інвестиційні, лізингові, фінансові, пайові, трастові, пенсійні фонди і компанії.Головне завдання фінансової складової ОП - залучення й акумулювання фінансових коштів. Крім залучення капіталу, на фінансово-економічний блок покладається управління фінансами на основі підтримки стійкого балансу між ресурсами і заявками на ці ресурси з боку інших учасників ОП, вироблення інвестиційної політики і здійснення капіталовкладень, забезпечення економічної безпеки, управління ризиками, правильна й ефективна побудова внутрішньої економіки всієї групи.З огляду на функціональне призначення фінансово-економічного блоку провідна роль у ньому відведена комерційним банкам. Здійснення фінансово-кредитної діяльності в міжнародних масштабах передбачає наявність у структур ОП банківського об'єднання, що має розгалужену систему філій і відділень.Для мобільного переказу кредитно-фінансових ресурсів з однієї країни в іншу міжнародні корпорації використовують "міжнародну систему управління готівкою"(іпІегпаІіопа1 cash managment). її суть полягає в тому, що ОП організовує внутрішньофірмові грошові потоки таким чином, щоб максимально знизити податки, втрати від неналежної кон'юнктури, сильної інфляції, зниження курсу валюти. В рамках системи міжнародного управління готівкою виділяють такі основні канали переміщення засобів усередині ТНК: прямий переказ капіталу; переказ дивідендів; плата за послуги (управлінські, науково-дослідницькі та ін.); плата за ліцензії; трансфертні ціни у внутрішньофірмовій торгівлі; внутрішньофірмові кредити; внутрішньофірмове страхування.У явній формі з внутрішньофірмового руху фінансових ресурсів здійснюється тільки прямий переказ капіталу і переказ дивідендів. Прямий переказ капіталу за кордон зазвичай пов'язаний із реалізацією великого проекту: відкриттям філії або захопленням іноземної фірми. Виплата дивідендів та їх переказ є нормальним результатом функціонування закордонного дочірнього підприємства.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №_8__

1. Рівень спеціалізації та його показники.

1. питома вага випуску продукції (робот, послуг) в загальному обсязі виробництва об'єднання. Цей показник характеризує рівень спеціалізації даного підприємства в масштабі об'єднання.

2. питома вага випуску основної продукції (робот, послуг) в загальному обсязі виробництва даного підприємства або об'єднання. Цей показник характеризує рівень однорідності продукції (робот, послуг).

3. кількість груп, видів або типів виробів (робот, послуг), що виготовляє (виконує, надає) підприємство. Цей показник, характеризуючи асортимент продукції, водночас є важливим показником спеціалізації.

4. питома вага випуску продукції (робот, послуг) технологічно спеціалізованими виробництвами. Цей показник може визначатися для тих виробництв, для яких технологічна спеціалізація є найбільш характерною формою організації виробництва.

5. питома вага прогресивних груп обладнання й передових технологій.

2. Особливості створення холдингових компаній в Україні

Холдинг — це особливий вид компанії, що створюється для володіння контрольними пакетами акцій інших компаній з метою контролю та управління їхньою діяльністю.Класична холдингова компанія складається з головної (материнської),дочірніх та фірм-«онуків».Дочірні компанії мають статус самостійної юридичної особи й організовані у вигляді товариств. У випадку банкрутства чи неплатоспроможності вони відповідають за своїми обов'язками тільки майном своєї компаній,

За чинним законодавством:

• холдингова компанія - суб'єкт господарювання, який володіє контрольними пакетами акцій інших, одного або більше, суб'єктів господарювання;

• контрольний пакет акцій - кількість акцій (пай, частка в статутному фонді), яка дає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль над суб'єктом господарювання;

• дочірнє підприємство - суб'єкт господарювання, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія.

Обставини створення холдингової компанії:

• коли їх засновують органи, уповноважені управляти державним майном, державні органи приватизації (самостійно або разом з іншими засновниками);

• при перетворенні великих підприємств із виділенням з їхнього складу підрозділів як юридично самостійних (дочірніх) підприємств;

• при об'єднанні пакетів акцій юридично самостійних підприємств;

• при заснуванні нових суб'єктів господарювання.

3. Теоретичні аспекти фінансової діяльності об'єднань підприємств Зростання обсягів вивезення прямих інвестицій відбувається, по-перше, за рахунок вивезення підприємницького капіталу; по-друге, через наступне реінвестування прибутків. В одних країнах до прямих інвестицій зараховують також внутрішньофірмові довго- і короткострокові кредити (США, Японія), в інших — тільки довгострокові (окремі країни Західної Європи).Незважаючи на розбіжності у визначенні предмета прямого інвестування, світове інвестиційне середовище є однаковим для всіх інвесторів. Воно складається з трьох основних елементів: цінні папери (фінансові та прямі інвестиції або фінансові активи), фондові (фінансові) ринки, фінансові посередники (фінансові інститути).Нині, в умовах економічної глобалізації, для інвестора, який має тимчасово вільні кошти й прагне вигідно їх розмістити, існують альтернативи для ефективного розміщення. По-перше, він може сформувати портфель інвестицій з інструментів національних емітентів, номінованих у національній валюті. Такими інструментами є. цінні папери, державні, регіональні та місцеві органи влади, національні акціонерні товариства, депозити в національній валюті. По-друге, до інвестиційного портфеля можна включити цінні папери іноземних емітентів, що номіновані в національній валюті й купуються й продаються на національному ринку. По-третє, до інвестиційного портфеля можна включити інструменти, що купуються й продаються на національних фондовому й грошовому ринках, але номіновані в іноземній валюті.При здійсненні міжнародних інвестицій кожна ТНК має брати до уваги особливості діяльності на світовому фінансовому ринку. Ці особливості зумовлені економічними й неекономічними чинниками. Найістотніші неекономічні чинники — психологічні, інформаційні та правові.Психологічні чинники. Психологічні бар'єри, пов'язані з міжнародними інвестиціями, спричинені незнанням економіки, політики, культури інших країн, іноземних мов, методів торгівлі на іноземних фінансових ринках, порядку звітності. Тому інституціональним інвесторам доцільніше здійснювати міжнародні інвестиції через брокерів відповідних національних ринків.Інформаційні чинники. Отримання інформації про іноземні ринки та емітентів — надзвичайно складне завдання. У наш час чимало іноземних брокерів надають постійно оновлювані дані фінансового аналізу стосовно великої частини іноземних акцій. Тому іноземні інвестори можуть звертатися до комп'ютерних інформаційних мереж, у яких містяться дані про ціни на світових фінансових ринках. Найбільший інтерес викликають:• юридичні чинники: у різних країнах існують свої юридичні складності для іноземних інвесторів при розміщенні капіталу й поверненні його та отриманого доходу у свою країну, а також особливості оподатковування;• економічні чинники: вони пов'язані насамперед з виникненням додаткових трансакційних витрат. Найпоширенішими серед них є такі:а) вищі комісійні, що сплачуються посередникам на іноземних ринках;б) вища плата за оформлення угод;в) вища плата управителям портфелями міжнародних інвестицій.Комісійні дилери фондових бірж можуть брати плату в різних формах: у договірному розмірі, фіксовано за встановленою шкалою, як різницю цін купівлі та продажу. У США комісійні за угоди з акціями низькі — переважно 0,18% для великих угод. В інших країнах вони вищі — від 0,3 до 1%.Плата за оформлення угод про міжнародні інвестиції вища, ніж за угоди на національних ринках. Це пов'язано з багатовалютною системою обліку та звітності й можливою складністю структури розрахункових систем.Плата за управління портфелем міжнародних інвестицій переважно вища, ніж за управління національним портфелем, що зумовлено різними причинами, зокрема передплатою на міжнародні бази даних, витратами на дослідження міжнародного фінансового ринку, відмінностями облікових систем у різних країнах, вартістю комунікацій.

Білет № 9

1. Стандартизація як напрями розвитку спеціалізації. Стандартиза́ція — діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву. Під стандартизацією розуміється діяльність, спрямована на досягнення впорядкування в певній області за допомогою встановлення положень для загального і багатократного вживання відносно реально існуючих і потенційних завдань. Ця діяльність виявляється в розробці, публікації вживанні стандартів. Стандартом називається документ, в якому в цілях добровільного багатократного використання встановлюються характеристики продукції, правила здійснення і характеристики процесів виробництва, експлуатації, зберігання, перевезення, реалізації і утилізації, виконання робіт або надання послуг. Стандарт також може містити вимоги до термінології, символіки, упаковки, маркування або етикеток і правил їх нанесення. снує, також, низка методичних принципів, що застосовуються в діяльності зі стандартизації, серед яких найважливішими є:застосування системи переважних чисел полягає у використанні певних, науково обґрунтованих, рядів чисел (номіналів) при виборі номінальних значень параметрів виробів, що проектуються і виготовляються;вибір та оптимізація параметричних рядів виробів, які передбачають, що параметри об'єктів стандартизації вибираються не довільно, а визначаються за єдиними правилами, які нормуються комплексом стандартів;уніфікація виробів полягає у виборі оптимальної кількості або в раціональному скороченні числа типів, видів, параметрів і розмірів об'єктів однакового чи близького функціонального призначення. ;комплексна стандартизація передбачає розробку системи стандартів, що визначають оптимальні взаємопов'язані та взаємоузгоджені норми і вимоги до самого об'єкта та його елементів, з яких він складається чи від яких він залежить.; випереджувальна стандартизація полягає в установленні підвищених вимог і норм відносно досягнутого рівня. Метою стандартизації в Україні є забезпечення раціонального використання природних ресурсів, відповідності об'єктів стандартизації їх функціональному призначенню, інформування споживачів про якість продукції, процесів та послуг, підтримка розвитку і міжнародної конкурентоспроможності продукції та торгівлі товарами і послугами. Завдання стандартизації полягають у створенні умов для досягнення:економії всіх видів ресурсів;безпеки продукції, робіт і послуг для довкілля, життя, здоров'я і майна;безпеки господарських об'єктів з врахуванням ризику виникнення природних і техногенних катастроф та інших надзвичайних ситуацій;технічної та інформаційної сумісності, а також взаємозамінюваності продукції;якості продукції, робіт і послуг відповідно до рівня розвитку науки, техніки і технології;єдності вимірювань;обороноздатності і мобілізаційної готовності країни.

2. Сутність організаційно-управлінських структур об'єднань підприємств. Формою організації елементів об'єднань підприємств як системи є їх структура. Існує декілька підходів щодо визначення поняття організаційної структури управління. Структура, яка відображає синтез взаємозв'язків різних елементів, що спрямовані на досягнення визначеної мети, називається організаційною. Організаційна структура будь-якої системи пов'язана з досягненням її глобальної мети. Згідно з іншим визначенням, організаційна структура — це конструкція організації, на основі якої здійснюється управління суб'єктом господарювання. Ця конструкція має формальне або неформальне вираження та охоплює канали влади й комунікації, а також інформацію, що передається цими каналами. З іншого боку, організаційна структура управління визначається як склад, взаємозв'язки та супідрядність організаційних одиниць апарату управління, які виконують різні функції управління суб'єктом. Згідно із цим визначенням, основними елементами організаційної структури управління є: • склад і структура функцій управління; • кількість працівників для реалізації кожної функції; • кваліфікаційний склад працівників апарату управління; • склад, самостійних структурних підрозділів, • кількість рівнів управління; • інформаційні зв'язки. Об'єднання підприємств мають такі загальні ознаки: • кількість членів — два або більше; • кожний учасник має характерні лише для нього характеристики; • між учасниками існують певні зв'язки, через які вони впливають один на одного; • об'єднання існують у часі й просторі, тобто склад об'єднання підприємств можна визначити в даний момент часу; вони мають свої кінцеві межі та оточуюче середовище. Згідно з вищезазначеними ознаками об'єднання утворюють штучну та відкриту систему і для управління ними можна використовувати загальні принципи побудови організаційно-управлінських структур. Структура будь-якого об'єднання підприємств відображає упорядковане розташування його елементів і форму їхнього взаємозв'язку, перетворюючи діючу структуру на систему.До важливих характеристик організаційної структури об'єднань підприємств належать:• кількість ланок управління;• ієрархічність (кількість рівнів управління);• чіткість розмежування функцій між учасниками об'єднання;• чіткість розмежування повноважень і відповідальності по вертикалі й горизонталі в системі управління об'єднанням. На процес вибору організаційно-управлінської структури об'єднань підприємств впливають такі чинники:• кількість учасників створюваного об'єднання;• хто є власником капіталу, що його було використано;• джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;• потреба у фінансових коштах;• межі майнової (матеріальної) відповідальності;• спосіб розподілу прибутку чи збитків;• форми управління суб'єктами господарювання, що входять до складу об'єднання;• відповідальність (необмежена, обмежена, необмежена генерального партнера та обмежена молодшого партнера);• прогнозована тривалість існування. Організаційна структура об'єднань підприємств повинна відповідати таким вимогам:• адаптивність, тобто здатність пристосовуватися до змін навколишнього середовища;• гнучкість, динамізм, тобто здатність чітко реагувати на зміну попиту, технологій виробництва, інновації;• адекватність, тобто відповідність організаційної структури параметрам керованої системи;• спеціалізація, тобто обмеження та конкретизація сфери діяльності кожної ланки структури;• оптимальність, тобто налагодження раціональних зв'язків між елемента їй системи;• оперативність, тобто недопущення безповоротних змін у керованій системі за час прийняття рішення;• надійність, тобто гарантія достовірності передачі інформації;• економічність, тобто відповідність витрат на утримання апарату управління можливостям системи;• простота, тобто зрозумілість для персоналу.

3. Деякі проблеми фінансів об'єднань підприємств. Проблема джерел фінансування. В усьому світі основним джерелом фінансування ТНК є нерозподілений прибуток, а не зовнішнє фінансування (у формі боргу або емісії акцій). У зовнішньому фінансуванні переважають банківські кредити, а не інструменти ринку цінних паперів, хоча в окремих країнах (США і Велика Британія) са­ме фондовий ринок розглядається як основне джерело фінансових ресурсів для корпорацій. Форми залучення фінансових коштів тісно пов'язані з розміром фірми. Для невеликих фірм банківські кредити є практично єдиним способом отримання зовнішнього фінансування. Найбільші корпорації вдаються до залучення коштів через ринок цінних паперів. Проблема фінансових ризиків. Ризики, що супроводжують діяльність ТНК, охоплюють ризики національних ринків, загальні для всіх інвесторів-резидентів та нерезидентів. При цьому інвестори з країн з розвиненою економікою при міжнародних інвестиціях можуть мати справу з ризиками, яких не існує на їхніх національних ринках. Наприклад, закордонні інвестори відзначають певні фактори ризиків на фондовому ринку України: корупцію, недосконале законодавство про права акціонерів, неналежне забезпечення акціонерів повноцінною інформацією, недостатній рівень корпоративного управління, низьку ефективність роботи юридичної та законодавчої систем. Існують також додаткові ризики для нерезидентів, спричинені можливим запровадженням обмежень на діяльність нерезидентів та на вивезення капіталу й доходу. Інша група ризиків має суто фінансовий характер. Насамперед це валютні ризики. Кожен інвестор-нерезидент стикається з пробле­мою ризику різкого зниження курсів іноземних валют, яке призводить до зменшення прибутковості інвестицій у перерахунку на валюту інвестора. Інвестор, який дбає про зменшення ризику вкладень в акції, може орієнтуватися на загальноприйняті його показники. Кількісно ризик кожного конкретного активу й валюти характеризується статистичними показниками їхньої мінливості. Такі показники наводяться у фінансових виданнях, їх можна визначити й самостійно. У випадку з ризиком вкладання в облігації при виборі пози­чальників беруть до уваги те, що прибутковість на облігації має бу­ти функцією пов'язаного з ними ризику. Існують спеціальні рейтин­гові агентства, що оцінюють рейтинг кредитоспроможності пози-чальників-емітентів облігацій. Рейтинги облігацій корпорацій публікують рейтингові агентства «Standart аnd Роог'з», «Мооdу'з» та ін. Оцінка безризикових цінних паперів. Платежі з безризикових цінних паперів можуть бути перевищені, оскільки їхні розміри й розподіл за термінами точно відомі. Однак багато цінних паперів не відповідають таким високим вимогам, і один з підходів до оцінки ризикованих цінних паперів фокусує увагу на інтересах самого інве­стора. Покладаючись на власну оцінку ймовірності різних обставин і власні припущення щодо супроводжуючих ризиків, інвестор визна­чає суму, яку хоче вкласти. Такий підхід прийнятний при вкладанні коштів в один цінний папір, однак насправді цінний папір не можна оцінити без визначення можливих альтернатив. Оцінка цінних папе­рів відбувається в контексті ринку, її суть полягає в порівнянні од­нієї інвестиції або комбінації декількох інвестицій з іншими, що ма­ють подібні характеристики. Взаємодія ТНК з міжнародними фінансовими інститутами. У своїй діяльності ТНК тісно взаємодіє з міжнародними фінансови­ми інститутами. Міжнародні валютні, кредитні та фінансові органі­зації умовно називають міжнародними фінансовими інститутами. З ними тісно пов'язана діяльність найбільших ТНК. Мета такої співпраці — розвиток співробітництва й забезпечення цілісності та стабілізації складного й суперечливого світового господарства. Органі­заціями, з якими ТНК співпрацюють найактивніше, є:• спеціалізовані інститути ООН, МВФ, МБРР, ГАТТ/СОТ, ЮНКТАД;• Паризький клуб країн-кредиторів — неформальна організація промислово розвинених країн, де обговорюються проблеми врегулювання, відстрочення платежів з державного боргу країн;• Лондонський клуб кредиторів, покликаний врегульовувати приватну зовнішню заборгованість країн-боржників.Міжнародні фінансові інститути і ТНК зосереджують свої зусилля на вирішенні таких завдань:• об'єднання зусиль світового співтовариства з метою стабіліза­ції міжнародних фінансів і світової економіки;• здійснення міждержавного валютного та кредитно-фінансового регулювання;• спільне вироблення й координація стратегії і тактики світової валютної та кредитно-фінансової політики.

Білет № 10

1. Уніфікація як напрями розвитку спеціалізації Уніфікація (від. лат. unus — один, лат. facio — роблю; об'єднання) — приведення до одноманітності, до єдиної форми або системи. Раціональне скорочення числа об’єктів однакового функціонального призначення. У. – найбільш поширений метод стандартизації. Уніфіка́ція (техніка) (від лат. unus — один, лат. facio — роблю; об'єднання) — найпоширеніший і ефективний метод стандартизації, який передбачає приведення об'єктів до однотипності на основі встановлення раціонального числа їх різновидів. У. сприяє розвиткові спеціалізації виробництва, комплексної механізації та автоматизації. Уніфікація полягає у виборі оптимальної кількості або в раціональному скороченні числа типів, видів, параметрів і розмірів об'єктів однакового чи близького функційного призначення. Уніфікація спрямована на зменшення числа різновидів об'єктів шляхом комбінування двох і більше їх характеристик. Об'єктами уніфікації можуть бути різні вироби: матеріали, деталі, вузли, схеми, прилади, пристрої, агрегати, машини. Мета уніфікації — усунення невиправданого різноманіття виробів однакового призначення і різнотипності їх складових частин і деталей, приведення до можливої одноманітності способів їх виготовлення, збирання, випробувань, обслуговування тощо. Уніфікація — важливий напрям в розвитку сучасної техніки, комплексний процес, що охоплює питання проектування, технологій, контролю і експлуатації машин, механізмів, апаратів, приладів. Уніфікація виробів супроводжується виявленням оптимальних конструкторсько-технологічних рішень та типізацією шляхом комбінування (поєднанням) найбільш вдалих конструкторсько-технологічних рішень. Уніфікація дає можливість зменшити обсяг конструкторських робіт і період проектування, скоротити терміни створення нового устаткування, понизити вартість освоєння нових виробів, знизити собівартість виробництва, підвищити серійність та рівень механізації і автоматизації виробничих процесів. При уніфікації підвищуються якість продукції, її надійність і довговічність завдяки ретельнішому відпрацюванню технологічності конструкції виробів і технології їх виготовлення. Застосування уніфікації веде до концентрації виробництва однорідної продукції на підприємствах об'єднання, що забезпечує зростання виробництва, краще використання виробничих потужностей, ресурсів, підвищення ефективності виробництва. Уніфікація знижує номенклатуру запасних частин, спрощує і здешевлює ремонт машин і устаткування. У багатьох випадках уніфікація завершується розробкою заводських, галузевих, державних чи міжнародних стандартів

2. Види організаційних структур управління об'єднань підприємств. Організаційна структура представляє собою конструкцію підприємства з формальним чи неформальним вираженням, на основі якої здійснюється управління ним. Вона охоплює канали влади і комунікації між різними адміністративними службами та працівниками, а також потік інформації, яка передається цими каналами. Організаційна структура управління відображає організаційний бік відносин управління і забезпечує єдність рівнів і ланок управління у їх взаємозв'язку. Ланка управління - відокремлений орган (працівник), наділений управлінськими функціями, правами їх реалізації, визначеною відповідальністю за виконання функцій та використання прав. Основними елементами організаційної структури управління є: - склад та структура функцій управління; - кількість працівників для реалізації кожної управлінської функції; - професійно-кваліфікаційний склад працівників апарату управління; - склад самостійних структурних підрозділів;- кількість рівнів управління та розподіл працівників між ними; - порядок інформаційних зв'язків. Отже, чим досконалішою є організаційна структура управління, тим ефективніший вплив управління на процес виробництва (надання послуг). Для цього організаційна структура повинна відповідати певним вимогам, тобто бути: 1) адаптивною (здатною пристосуватися до змін зовнішнього середовища);' 2) гнучкою, динамічною (здатною миттєво реагувати на зміну попиту, вдосконалення технології виробництва, появу інновацій); 3) адекватною (відповідною параметрам керованої системи); 4) спеціалізованою (функціонально замкненою у структурних підрозділах з обмеженням та конкретизацією сфери діяльності кожної керівної ланки); 5) оптимальною (з дотриманням раціональних зв'язків між рівнями та ланками управління); 6) оперативною (здатною запобігти невідворотним змінам керованої системи за час прийняття рішення); 7) надійною (здатною гарантувати достовірність передачі інформації); 8) економічною (з відповідністю адміністративних витрат вимогам підприємства); 9) простою (легкою для розуміння персоналу та пристосування до обраної форми управління й участі у досягненні мети організації). Теорія менеджменту виділяє два класи організаційних структур управління виробництвом:1. Бюрократичні структури.2. Адаптивні структури.Бюрократичні (механістичні) організаційні структури характеризуються високим рівнем розподілу праці, розвинутою ієрархією управління ланцюгом команд, наявністю численних правил і норм поведінки персоналу, добором кадрів за діловими та професійними якостями.Адаптивні (органічні) організаційні структури розробляються та впроваджуються з метою забезпечення можливостей швидкого реагування на зміни зовнішнього середовища та впровадження нової наукомісткої технології.

3. Сутність промислово-фінансових груп Промислово-фінансова група (ПФГ) - це велике угруповання підприємств, банків, інших юридичних осіб, які займаються виробничою, торговельною, фінансово-кредитною діяльністю. На відміну від холдингу, ПФГ не має компанії, що спеціалізується на управлінні. Ці групи створюються, зазвичай, на міжгалузевих засадах, що дозволяє здійснювати спільні інвестиції у великі проекти. В Україні промислово-фінансові групи створюються двох типів: на підставі об'єднання статутних фондів (статутні групи) та на підставі об'єднання всіх фінансових ресурсів з єдиним управлінням (договірні групи у формі консорціуму). Специфіку і переваги ПФГ можна охарактеризувати таким чином. По-перше, усі учасники групи працюють як лапки єдиного фінансово- промислового механізму, їхні інтереси органічно пов'язані. По-друге, завдяки єдності фінансових, страхових та промислових можливостей найбільш ефективних галузевих видів виробництва, ФПГ створюють дуже стійкі системи, які мають свободу щодо мобільного міжгалузевого перерозподілу матеріальних та фінансових ресурсів. І, нарешті, ПФГ - саме ті організаційні структури, з якими охоче будуть співпрацювати іноземні інвестори, тому що такі об'єднання володіють певною автономією у прийнятті та виконанні основних рішень, можуть самостійно будувати фінансовий, виробничий, технологічний, кадровий та інші мости на світові ринки, до міжнародних кооперацій зв'язків. Об'єднання капіталів продиктоване інвестиційними потребами, які щорічно зростають, які вже не можуть задовольнятися за рахунок власних ресурсів компанії. Тому процеси об'єднання фінансового та промислового капіталу активно здійснюються гам і годі, де і коли господарські суб'єкти починають зазнавати брак інвестиційних ресурсів, який, своєю чергою, може бути викликаний різними причинами.Світовий досвід показує, що найактивнішими учасниками промислово-фінансових угрупувань є фінансові установи. Об'єктивно цьому сприяє та обставина, що саме в цих структурах сконцентровані ресурси, які можуть бути направлені на задоволення інвестиційних потреб. До фінансових установ належать банки, кредитні установи, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інститути спільного інвестування та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Білет № 11

1. Економічна ефективність спеціалізованих підприємств Економічна ефективність спеціалізованих підприємств зумовлена тим, що вона сприяє застосуванню нової техніки, передових технологічних процесів, найдосконаліших методів організації виробництва, кращому використанню обладнання, формуванню штату висококваліфікованих працівників. Ефективність спеціалізації виробництва можна визначити співставленням показників трудомісткості та собівартості виробів, виготовлених на спеціалізованих і неспеціалізованих підприємствах. У зв’язку з цим проблемою стає визначення оптимального розміру підприємства, що залежить від обраного критерію. Під оптимальним розміром розуміють такий обсяг виробництва, який забезпечує повне завантаження потужностей, а середні витрати досягають свого мінімуму. Зазвичай усі економічні показники визначаються для мінімального розміру підприємства, за якого існує повне завантаження обладнання в умовах існуючого технологічного процесу. Оптимальний же розмір визначається зміною у кратну кількість разів відносно мінімального розміру. Крім зазначених, використовуються й інші показники, наприклад, питома вага основної продукції в загальному випуску підприємства; питома вага спеціалізованих підприємств у виготовленні певних виробів і напівфабрикатів; питома вага покупних комплектних виробів і напівфабрикатів у загальному обсязі виготовленої продукції тощо. Для повнішої характеристики стану спеціалізації виробництва можна використовувати показники технічного й організаційного рівнів виробництва: питому вагу автоматичного і спеціалізованого обладнання; питому вагу уніфікованих деталей, вузлів та інших напівфабрикатів; питому вагу поточно-масового виробництва в загальному обсязі випущеної продукції.

2. Організаційні форми корпоративних структур Основними характеристиками корпорації як організаційної си¬стеми є сукупність учасників, сукупність цілей, ресурсів, формальна структура, правила й процедури прийняття рішень. Незважаючи на суспільно обумовлений характер корпорації, існують загальні зако¬номірності їхнього формування й функціонування — це принципи, методи, структури управління, системи інформації і прийняття рі¬шень, стилі керівництва, організаційна поведінка, реакції системи.Одним із формальних елементів корпорації як об'єкта управлін¬ня прийнято називати організаційну структуру. Стосовно корпорації організацію можна розглядати як цілісну сукупність виробничих та управлінських підрозділів, що об'єднуються єдністю мети, взаємопов'язаністю здійснюваних робіт, спільним використанням закріп¬лених за ними матеріальних, трудових, фінансових та інформацій¬них ресурсів і наявністю єдиного апарату управління. Організаційна структуризація повинна відповідати меті та інте¬ресам різних груп зацікавлених осіб, так чи інакше пов'язаних з діяльністю організації. Основними групами, чиї інтереси впливають на функціонування корпорації і, отже, повинні враховуватися при проектуванні ринково орієнтованих структур, є: •   акціонери (власники) підприємства, котрі створюють і розвива¬ють корпорацію;•    працівники, які забезпечують діяльність підприємства, створення й реалізацію продуктів і послуг;•    клієнти — покупці продукту підприємства, які віддають свої фінансові ресурси в обмін на запропонований продукт;•    ділові партнери, які перебувають у формальних і неформальних ділових стосунках, надають підприємству комерційні й некомерційні послуги та отримують послуги з боку підприємства;•    «громадськість, що формує соціальне й екологічне середовище підприємства;•    державні (муніципальні) інституції, що взаємодіють з підприємством у політичній, правовій, економічній та інших сферах. Організаційна політика в тій або іншій мірі повинна відбивати інтереси всіх вищезгаданих суб'єктів. Найбільш сильний вплив на формування й зміну будь-якої організації ,мають інтереси власників, працівників (менеджерів) і замовників (покупців). Тому сучасні ор¬ганізаційні структури повинні подбати про узгодження інтересів цих трьох груп зацікавлених осіб.

3. Типи промислово-фінансових груп Промислово-фінансова група (ПФГ) - це велике угруповання підприємств, банків, інших юридичних осіб, які займаються виробничою, торговельною, фінансово-кредитною діяльністю. На відміну від холдингу, ПФГ не має компанії, що спеціалізується на управлінні. Ці групи створюються, зазвичай, на міжгалузевих засадах, що дозволяє здійснювати спільні інвестиції у великі проекти. В Україні промислово-фінансові групи створюються двох типів: на підставі об'єднання статутних фондів (статутні групи) та на підставі об'єднання всіх фінансових ресурсів з єдиним управлінням (договірні групи у формі консорціуму). Специфіку і переваги ПФГ можна охарактеризувати таким чином. По-перше, усі учасники групи працюють як лапки єдиного фінансово- промислового механізму, їхні інтереси органічно пов'язані. По-друге, завдяки єдності фінансових, страхових та промислових можливостей найбільш ефективних галузевих видів виробництва, ФПГ створюють дуже стійкі системи, які мають свободу щодо мобільного міжгалузевого перерозподілу матеріальних та фінансових ресурсів.І, нарешті, ПФГ - саме ті організаційні структури, з якими охоче будуть співпрацювати іноземні інвестори, тому що такі об'єднання володіють певною автономією у прийнятті та виконанні основних рішень, можуть самостійно будувати фінансовий, виробничий, технологічний, кадровий та інші мости на світові ринки, до міжнародних кооперацій зв'язків. Виділяють три основні типи ПФГ. До першого типу належать ПФГ, учасники яких створили акціонерну компанію шляхом об'єднання своїх капіталів. Серцевиною таких ПФГ є центральна компанія (юридична особа, яка виступає основним товариством щодо всіх інших учасників). Функції ПФГ: – від імені учасників ПФГ вступає у відносини з державою та іншими особами; – проводить роботу із цінними паперами; – складає звітність і консолідований баланс ПФГ; – здійснює фінансовий менеджмент; – розробляє бізнес-плани; – проводить аналіз фінансово-господарської діяльності. Другий тип ПФГ – це групи, де центральне місце посідає холдингова компанія. Сконцентрувавши контрольний пакет акцій, холдингова компанія перетворюється на управлінський центр усієї групи. До третього типу ПФГ належать групи, у яких центром власності є кредитно-фінансова установа. Як правило, це комерційний банк. Зустрічається, хоча й досить рідко, варіант, коли центром групи стає інвестиційна компанія.

Білет № 12

1. Особливості й проблеми розвитку спеціалізації підприємств у сучасних умовах. Як свідчить досвід, спеціалізовані підприємства мають значні переваги, одна з яких полягає в тому, що в них виникають більш стійкі зв'язки з постачальниками й споживачами, а відтак спрощуються й вдосконалюються матеріально-технічне забезпечення та збут. Спеціалізовані підприємства працюють в умовах більш обмеженої номенклатури, сировини, матеріалів і комплектуючих виробів, які постачаються по кооперуванню. У сучасних умовах спеціалізація підприємства неминуче веде до розвитку та інтеграції малих і великих підприємств. Досвід розвинених країн свідчить, що подальший розвиток економіки значною мірою буде залежати від кооперування великих та малих підприємств. Причому великі підприємства не повинні пригнічувати малий бізнес, а навпаки, доповнювати його, а точніше, великі й малі підприємства повинні взаємодоповнювати одне одного. У сучасних умовах наукові центри з виробництва найбільш складної продукції зосереджуються в провідних промислових країнах, а підприємства, які розташовані в країнах, що розвиваються, в основному мають справу зі складальними роботами й виготовленням простих деталей і вузлів. У результаті такого кооперування за рахунок більш низької оплати праці в країнах, що розвиваються, порівняно з провідними країнами витрати на виробництво продукції значно менші. Розпад Радянського Союзу призвів до різкого скорочення поставок по кооперуванню. Хронічний спад виробництва в колишніх республіках, митні бар'єри погіршили ситуацію, але останнім часом стали помітними деякі позитивні зрушення щодо налагодження зв'язків у процесі спільного виготовлення продукції. Економічна ситуація в Україні поступово стає більш сприятливою для розвитку спільного виробництва між районами країни і всередині них. Але світова тенденція свідчить про необхідність кооперування між підприємствами різних країн. Що ж до України, то цей процес може розвиватися у двох напрямах: перший — це поновлення зв'язків між країнами СНД, другий — становлення зв'язків із підприємствами інших країн Основне завдання підприємств України — це максимальне використання таких переваг, як кваліфікована робоча сила, наявність поки що потужних наукових підрозділів. Саме ці обставини дозволяють сподіватися, що українські підприємства не буде включено в кооперування на кшталт підприємств країн, що розвиваються.

2. Організація внутрішньої системи управління. Внутрішня система управління являє собою елементи законодавчо обов'язкових норм і спеціально розроблені положення, які регламентують основні напрями управління, відносини учасників та різних боків господарської діяльності. Великі об'єднання підприємств потребують системи управління з чіткою регламентацією принципів, функцій управління, повноважень, відносин учасників та різних боків господарської діяльності, руху цінних паперів, виплатою дивідендів тощо. Побудова внутрішньої системи управління залежить віл власників і проходить етапи розробки положень та прийняття органами управління обов'язкових документів. Внутрішні положення розробляють виконавчі органи об’єднань підприємств або консалтингові організації за замовленням. Ці положення затверджують органи управління. Існує ряд положень регуляторної бази, які визначають основні засади функціонування корпорацій, їх затверджують загальні збори акціонерів. До них належать: 1. Положення про загальні збори; 2. Положення про раду акціонерного товариства; 3. Положення про правління; 4. Положення про ревізійну комісію; 5. Положення про збільшення (зменшення) статутного фонду; 6. Положення про відповідальність посадових осіб перед акціонерним товариством та акціонерами; 7. Положення про прийняття внутрішньокорпоративних нормативних актів; 8. Положення про порядок створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств. Частину цих положень затверджують загальні збори. Положення, які стосуються оперативної діяльності, затверджує рада товариства. Рада товариства має право приймати такі положення: 1. Про оплату праці членів правління; 2. Про цінні папери товариства; 3. Про інтелектуальну власність у товаристві; 4. Про комерційну таємницю та ін. Правління товариства може приймати й вносити зміни до таких положень: 1. Про внутрішній трудовий розпорядок; 2. Про відділи в корпорації; 3. Про персонал та ін. Усі проекти положень узгоджують з акціонерами, з менеджерами підприємств і мають бути економічно обґрунтованими. Особливо це стосується положень, що регулюють трансформації корпорації, пов'язані зі створенням дочірніх підприємств, філій, представництв, з участю в господарських товариствах.

3. Управління діяльністю промислово-фінансових груп. Вищим органом управління ПФГ є рада управителів, яка складається з представників усіх її учасників. Механізм управління ПФГ значною мірою залежить від засад утворення ПФГ: її основою може бути конгломератне або засноване на кооперуванні об'єднання підприємств; Конгломератний тип об'єднання підприємств — це об'єднання підприємств, не пов'язаних одне з одним системою кооперування виробництва. Основою такого об'єднання є участь у загальному капіталі й залежність кожного учасника від його збільшення. Основну координаційну роль тут відіграють банки. Другий напрям пов'язаний з виробничим кооперуванням на основі об'єднання й підпорядкування головному підприємству всіх інших учасників групи (банків, страхових компаній тощо) об'єднаннях у системі управління спостерігаються як загальні риси, так і суттєві відмінності. Наприклад, у разі об'єднання різних видів діяльності з метою диверсифікації виробництва з'являються серйозні труднощі в управлінні різнорідними підсистемами, ускладнюється проблема прийняття рішень його управлінським центром, що вимагає необхідної синхронізації дій усіх учасників ПФГ. Незважаючи на незначну кількість ПФГ в Україні, усе ж таки практика застосування таких стандартів буде корисною, оскільки наявність таких норм дає можливість акціонерам контролювати діяльність менеджменту й забезпечувати свої законні інтереси. Удосконалення управління у ПФГ - це один з найважливіших заходів, який необхідно здійснити для збільшення притоку інвестицій у всі галузі української економіки як від внутрішніх, так і від зовнішніх інвесторів. Аналіз розвитку ПФГ доводить, що існує дві лінії групування. Одна стосується об'єднання найбільших фірм - це і є утворення власне ПФГ. Друга пов'язана з тим, що навколо великої фірми групується ряд дрібних фірм — це є створення так званих підприємницьких структур. Вони являють собою мережу майнових і контрактних відносин між великою фірмою-олігополісом та дрібними фірмами. Інтеграція підприємств у рамках такого утворення – переважно вертикальна, відповідно встановлюється «зверху донизу» контроль за діяльністю учасників групи. Зустрічається і горизонтальна інтеграція у виробництві готових товарів і наданні послуг. Групування підприємств у багатьох випадках є їх самостійною реакцією на проблеми, що виникають в економіці: - розрив господарських зв'язків; - нестача оборотних коштів; - скорочення бюджетного фінансування; - тиск з боку сильних конкурентів на внутрішньому й зовнішньому ринках; - відсутність погодженості в управлінні тими технологіями, які не пов'язані з підприємством.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №13

1. Форми кооперуванняКооперування – це виробничі зв'язки між підприємствами, які спільно виготовляють кінцеву продукцію. Кооперування відіграє значну роль у мобілізації ви-их ресурсів, покращанні викор-я ви-их потужностей, вирішенні проблем, пов’язаних зі швидким нарощуванням випуску певної продукції та освоєнням виробництва продукції складної.Форми кооперування:– за галузевим принципом: внутрішньогалузеве (кооперування підприємств у межах однієї галузі) й міжгалузеве (кооперування між підприємствами різних галузей);– за територіальним принципом: внутрішньорайонне (виробничі зв'язки між підприємствами, які розташовані в межах одного великого економічного району) й міжрайонне (встановлення виробничих зв'язків між підприємствами, розташованими в різних економічних районах).Залежно від виду спеціалізації розрізняють три види кооперування.Агрегатне кооперування передбачає, що головне підприємство, яке випускає складну продукцію, отримує від інших підприємств готові агрегати, які використовуються для комплектування продукції головного підприємства.Подетальне кооперування передбачає, що головне підприємство одержує від суміжників деталі й вузли.Технологічне кооперування полягає в тому, що одне п-во постачає іншому певні напівфабрикати або виконує окремі технологічні операції.Показники кооперування:1) кількість підприємств, які кооперуються з даним;2) питома вага напівфабрикатів, які входять з кооперації в собівартість готових виробів, що виготовляються на даному підприємстві;3) питома вага напівфабрикатів, які підприємство виготовляє «на сторону», у загальному їх випуску;4) загальний обсяг перевезень з кооперації в натуральному й вартісному вираженні.Комбінування виробництва – це з'єднання в одному підприємстві декількох різних виробництв, що виробляють продукцію відповідних галузей.

2. Регулювання основних організаційно-економічних відносинЯк правило, організаційно-економічні відносини основних учас­ників корпорацій більш-менш чітко регламентуються законодавчи­ми положеннями і в окремих випадках внутрішньокорпоративними документами.Організаційно-ек-ні відносини — відносини між людьми з приводу організації виробництва (у тому числі безпосереднього виробництва, обміну, розподілу і споживання) матеріальних благ і послуг, вивчення ринку, обміну досвідом та ін.Основними елементами організаційно-економічних відносин є менеджмент, маркетинг, обмін виробничим досвідом, організація різних систем заробітної плати, діяльності різних типів бірж (фондової, товарної, біржі робочої сили), організація банківської, бюджетної системи тощо. В межах кожного елементу можна виокремити такі етапи: прийняття рішень на основі збору та систематизації інформації; перетворення рішення на різні форми команд та контроль за його виконанням; аналіз ефективності прийнятих рішень та його коригування у майбутньому в разі необхідності.Ці відносини проміжні між техніко-економічними та виробничими відносинами (або відносинами економічної власності) і є організаційною формою розвитку продуктивних сил. Такі відносини можуть або сприяти розвиткові продуктивних сил, або гальмувати їх.Важливим моментом є регулювання антиконкурентної діяль­ності всередині самої корпорації. По-перше, в законодавчій базі України не досить чітко сформульовані умови віднесення дій влас­ників чи персоналу корпорації до конкурентних, тому у внутрішній системі управління потрібно це чітко визначити.

3. Сучасний стан розвитку промислово-фінансових групСучасні ПФГ являють собою диверсифіковані багатофункціональні структури, що утворюються в результаті об'єднання капіталів підприємств, кредитно-фінансових та інвестиційних інститутів, а також інших організацій з метою максимізації прибутку, підвищення ефективності виробничих і фінансових операцій, посилення конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках, зміцнення технологічних і коопераційних зв'язків, зростання економічного потенціалу їхніх учасників.Тенденції формування промислово-фінансових груп відображають загальні закономірності розвитку світового виробництва і носять універсальний характер:- концентрація капіталу (злиття і поглинання, створення стратегічних альянсів);- інтеграція промислового і фінансового капіталу;- диверсифікованість форм і напрямів діяльності;- глобалізація діяльності (поширення товарів і послуг, створення дочірніх структур на найбільш привабливих іноземних ринках);- інтернаціоналізація капіталу (зростання транснаціональних компаній, залучення іноземних інвестицій тощо);- сек'юритизація активів компаній;Промислово-фінансові групи мають низку переваг перед іншими суб'єктами ринку в економічному і фінансовому плані:1) відбувається зміцнення технологічного ланцюга від видобутку сировини до випуску кінцевої продукції, посилюється інтегрованість виробництва;2) диверсифікованість діяльності сприяє стабільності підприємств, групи і підвищує конкурентоспроможність їх продукції;3) створюються реальні передумови і можливості для структурної перебудови ви-ва;4) з'являються перспективи акумулювання значного капіталу для досягнення поставлених виробничих і фінансових цілей;5) виникають реальні можливості маневрування фінансовими ресурсами як у рамках ПФГ, так і поза нею, розширення масштабів діяльності і сфер впливу;6) відбувається перерозподіл капіталу між різними підрозділами ПФГ відповідно до стратегічного вибору групи;Крім ПФГ серед поширених форм промислово-виробничих комплексів і об'єднань слід виділити холдинги, консорціуми, стратегічні альянси, спільні підприємства.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №14

1. Види кооперуванняЗалежно від виду спеціалізації розрізняють три види кооперування.Агрегатне кооперування передбачає, що головне підприємство, яке випускає складну продукцію, отримує від інших підприємств готові агрегати, які використовуються для комплектування продукції головного підприємства.Подетальне кооперування передбачає, що головне підприємство одержує від суміжників деталі й вузли.Технологічне кооперування полягає в тому, що одне підприємство постачає іншому певні напівфабрикати або виконує окремі технологічні операції.Показники кооперування:1) кількість підприємств, які кооперуються з даним;2) питома вага напівфабрикатів, які входять з кооперації в собівартість готових виробів, що виготовляються на даному підприємстві;3) питома вага напівфабрикатів, які підприємство виготовляє «на сторону», у загальному їх випуску;4) загальний обсяг перевезень з кооперації в натуральному й вартісному вираженні. Комбінування виробництва – це з'єднання в одному підприємстві декількох різних виробництв, що виробляють продукцію відповідних галузей.

2. Регулювання господарсько-організаційних структурРізноманітність організаційних структур пов'язана з масштабами виробництва, метою розвитку корпорації, іншими важливими чинниками. У рамках корпорації може функціонувати ціла низка окремих підприємств. Для акціонерного товариства створення окремих підприємств є вигідним напрямом діяльності, що пояснюється насамперед їхньою самостійністю і повною відповідальністю. Так, частина підприємств створювалася для здійснення через них вигідних господарських операцій, особливо тоді, коли основне виробництво брало на себе збитки. Іноді підприємства спеціально створювалися для переміщення до них збиткових структурних підрозділів. При цьому материнська компанія нічим не ризикувала в разі банкрутства такого підприємства, якщо не брати до уваги передані фонди, від яких сама корпорація намагалася позбавитися.У своїй практичній діяльності українські корпорації з метою регулювання взаємодії суб'єктів господарювання та удосконалення організаційної структури самі розробляють необхідні положення. Власне, ці положення і регулюють організаційну структуру корпорації. Назвемо найважливіші з них:1. Про структурні підрозділи;2. Про головне підприємство;3. Про дочірні підприємства, філії та представництва;4. Про порядок створення, реорганізації й ліквідації дочірніх підприємств, філій та представництв АТ.Для кожної філії і представництва розробляються окремі положення, які, як правило, затверджують загальні збори.Такі документи й положення безпосередньо регулюють взаємодію акціонерного товариства, філій та представництв, окремих структурних підрозділів, які не мають статусу юридичної особи, але мають певну господарську самостійність. При цьому положення має регулювати відносини всіх учасників не тільки з материнською компанією, а й між собою. Особливо чітко слід регламентувати питання щодо фінансування органів управління, відрахування в різні фонди. Доцільно розробити систему нормативів, які регулюють фінансові потоки всередині корпорації та її структурних підрозділів.Особливо важливо визначити способи формування фонду дивідендів, оскільки прибутки окремих підрозділів відрізняються між собою. Крім того, окремі юридичні особи мають право самостійно розпоряджатися своїм прибутком, тому для цього встановлюються норми таких відрахувань.Розробляючи положення щодо регулювання взаємодії суб'єктів господарювання, слід звертати особливу увагу на формування розрахункових цін, які діють всередині корпорації між окремими юридичними особами.Положення про взаємодію суб'єктів господарювання певної корпорації має містити пункти щодо врегулювання суперечливих питань, які можуть виникати між ними. Роль арбітра часто виконують виробнича рада, яку створюють у корпорації, правління, рада товариства, в окремих випадках — загальні збори.

3. ТНК як суб'єкт світового господарстваТранснаціональні компанії. ТНК займають особливе місце у світовій господарстві, надаючи різнобічний вплив на його функціонування, на положення інших господарюючих суб'єктів і підсистем.Поняття ТНК. Серед дослідників однакового розуміння немає міжнародних господарських об'єднань. Їх іменують міжнародних, багатонаціональними, глобальні, наднаціональні, транснаціональними корпораціями. Дані назви відображають пошук відповідного вираження різних функцій компаній, що діють на різних економічних просторах.Формування ТНК переважно відноситься до 60-х років XX ст., Коли провідні компанії західних країн почали здійснювати масований вивіз капіталу. Поглиблення суспільного поділу праці і запровадження нових технологій створили можливості просторового розподілу окремих технологічних процесів, а поява нових коштів транспорту і зв'язку сприяла реалізації цих можливостей. Раніше процес єдиний виробництва в рамках окремих виробничих одиниць став дробитися і розміщуватися з урахуванням відмінностей у цінах національних факторів виробництва. Розвинуто просторова децентралізація виробництва у планетарному масштабі при концентрації капіталу.Економічна міць ТНК високо концентрована. На найбільших 100 ТНК (0,16% їх загальної кількості) припадає 15% закордонних активів усіх міжнародних компаній і 22% їх міжнародних продажів. Країнами базування майже всіх найбільших ТНК є США, Японія та ЄС. Найбільші транснаціональні компанії з обсягом обороту нерідко перевершують ВВП цілої низки країн, що розвиваються і малих розвинених країн. Так, оборот американської «Дженерал моторз" перевищує обсяг ВВП Норвегії та Фінляндії.Організаційна структура ТНК як правило, представляє собою форму багатогалузевого концерну. Головная компанія виступає оперативним штабом корпорації. На базі широкомасштабної спеціалізації і кооперування вона здійснює техніко-економічну політику і контроль за діяльністю закордонних компаній і філій. Вони зазвичай працює комбінатной структурою, власними кредитно-фінансовими та дослідницькими установамиУсі транснаціональні компанії проводять широку зовнішньоекономічну експансію. Зовнішньоекономічні операції ТНК розгортаються на основі широкої мережі їхніх закордонних підприємств. Продажі філій і дочірніх компаній перевищують обсяг світового експорту.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №15

1. Показники кооперуванняПоказники кооперування:1) кількість підприємств, які кооперуються з даним;2) питома вага напівфабрикатів, які входять з кооперації в собівартість готових виробів, що виготовляються на даному підприємстві;3) питома вага напівфабрикатів, які підприємство виготовляє «на сторону», у загальному їх випуску;4) загальний обсяг перевезень з кооперації в натуральному й вартісному вираженні. Комбінування виробництва – це з'єднання в одному підприємстві декількох різних виробництв, що виробляють продукцію відповідних галузей.Залежно від виду спеціалізації розрізняють три види кооперування.Агрегатне кооперування передбачає, що головне підприємство, яке випускає складну продукцію, отримує від інших підприємств готові агрегати, які використовуються для комплектування продукції головного підприємства.Подетальне кооперування передбачає, що головне підприємство одержує від суміжників деталі й вузли.Технологічне кооперування полягає в тому, що одне підприємство постачає іншому певні напівфабрикати або виконує окремі технологічні операції.

2. Регулювання руху акціонерного капіталу Одним з головних напрямів корпоративного регулювання є управління цінними паперами. Стан акцій залежить від ефективності діяльності акціонерних товариств, а також від впливу макросередовища. Наприклад, падіння курсу акцій негативно впливає на фінансово-господарську діяльність корпорації.Щоб підтримувати акції в належному стані, корпорація розробляє положення «Про цінні папери», «Про відділи», які регулюють її діяльність у сфері роботи із цінними паперами.У положенні «Про цінні папери» дається перелік видів цінних паперів, які може випускати акціонерне товариство, способи їх емісії. Як правило, корпорація випускає акції — іменні та на пред'явника, прості та привілейовані; облігації — іменні та на пред'явника, процентні та цільові, з вільним та обмеженим обігом, а також опціони, векселі (прості й переказні) та інші види цінних паперів.У положенні визначаються:• форма випуску — документарна чи бездокументарна (у вигляді записів в електронній базі даних);• обов'язкові реквізити; вписуються деякі законодавчі вимоги щодо неподільності акцій;• права власників привілейованих акцій;• умови та способи конвертації акцій;• їх анулювання;• умови випуску облігацій;• умови невиконання зобов'язань покупцями цінних паперів щодо термінів та розмірів їх оплати.Особливі ретельно слід розробляти положення, що регулюють рух цінних паперів у закритих акціонерних товариствах. На практиці в положення «Про рух цінних паперів» закладаються такі норми:• акціонери не мають права продавати або передавати свої акції без згоди загальних зборів;• власник акцій, який вирішив продати свої акції або їх частину, зобов'язаний запропонувати їх безпосередньо самому акціонерному товариству;• у разі згоди товариства придбати акції у акціонера між ними укладається договір купівлі-продажу;• включення до ЗАТ нових акціонерів можливе тільки з числа його працівників за згодою загальних зборів.Такі вимоги й обмеження мають суперечливий характер, оскільки акція являє собою приватну власність, якою громадянин має право розпоряджатися на свій розсуд.

3. Транснаціональний капітал і форми підприємництва Розмаїття видів підприємницьких структур, які функціонують у світовому ринковому середовищі, є виявом відмінностей організаційних форм підприємництва. Ці форми прийнято поділяти на дві групи: приватні та громадські. До першої групи відносять індивідуальних підприємців і товариства (партнерства), до другої - корпорації. Такий поділ не є формальним за своїм характером.Індивідуальні підприємці - особи, що здійснюють комерційну діяльність на основі власності, що їм належить, безпосередньо управляють нею і несуть повну майнову відповідальність за результати діяльності. В країнах ринкової ек-ки індивідуальні підприємці становлять більшість серед усіх форм організації пі-цтва, хоч їхня частка в обороті не така велика. Одноосібне підприємництво -найпростіша форма пі-цтва. Однак її поширеність зумовлена не лише простотою організації та оформлення, а й низкою переваг: сильною мотивацією, оперативністю і гнучкістю. Серед рис, які характеризують товариство як форму підприємництва, виділяють: (1) фіксований склад учасників; (2) пайову участь у капіталі підприємства; (3) особисту майнову відповідальність учасників. В орг.-ому плані товариство, хоч і потребує договору між його учасниками, є досить простою формою організації підприємництва. Однак, зберігаючи переваги індивідуального підприємця, ця форма дає значні можливості для залучення ресурсів у результаті розширення кола учасників.У сучасній ринковій економіці саме корпорації відіграють ключову роль. Маючи невелику частку в структурі орг.-их форм - не більш як 20-25%, - корпорації дають 80-90% господарського обороту. Сутнісні особливості корпорації пов"язанї не з масштабністю їх діяльності, оскільки переважна більшість корпорацій є невеликими за розмірами. Головна ек-на особливість корпоративної форми полягає в тому, що вона є завершеною формою відособлення власності від управління. Це забезпечило корпорації ті незаперечні переваги, які й зумовили її провідну роль в ек-ці та розвиток її геоцентричної форми:-обмеження майнової відповідальності дало змогу залучити до інвестування широкі верстви населення, забезпечуючи досить швидку за часом і значну за обсягами централізацію капіталу; зниження ризику сприяло активізації новаторської функції пі-цтва;-відособлення функції упр-я від функції власності обумовило надзвичайну стійкість корпорації як господарського утворення, що існує незалежно від його засновників і учасників. Це створило умови для стабільного, орієнтованого на перспективу розвитку й висунуло на передній план завдання реалізації довгострокових стратегічних цілей, що за здатності корпоративної форми централізувати значні капітали надало їй необмежені можливості для зростання;-безперешкодне в умовах розвинутого ринку цінних паперів переміщення пайової участі через купівлю-продаж акцій дає ще одну істотну перевагу - ліквідність, тобто можливість перетворення інвестованих коштів на грошову форму, що є надзвичайно привабливим для широкого кола потенційних інвесторів.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №16

1. Розробка планів кооперуванняВажливим елементом діяльності підприємства є розробка планів кооперованих поставок. Правильне планування кооперування спирається на точне знання існуючих і проектних потужностей підприємства, а також обсягів ви-ва даного п-ва. Щоб правильно визначити завдання підприємствам об'єднання по кооперованих поставках, порівнюються виробничі потужності підприємств із їхніми виробничими програмами (по окремих цехах, дільницях і групах обладнання). У результаті визначаються реальні резерви потужностей на одних підприємствах та їх брак на інших і відтак встановлюється фактична можливість і потреба у виробничому кооперуванні. Стосовно кооперованих поставок зазвичай окреслюються всі виробничі зв'язки підприємств, визначаються постачальники й споживачі, обсяг, асортимент і терміни всіх поставок.Складання плану кооперування починається з визначення потреби підприємства в заготовках, деталях, вузлах для виготовлення й комплектування готової продукції. Для обґрунтування потреби в кооперованих поставках на підприємстві складається специфікація на заготовку деталей, вказуються вузли, вироби із зазначенням найменувань і їхніх технічних характеристик, назва машини, агрегату або іншого виду обладнання, для випуску яких даному підприємству необхідні ці поставки. Крім того, вказується загальна кількість цих поставок, що вимірюється в штуках, комплектах або вагових одиницях. Визначивши, яке обладнання є необхідним для виготовлення виробів, які проектуються відповідно до порядку кооперування, виявляють джерела покриття цієї потреби. Для цього з'ясовують, на яких підприємствах об'єднання є необхідне обладнання, перевіряють завантаженість його виконуваними роботами відповідно до визначеної програми даного підприємства. І в тому випадку, коли аналіз покаже, що обладнання не завантажене повністю, це підприємство встановлює завдання на виготовлення й поставку необхідного обладнання в порядку кооперування. Якщо ж перевірка засвідчить, що наявне обладнання на всіх підприємствах об'єднання завантажене виконанням програми з випуску готових виробів і резерв, що залишається, дозволяє виконати тільки частину необхідної в порядку кооперації кількості виробів, тоді розробляються заходи щодо усунення вузьких місць, реалізація яких дозволить збільшити масштаб виробництва й виконати замовлення з кооперування.Перевірка виконання плану кооперованих поставок починається із з'ясування своєчасності надання споживачами постачальникам технічної документації (креслення, технічних умов тощо) на вироби, які підлягають постачанню в порядку кооперування, а також своєчасності укладання договорів між споживачами й постачальниками на поставку виробів згідно з обсягами й термінами поставок, передбаченими планами.

2. Регулювання фондів акціонерного товариства Регулювання фондів у акціонерних товариствах здійснюється відповідно до законодавчих положень, пунктів установчих документів, розроблених і затверджених положень про фонди.Тому, як правило, в положеннях корпорація передбачає для себе створення фіксованого (статутний) та фіксовано-змінного (резерв­ний) фондів. Такі фонди є обов’язковими, важливими, і тому їм при­діляється велика увага.Однак акціонерне товариство є насамперед підприємством і йому потрібні інші фонди, які дають змогу оптимально функціонувати.Створення саме таких фондів в усіх без винятку акціонерних товариствах не є обов’язковим, але практика вказує на доцільність їх виділення, структуризації і практичного наповнення фінансами. Тому внутрішньонормативні документи регулюють порядок ство­рення і напрями їх використання.Важливим моментом є визначення напрямів витрат з такого фонду. Як правило, кошти фонду розвитку виробництва використо­вуються на фінансування витрат по технічному переозброєнню, ре­конструкції та розширенню виробничої бази АТ, фінансування при­росту власних оборотних коштів, а також відшкодування їх нестачі, фінансування витрат на підготовку та освоєння нових та модернізо­ваних видів продукції та послуг, прогресивних технологічних про­цесів, виготовлення дослідних зразків, створення й розширення по­тужностей по виробництву товарів народного споживання та надан­ня послуг населенню, погашення наданих довгострокових кредитів банків, що відповідно до чинного законодавства погашаються за рахунок фонду розвитку виробництва, здійснення природоохорон­них заходів, покриття збитків, що виникають у АТ при передачі майна іншим підприємствам, при його продажу чи списанні, а та­кож на покриття витрат по основних засобах, зданих в оренду, фінан­сування інших виробничих потреб.Для проведення оптимальної дивідендної політики досить часто створюється фонд сплати дивідендів. Іноді в корпораціях створюються фонди накопичення коштів для викупу власних акцій, в основному за рахунок чистого прибутку АТ (не виключено, що сюди можуть ввійти також інші джерела, не за­боронені законодавством), і його величина визначається зборами акціонерів, проте доцільність його використання, ціну акцій, як пра­вило, обгрунтовує правління або рада товариства.

3. Економічна природа ТНК Загальним чинником появи ТНК був розвиток процесів інтернаціоналізації, в основі якого - поглиблення міжнародного поділу праці та міжнародної спеціалізації, що дають змогу поліпшити економічне становище господарюючих суб'єктів і країн, які беруть участь у цих процесах. Конкретні причини виникнення ТНК можуть варіюватися. Це існування обмежень на шляху розвитку міжнародної торгівлі, сильна монопольна влада виробників, валютний контроль, транспортні витрати, відмінності в податковому законодавстві. Наприклад, поява перших японських ТНК у Західній Європі була спричинена зростанням митних обмежень на експорт японських товарів на ринки країн Західної Європи. Прагнення японців зберегти ринки збуту реалізувалося в експорті капіталу, який здійснювався у формі прямих інвестицій і давав змогу налагодити виробництво товарів у Європі, експорт яких гальмувався митним оподаткуванням.Переваги корпорації, що пов'язані з транснаціоналіза-цією, є водночас причинами активного розвитку ТНК. Основними серед причин-переваг є: 1. Можливості підвищення ефективності та конкурентоспроможності. В цілому такі можливості є загальними для всіх великих промислових фірм, що інтегрують у своїй структурі постачальницькі, виробничі, науково-дослідні, розподільчі та збутові підприємства. Однак найяскравіше ці можливості виявляються у фірмах, капітал яких є транснаціональним. Світове економічне середовище, в якому функціонують ТНК, - додатковий чинник підвищення ефективності компанії та зміцнення її позицій на світових ринках.2. Недосконалість ринкового механізму в реалізації власності на технології, виробничий досвід та інші "невідчутні" активи, насамперед управлінський і маркетинговий досвід. Недосконалість ринкового механізму, змушує фірму прагнути до збереження контролю за використанням своїх "невідчутних" активів. У рамках ТНК такі активи стають мобільними, здатними до перенесення в інші країни, і зовнішні ефекти використання цих активів не виходять за межі ТНК. 3. Додаткові можливості підвищення ефективності та конкурентоспроможності через доступ до ресурсів іноземних держав. Вони реалізуються у процесі використання дешевої або більш кваліфікованої робочої сили, сировинних ресурсів, науково-дослідного потенціалу, виробничих можливостей і фінансових ресурсів приймаючої країни. 4. Близькість до споживачів продукції іноземної філії фірми і можливість отримання інформації про перспективи ринків і конкурентний потенціал фірм приймаючої країни. Філії ТНК отримують важливі переваги перед фірмами приймаючої країни внаслідок використання науково-технічного і управлінського потенціалу материнської фірми.  5. Можливість використання у власних інтересах особливостей державної, зокрема податкової, політики в різних країнах, різниці в курсах валют та ін. Така можливість реалізується, як правило, у зменшенні трансакційних витрат, що безпосередньо впливають на ефективність господарської діяльності ТНК. 6. Здатність продовжувати життєвий цикл своїх технологій і продукції. Забезпечується завдяки тому, що з'являється можливість "скидати" застарілі технології і продукти в зарубіжні філії та зосереджувати зусилля і ресурси підрозділів на розробці нових технологій і виробів у країні базування.Таким чином, ТНК - це міжнародні фірми, що мають свої господарські підрозділи у двох або більше країнах, управління якими здійснюється з одного або декількох центрів. В основі такого управління - механізм прийняття рішень, який дає змогу здійснювати узгоджену політику і загальну стратегію, розподіляючи ресурси, технології та відповідальність для досягнення результату - отримання прибутку. ТНК - це мережа взаємопов'язаних підприємств, які походять з однієї країни і мають складові частини та філії в інших країнах. ТНК володіють або контролюють комплекси виробництва та/або обслуговування, що знаходяться за межами країни базування. Вони є лідерами у виробництві та реалізації певного товару. На відміну від звичайної корпорації, яка функціонує на світових ринках, ТНК переносить за кордон не товар, а сам процес вкладання капіталу, поєднуючи його із закордонною робочою силою в межах міжнар одного ви-ва.

Білет № 17

1. Особливості й проблеми розвитку кооперування підприємств у сучасних умовахСутність субпідряду полягає у збільшенні обсягу робіт, що передаються великими підприємствами за контрактами малим фірмам, а також у скороченні загальної кількості прямих постачальників комплектуючих.Субпідряд — цс довгострокові відносини у сфері постачання між головною компанією, яка виробляє значні обсяги масової продукції, та багатьма малими підприємствами, які працюють на основі подетальної, технологічної, модельної спеціалізації виробництва продукції, що виготовляється відносно невеликими обсягами або вузької номенклатури.Як показує аналіз, протягом останніх десятиліть відносини між великими фірмами й постачальниками компонентів суттєво змінилися. Раніше великі підприємства домінували в субпостачанні над фірмами-одержувачами — останнім відводилася роль сателітів. Наразі постачальники не тільки продають товари й послуги, а й надають споживачам інформацію і, у свою чергу, використовують інформаційну базу даних споживачів, маючи партнерські стосунки з їх клієнтами. Постачальники об'єднуються в асоціації, з якими вели-киі\ фірмам-споживачам тепер уже необхідно рахуватися.Франчайзинг — це відносини, пов'язані з доставкою продукції та послуг споживачеві на основі кооперації матеріальних та фінансових ресурсів великого й малого підприємств. Франчайзингові відносини вибудовуються на основі угоди, за якої виробник або одноосібний розповсюджувач продукції (послуги), захищеної товарним знаком, надає ексклюзивні права малим підприємствам (роздрібненим торгівцям) на розповсюдження своєї продукції на певній території в обмін на отримання від них платежів за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій.Лізинг — це економічні відносини, пов'язані з інвестуванням власних чи залучених фінансових коштів. Лізинг полягає у наданні лізингодавцем у виняткове користування на визначений строк майна, що є власністю лізингодавця, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг можна розглядати як один із методів оновлення основних фондів малих підприємств.Венчурне фінансування — це інвестиції, які здійснюють венчурні фонди з метою створення й розвитку малих підприємств, діяльність яких пов'язана зі сферою НДР (інколи ці структури називають «малими інноваційними підприємствами». Венчурні фонди можуть утворюватися в різних організаційних формах: спеціалізовані незалежні фірми венчурного капіталу, інвестиційні компанії малого бізнесу тощо. Взаємодія великих підприємств із малими інноваційними фірмами буде ефективно сприяти оновленню виробництва в усіх галузях народного господарства.

2. Регулювання праці персоналу Регулювання трудової діяльності персоналу за метою, змістом і значенням має багато спільного з організацією праці, тому їх нелегко розвести, відділити одне від одного, та в цьому немає й потреби. Головне – чітко визначити, які лінійні керівники, функціональні підрозділи, допоміжні виробництва за що відповідають.Регулювання трудової діяльності персоналу – це системно організований процес забезпечення і підтримання високоефективної праці кожного окремого працівника і трудового колективу в цілому; це найважливіше і постійне завдання менеджменту персоналу в організації.Ефективність трудової діяльності персоналу залежить і формується під впливом багатьох різнопланових чинників. Усі їх з певною мірою умовності можна поєднати у дві групи. Перша група охоплює підготовчі заходи, у процесі виконання яких створюються необхідні умови для діяльності персоналу, без чого взагалі неможлива нормальна робота структурного підрозділу, а про якийсь рівень ефективності й мови немає.Друга група чинників спрямована на підтримання установленого ритму виробництва, виконання календарних графіків поставок замовникам, забезпечення руху транспортних засобів за розкладом і т.п.До першої групи чинників доцільно зарахувати наступні заходи:- визначення мети діяльності; планування діяльності; кадрове забезпечення; нормативно-правове забезпечення; організаційно-економічне забезпечення; інженерно-технічне забезпечення;До другої групи належать такі заходи: ресурсне забезпечення; поточне обслуговування виробництва, трудових, транспортних та інших процесів;оперативне регулювання виробничих і трудових процесів; облік, контроль та оцінювання результатів діяльності

3. Механізм функціонування ТНКПід транснаціональною корпорацією розуміється велике об'єднання, використовує у своїй господарській діяльності міжнародний підхід і передбачає формування і розвиток міжнародного виробничо-збутового, торговельного та фінансового комплексу з єдиним центром прийняття рішень у країні базування і з філіями, представництвами та дочірніми компаніями в інших країнах. Особливістю ТНК є поєднання централізованого керівництва з певним ступенем самостійності входять до неї і знаходяться в різних країнах юридичних осіб та структурних підрозділів (філій, представництв, дочірніх компаній). Для віднесення корпорацій до транснаціональних зазвичай застосовують наступні критерії: - число країн, в яких діє корпорація (не менше п'яти); - число країн, в яких розміщені виробничі потужності корпорації (не менше трьох); - лідируючі позиції на ключовому ринку; - частка іноземних операцій у доходах чи продажах корпорації (не менше чверті); - інтернаціональний склад персоналу та вищого керівництва корпорації. Процес транснаціоналізації розглядається як процес розширення міжнародної діяльності промислових фірм, банків, компаній сфери послуг, їх виходу за національні межі окремих країн, що призводить до переростанню національних компаній у транснаціональні. Для нього характерне переплетення капіталів за рахунок поглинання фірм інших країн, створення спільних компаній, залучення фінансових коштів іноземних банків, встановлення міцних довготривалих зв'язків за кордоном промислових компаній і банків однієї і тієї ж країни. У відповідності з розробленим ООН Кодексом поведінки ТНК транснаціональною корпорацією є підприємство розташовує дочірніми компаніями в 2-х або декількох країнах, незалежно від юридичної форми або сфери діяльності цих компаній; має таку систему прийняття рішень, яка дозволяє здійснювати узгоджену політику і загальну стратегію з одного або декількох центрів; при цьому дочірні компанії так пов'язані між собою через відносини власності або іншим шляхом, що кожна з них здатна надавати значний вплив на діяльність інших компаній і в особливості мати доступ до знань, ресурсів і розділяти відповідальність з іншими компаніями.

Білет №20

1. Антимонопольне регулювання в корпоративному секторіВажливу роль у регулюванні корпоративного сектору відіграє Антимоно- польний комітет, мета діяльності якого — не допущення монополізації ринків, розробка відповідних приписів і контроль.Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначаються два перших заступники та три заступники Голови Антимонопольного комітету УкраїниОсновним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики, а саме:— здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господа- рювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;— контроль за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання;— регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;— сприяння розвитку добросовісної конкуренції;— методичне забезпечення застосування законодавства про захист еко­номічної конкуренції;— здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.Оскільки перелік і зміст законодавчо розроблених норм та правил щодо обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності є досить великими, зупинимось на тих з них, які у найбільшій мірі стосуються господарських товариств і вимог щодо переходу власності та контролю, зокрема на здійсненні контролю за концентрацією суб’єктів господарювання.

2. Регулювання договірної роботи Цивільні договори корпорації можуть існувати в різних формах, у тому числі договорів підряду, поставки, купівлі-продажу, оренди, договорів, пов'язаних з банківськими операціями і обслуговуванням корпорації з боку банку та інших кредитних установ, договорів комісії, агентських та багатьох інших. Ці договори часто укладаються на досить великі терміни, і відносини, що регулюються ними, носять характер триваючих. Договори, як підстави для відповідних правовідносин, тягнуть для корпорації правові наслідки. Зміст договору передбачає встановлення прав і обов'язків корпорації по відношенню до іншої сторони. Від того, наскільки чітко і послідовно будуть обумовлені ці права і обов'язки, залежить успіх договору. Договір, що укладається корпорацією, важливий ще й тому, що його виконання безпосередньо впливає на ділову репутацію корпорації, а іноді і держави в цілому (особливо щодо міжнародних договорів). Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах: 1) коли ці держави є Договірними державами; 2) коли згідно з нормами міжнародного права застосовано право Договірної держави. Держави-сторони, як правило, встановлюють національний режим для корпорацій договірних сторін, їм надаються в цілому аналогічні права та обов'язки. Згідно конвенції та обставина, що комерційні підприємства сторін перебувають у різних державах, не береться до уваги, якщо це не випливає ні з договору, ні з мали місце до чи в момент його укладення ділових відносин або обміну інформацією між сторонами. Ні національна належність сторін, ні їх цивільний чи торговельний статус, ні цивільний чи торговельний характер договору не беруться до уваги при визначенні застосовності Конвенції. Регулювання договірної роботи з боку корпорацій на міжнародному рівні здійснюється і щодо регіонального співробітництва, в тому числі і в рамках СНД. В даний час діє Договір про створення Союзної держави.

3. Формування та реалізація стратегій ТНК Виходячи з умов здійснення діяльності на міжнародному ринку, ТНК може отримувати й використовувати такі конкурентні переваги:1. В межах ТНК існує можливість консолідації фінансових та інших ресурсів для здійснення дій, спрямованих на розширення або консолідацію своєї частки ринку в певній країні, що надає їй надзвичайні можливості, особливо у конкуренції з національними компаніями. Такі ресурси можуть бути залучені як від головної контори ТНК або під-розділів компанії в інших країнах, так і з інших видів бізне- і су компанії.2. ТНК використовує певну збутову мережу (оптову та роздрібну) в усіх країнах світу. Окрім можливостей стабільного збуту продукції, це дає ТНК змогу з меншими витратами диверсифікувати свою діяльність, а також отримати економію на масштабах операцій (за рахунок зниження витрат на збут). Це створює також переваги для входження в нові види бізнесу, що характеризуються високими темпами зростання на певних національних ринках.3. Диверсифікована ТНК може використати свою торговельну марку (brand-name) з тим, щоб здійснювати нові види Діяльності, спираючись на маркетингові переваги, адже витрати на рекламу та просування товару на ринок під відомою торговельною маркою набагато менші, ніж у випадку коли національна компанія диверсифікує свою діяльність пропонує на ринок новий товар.4. Централізоване координування досліджень і розробок (R&D) результати якого в майбутньому можуть використовуватися як філіями в різних країнах, так і в різних видах бізнесу, який здійснюють підрозділи ТНК.

Білет №19

1. Органи державного регулювання корпоративного сектора. Роль і функції Комісії з цінних паперів та фондового ринку.Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством.З метою координації діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів створюється Координаційна рада. До складу Координаційної ради входять керівники державних органів, що у межах своєї компетенції здійснюють контроль або інші функції управління щодо фондового ринку та інвестиційної діяльності в Україні. Очолює Координаційну раду Голова Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Склад та Положення про Координаційну раду затверджує Президент України за поданням Голови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку є державним органом, підпорядкованим Президенту України і підзвітним Верховній Раді України. До системи цього органу входять Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, її центральний апарат і територіальні органи.Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку здійснює повноваження через центральний апарат і свої територіальні органи. Комісія може делегувати надані їй повноваження центральному апарату і територіальним органам шляхом прийняття відповідного рішення, затвердженого в установленому порядку.Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку затверджується Президентом України. Територіальні органи Комісії діють на основі положення, що затверджується Комісією, і координують свою діяльність з місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування.Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку утворюється у складі Голови Комісії та шести членів Комісії, які призначаються та звільняються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. Термін повноважень Голови Комісії та членів Комісії - сім років. При чому, одна й та ж особа не може бути членом Комісії більше двох термінів підряд.Голова та члени Комісії протягом терміну її повноважень можуть бути звільнені від обов'язків у наступних випадках:- за власним бажанням;- за станом здоров'я;- у разі визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим;- припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;- вчинення злочину;

2. Регулювання інформаційного поля та комерційної таємниці Щоб регулювати інформаційне поле й чітко окреслити частину інформації, що є комерційною таємницею, розробляються положення «Про ознайомлення з інформацією», «Про комерційну таємницю», які регулюють інформаційні потоки в корпорації. Перелік інформації, яка є комерційною таємницею, визначається в цих положеннях згідно з чинним законодавством.Кожен співробітник має бути поінформованим, яка інформація є відкритою для ознайомлення; де, коли і на яких умовах він може з нею ознайомитися; крім того, усіх працівників слід ознайомити з переліком даних, які є комерційною таємницею.Документами, відкритими для ознайомлення, є такі:• свідоцтво про реєстрацію товариства;• статут зі змінами та доповненнями;• установчий договір;• ліцензії, що дозволяють корпорації здійснювати підприємницьку діяльність;• фінансовий звіт та баланс;• внутрішні нормативні акти.На практиці для надання інформації застосовують таку форму, як подання акціонером заяви. Заява може подаватися в письмовій формі як особисто, так і через уповноважену особу, яка не обов'язково має бути акціонером. У положенні визначаються вимоги до форми заяви, термінів її подання й форм надання інформації. Частину інформації слід підготувати завчасно, щоб акціонер міг з нею ознайомитися в зручний для нього час і в доступному місці без письмової заяви.

3. Фінанси ТНК Таким чином, ТНК - група підприємств, які функціонують у різних країнах, але управляються штаб-квартирою, що розташована в одній конкретній країні.В основі такого управління - механізм прийняття рішень, що дає можливість здійснювати узгоджену політику й загальну стратегію, розподіляючи ресурси, технології Й відповідальність для досягнення результату - одержання прибутку.Важливою складовою світової фінансової системи є фінанси транснаціональних корпорацій. Знання про дану складову допомагає зрозуміти функціонування сучасних світових фінансів. Це, на наш погляд, дуже складна тема, тому що фінанси ТНК тісно пов'язані з іншими складовими світових фінансів і певним чином впливають на їхній розвиток. ТНК у своїй фінансовій діяльності використають всі інструменти, які обертаються на всіх сегментах світового фінансового ринку. Обслуговування діяльності ТНК банками на міжнародних фінансових ринках є одним із головних джерел одержання ними прибутків.Щоб розглянути всі аспекти фінансів ТНК як однієї з основних складових світової фінансової системи, необхідно написати окремий підручник, тому зупинимося на найбільш важливих, на наш погляд, аспектах даного питання.Розрізняють фінанси й фінансову політику ТНК. Фінанси ТНК - це система грошових відносин, які виникають у процесі господарської діяльності й необхідних для формування й використання капіталу, доходів і грошових фондів. Капітал є джерелом утворення активів транснаціональних корпорацій.Наголос у сучасних фінансах ТНК робиться на пошуках шляхів ефективного використання ресурсів і на інвестуванні коштів в активи або проекти, які приносять високі доходи за найменшого ризику.На сучасному етапі більше уваги приділяється: визначенню ефективних співвідношень між фінансуванням бізнесу за допомогою позик і продажем цінних паперів; проведенню оптимальної дивідендної політики; довгостроковому плануванню; використанню нових фінансових важелів; розумінню механізму міжнародних фінансів.В умовах ринкового господарства правомірно визнати за фінансами ТНК існування таких функцій, як:o формування капіталу, доходів і грошових фондів - ця функція є необхідною умовою здійснення безперервності процесу відтворення;o розподіл і використання капіталу, доходів і грошових фондів - змістом даної функції є використання капіталу, доходів і грошових фондів на цілі, що передбачені у фінансовому плані корпорації;

Білет № 18

1. Організаційно-управлінська база функціонування корпораційРегулювання здійснюється органами загальної та спеціальної компетенції. Такий підхід характерний практично для всіх країн. На рівні законодавчих органів видаються правові акти, що мають силу закону і регламентують загальні основи функціонування корпоративного сектору. На рівні органів спеціальної компетенції це, наприклад, Комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка видає підзаконні акти, що є обов'язковими приписами для учасників корпоративного управління. Нижче розміщені саморегулівні організації — фондові біржі, Національна асоціація дилерів з цінних паперів, клірингові корпорації та Рада муніципальних органів регулювання цінних паперів.Перевірки фінансової діяльності товариства, як і інших підприємств, здійснюються державними податковими інспекціями, іншими державними органами у межах їх компетенції, ревізійними органами товариства та аудиторськими організаціями. Важливим напрямом корпоративного управління з боку держави є державне регулювання ринку цінних паперів. Таке управління передбачає створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства, отримання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів, забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів, гарантування прав власності на цінні папери, захист прав учасників фондового ринку, дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства, запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів, контролю за прозорістю й відкритістю ринку цінних паперів.Важливим напрямком державного регулювання ринку цінних паперів та корпоративного сектору також є розроблення норм і контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринкуцінних паперів, контроль за системами ціноутворення, встановлення правил і стандартів здійснення операцій і контроль за їх дотриманням та інші елементи зовнішнього корпоративного управління.Функції державного регулювання корпоративного секторуДо функцій державного регулювання можна віднести такі: створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контроль за достовірністю інформації.

2. Регулювання внутрішнього трудового розпорядку Внутрішній трудовий розпорядок — це правопорядок у сфері праці, що діє в кожній організації. Норми внутрішнього трудового розпорядку регулюють суспільні відносини з приводу організації колективної праці між роботодавцем і трудовим колективом (його органами), між роботодавцем та виборними органами профспілкової організації на підприємстві, в установі, організації. Трудовий розпорядок охоплює систему нормативних актів, які регулюють порядок здійснення трудової діяльності. Нормативно-правові акти, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, поділяються на дві групи: • загальні (КЗпП України, закони України, укази Президента України, Типові правила внутрішнього трудового розпорядку та ін.); • спеціальні, які враховують специфіку окремих галузей господарювання, а також особливості праці окремих категорій працівників (галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку, статути про дисципліну; положення про дисципліну окремих категорій працівників тощо). Типові правила внутрішнього трудового (надалі — Типові правила) — це нормативний акт загальної дії, в якому сформульовано основні положення, що визначають внутрішній трудовий розпорядок1. Типові правила використовуються в частині, що не суперечить Конституції України та чинному трудовому законодавству. Галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку враховують специфіку галузі щодо режиму праці та відпочинку, обов'язків працівників. Вони затверджуються міністерствами і відомствами за погодженням з відповідними профспілковими органами. Внутрішній трудовий розпорядок на конкретному підприємстві, в установі, організації визначається локальними (місцевими) правилами внутрішнього трудового розпорядку (надалі — Правила), які затверджуються трудовими колективами за поданням роботодавця або виборного органу профспілкової організації на підприємстві, в установі, організації на основі Типових правил. Правила мають на меті врегулювати внутрішній трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях, без чого неможливо раціонально використовувати робочий час, підвищувати продуктивність праці. Правила внутрішнього трудового розпорядку організації — локальний нормативний акт організації, що регламентує відповідно до чинного КЗпП порядок прийняття та звільнення працівників, основні права, обов'язки й відповідальність сторін трудового договору, режим роботи, час відпочинку, застосовувані до працівників заходи заохочення і стягнення, а також інші питання регулювання трудових відносин в організації.