27. Основні концепції праворозуміння. Основні теорії походження права.

Праворозуміння - це інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення, виражене в конкретних концепціях про його сутність,форми та функціонування. Це сукупність (або система) уявлень (або знань) про те, що є таке право за своєю суттю та змістом, яка мета його існування, яка його соціальна сутність, соціальна цінність та соціальне призначення для суспільства, у яких формах існує та реалізується право, носієм яких є певний носій праворозуміння (суб'єкт праворозуміння).

Наукові концепції праворозуміння:

• Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у суспільній свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.Родовід цього підходу ведуть від трагедії «Антігона», написаного Софоклом ще в V ст. до н.е. В основу аксіологічного розуміння покладено ідею,відповідно до якої всі норми права мають ґрунтуватися на певних об’єктивних засадах,що не залежать від волі людини і суспільства. Головною особливістю природно-правового мислення є критична оцінка позитивного права з позицій моралі(справедливості). Обґрунтування вчення про ідеологічний підхід можна знайти в роботах Аристотеля, Цицерона, Святого Августина, Томи Аквінського, Г. Гроція, С. Пуфендорфа, Дж. Локка, І. Канта та ін. З точки зору прихильників цієї традиції, природне право є обов’язковим для всіх людей незалежно від позитивного права.

• Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття права — норма права, право — норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання. Юридичний позитивізм – виходить з того,що необхідного зв’язку між правом і мораллю не існує. (позитивісти вважають,що в усіх правових системах немає потреби в моральній цінності,яка має бути притаманна нормі, аби ця норма була правовою.Виділяють такі його напрямки: Класичний позитивізм – виходить з того,що право є наказом суверена, і пояснював обов’язковість позитивного права існуванням у переважної більшості членів суспільства звичаю коритися цим примусовим наказам.Сучасний позитивізм зазвичай пов’язує обов’язковість позитивного права з так званим правилом визнання. Це правило визначає умови,які слід виконати,аби певну норму можна було вважати правовою.У сучасному позитивізмі можна виокремити два основні напрямки :«м’який позитивізм» та «жорсткий позитивізм». «М’які» позитивісти вважають,що правило визнання може містити як критерій юридичної чинності відповідність з моральними принципами або змістовними цінностями. У свою чергу, «жорсткі» позитивісти наполягають на тому, що наявність у певної норми моральної якості ніколи не може бути критерієм юридичної чинності цієї норми;критерієм законності має бути просто якийсь визначений соціальний факт.Прихильники цього підходу : Т. Гоббс, Дж. Остин, Г. Харт, Дж. Коулмен, Дж. Раз.

• Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.Численні представники соціологічного напрямку в правовій науці,який виник у XIX-XX ст., вважають, щоформи права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права.Тому соціологічний рух зосереджує увагу не на логічному аналізі норм права, не на встановленні зв’язку права і моралі, а на дослідженні фактичних правовідносин,з’ясуванні різноманітних соціологічних чинників,що впливають на застосування норм права до конкретних життєвих випадків і в такий спосіб визначають справжнє обличчя права. Представники цього підходу ( найбільш відомі серед них – Є . Ерліх, Ж. Гурвіч, Р. Паунд, Б. Кордозо, К. Ллевеллін, Дж. Френк та ін.)

Окрім того виділяють такі підходи :

• Психологічна концепція праворозуміння, яку очолював професор із Санкт-Петербурга Л.Петражицький, відкидає погляди на право як на норми,юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право тут розглядається виключно як прояв правосвідомості,явище людської психіки, на котру впливають різні чинники,в тому числі законодавство. У центрі уваги Л. Петражицького - питання про розмежування права і моралі, засноване на поділі емоцій на імперативні,атрибутивні та імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції - це уявлення про свої обов’язки,що і становить зміст моралі. Головним для права є атрибутивні емоції – усвідомлення своїх прав.

• Згідно з марксистським вченням право – суто класове явище. Виходячи з визначення,що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в «Маніфесті Комуністичної партії»,воно є піднесеною до закону волею панівного класу,зміст якої визначається матеріальними умовами його життя. Отже,головні ознаки права – його класовий, вольовий характер і матеріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над економічним базисом суспільства. Водночас право може справляти зворотний вплив на економіку і все суспільне життя.

• Історична школа права Право - це історичне явище, яке, як і мова, не встановлюється договором, не запроваджується вказівкою, а виникає і розвивається поступово, стихійно. Законодавець повинен максимально виражати "загальне переконання нації". Право засноване на спільних інтересах, солідарності (багатопартійність в парламенті), створення норм міжнародного права - норми договору (фіксований згоду) або звичай (мовчазна згода). Творець права - не законодавець, а народ; Народ-правотворець → основне джерело права - звичай. Негативне ставлення до кодифікації права в кращому випадку - зайве і навіть шкідливо, тому що законодавець може спотворити волю народу.Представниками цієї школи права є Г.Гуго, Савіньї, Пухта.

Походження держави — тривалий (інколи впродовж тисячоліть) історичний процес, який украй складно реконструювати через відсутність документальних свідоцтв про нього. Існує кілька теорій, що з різних позицій висвітлюють і пояснюють появу держави в суспільстві.

Прихильники теологічної теорії стверджують, що держава є наслідком божественної волі. Найяскравіше теологічна теорія виражена в роботах відомого католицького богослова Томи Аквінського (XIII ст.). Його тези є офіційною доктриною католицької церкви, але в цілому в європейських та американських державах теологічна концепція сьогодні не дуже поширена. Інша ситуація в країнах ісламу, де теологічна теорія походження держави вважається основною, а священна книга — Коран — дотепер розглядається як головне джерело права і державної влади.

Патріархальна теорія ототожнює сімейну і державну владу, вважаючи й ту, й іншу природною, за природою властивою людині. Найчіткіше виклав цю теорію англійський філософ Роберт Фільмер (XVII ст.). Із його точки зору, держава, точніше правитель держави, виконує на рівні суспільства ту ж роль, що й батько в сім'ї, будучи продовженням патріархальних традицій сім'ї. Тому правитель не підлягає критиці — адже батька діти повинні слухатися беззаперечно, — і не підлягає обранню або зміні — адже батька не вибирають, його влада існує за природою.

На зорі Нового часу поширена була теорія суспільного договору. Гуго Гроцій і Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан Жак Руссо вважали, що окрім права, встановленого державою, існують вічні, розумні правила поведінки, які випливають із самої природи людини. Ці правила вони називали природним правом. Для захисту і дотримання природних прав люди домовилися створити державу і поставити над собою правителів. Надалі правителі почали розглядати державу як свою вотчину, і зміст суспільного договору було втрачено або спотворено. Порушення правителем природних прав підданих є підставою для його скидання.

Договірна теорія з успіхом використовувалася в боротьбі з віджилими феодальними порядками. У наш час вона втратила свій вплив, але окремі положення договірної теорії актуальні дотепер. Якщо розглядати державу як наслідок і результат суспільного договору, то індивід і держава виявляються рівними партнерами. Такий підхід цілком відповідає сучасному уявленню про правову державу.

Шарль Луї Монтеск'є вважається засновником теорії географічного детермінізму. Він одним із перших звернув увагу на роль природно-кліматичних умов у розвитку суспільства. Визнаючи наявність у людини природних прав, він категорично відкидав теорію суспільного договору, вважаючи, що держава і встановлене державою право виникли в результаті природних причин, а саме — розвитку людини і суспільства у певному географічному середовищі. У XX ст. теорію географічного детермінізму захищав американський географ Елсуорт Хантінгтон.

Досить поширеною є теорія насильства її засновники — старокитайський мислитель Шан Ян, Людвіг Гумплович, Євген Дюрінг і Карл Каутський (XIX ст.). Походження держави ця теорія пов'язує із зовнішнім та/або внутрішнім насильством. Зовнішнє насильство — завоювання одного племені іншим, внутрішнє — економічне насильство однієї частини суспільства над іншою. Для закріплення свого панування переможець створює апарат примусу, тобто державу.

Органічна теорія, засновником якої був англійський соціолог і філософ Герберт Спенсер (XIX ст.), розглядає державу як наслідок еволюції природи. Уряд відіграє в державі ту ж роль, що і мозок у людини, землеробство і ремесло складають систему органів живлення, транспорт і зв'язок — розподільну систему держави тощо.

У XIX ст. зусиллями Карл а Маркса і Фрідріха Енгельса була створена класова (економічна) теорія походження держави. Із їхньої точки зору держава і право виникли одночасно через появу приватної власності і розшарування суспільства на класи. Класова теорія має певні переваги, зокрема, вона привертає увагу до найважливішого чинника виникнення держави — рівня розвитку економіки.

У XX ст. поширення набула олігархічна теорія (французький політолог Бернар Шантебу), яка пов'язує походження держави з природною ієрархією/нерівністю в будь-якій соціальній спільноті (за силою, здібностями). У зв'язку з розподілом функцій у співтоваристві рано чи пізно виділяється функція управління. Конкретні шляхи походження держави зводяться до військового (захоплення влади військовими вождями), аристократичного.