2. Філософський зміст європейського Ренесансу

До змісту

Загальний огляд

Перехідним періодом від середньовікової схоластики до наукового світорозуміння стала епоха Відродження (французькою – “Ренесансу”). Вона тривала з ХІV по ХVІІ ст. і ставила за мету відродження кращих традицій старогрецької культури та філософії. Завдяки цьому, у філософії поступово відбувалася заміна принципу теоцентризму антропоцентризмом (з грецької “антропос” – “людина”). У цей час здійснювалася світоглядна секуляризація – звільнення людської думки від релігійних догм. На зміну їм приходили знання, що будувалися на достовірному світорозумінні. Розпочинав панувати авторитет розуму, а не віри. На підставі наукових знань були здійснені відкриття Леонардо-да-Вінчі, геліоцентричної картини світу, книгодрукування тощо.

Ренесанс започаткований спробами багатьох мислителів, митців, учених творити духовне життя за традиціями Стародавньої Греції. Проте їх зусиллями було досягнуто не повернення до стародавніх світоуявлення та світовідношення, а здійснено великий крок до нового світорозуміння.

Микола Кузанський

У філософських роздумах на час формування ідей Відродження проміжне місце між схоластичною традицією і науковим підходом до осмислення світу займає творчість німецького кардинала Миколи Кузанського (1401–1464). Він висловив чимало думок про світ, його пізнання людиною та саму людину.

Ще не відмовляючись від того, що «абсолютним максимумом» і «абсолютним мінімумом» в існуванні є бог, М. Кузанський, використовуючи наукові здобутки, особливо математику, створив своєрідне філософське вчення. Його основні положення й нині перебувають у центрі європейської філософії. Так, у роботі “Про вчене незнання” він обґрунтував поняття метода, вивів принципи досягнення точності в знаннях, з’ясував сутність творчого характеру пізнавального процесу тощо.

Світ М. Кузанський розглядав традиційно – як божественне творіння. Проте він не являє собою біблійну замкнену сферу, а існує як безмежність. Людина у ньому наділена розумом і є творцем тих форм, які вона осмислює. Усе, що створене людиною, попередньо сформовапне її розумом.

Подібним способом значна кількість творів філософа (“Простак про розум”, “Богосинівство” і т. ін.) налаштовували людську думку на усвідомлення необхідності нового суспільного устрою, а також вказували на потребу розвитку наукового і освітнього процесу. Микола Кузанський був, як зазначають деякі дослідники, предтечею європейської Реформації (рішучих змін у житті церкви та суспільства).

Раннє (італійське) Відродження

Б езпосередньо суттєву реформацію схоластичних принципів світорозуміння започатковано в добу раннього (або італійського) Відродження. Для цього часу характерним було зростання ролі інтелектуальної праці, поширення освіти серед населення, утвердження переконання про всемогутність людського розуму. Визначні суспільні діячі, митці, філософи стверджували, що завдяки своєму розуму людина здатна не тільки все пізнавати, а й на свій розсуд розбудовувати довкілля. Наприклад, поет Данте Аліґ’єрі (1265–1321) проголосив людину найвеличнішим дивом з усіх проявів божественної мудрості, а поет, мислитель-гуманіст Франческо Петрарка (1304–1374) виправдовував усі земні прагнення людини.

Так виникла ідея антропологізму – суджень про людину, в яких вона поряд із богом возвеличувалася як творча сила, будівничий і загальної культури, і власної долі. На цій підставі в подальшому ґрунтувалося мислення багатьох філософів, які визначали духовний рух гуманізму – сприйняття людини як вищої цінності.

П рикладом тому може бути проголошення італійцем Піко делла Мірандолою (1463–1494) людини винятковою істотою у світі. Вона такою є завдяки притаманним лише їй особливостям: наявності свободи волі та безмежного вибору способу дій. Доводив це Мірандола, стверджуючи, що бог створив людину навмисне в останній день творення світу для того, щоб поставити її в центрі світобудови та не закріпачити в діях.

Н а підставі ідей свободи волі та свободи творчості людини висловив своєрідні думки про людське життя і Ніколо Макіавелі (1469–1527). Він пояснював, що визначена зовні (богом) доля суспільного буття (фатум) ніколи не здолає до кінця свободи людської волі. Править же суспільним життям людський інтерес, який спрямовує розвиток суспільства. Тому в політичних рішеннях необхідно керуватись вищими інтересами – інтересами держави, навіть якщо шляхи їх реалізації розбігаються з загальною мораллю та метою окремих людей.

Північне Відродження

З кінця ХV ст. центр Відродження перемістився з Італії на Північ – до Голландії, Німеччини, Англії, Франції й та інших країн. Пізнє (або північне) Відродження також багате на своєрідні філософські вчення.

Т ак, голландець Еразм Ротердамський (1469–1536) намагався поєднати християнську філософію зі старогрецькими поглядами на світ і людину. Він заперечував релігійне тлумачення про “зіпсованість” первородним гріхом людської природи, підкреслюючи, що в Святому письмі людина показана гуманною, активною, покликаною до самоствердження в житті. Протилежна думка навмисне сформована схоластикою і є псевдомудрістю. Насправді лише початок і кінець існування всього сущого знаходяться в руках божих. Проте власне життя визначається кожним індивідом. Такий двоїстий підхід має назву деїзму.

Щ е далі пішов у своїх міркуваннях італійський учений, філософ Джордано Бруно (1548–1600), який чітко обґрунтував ідею пантеїзму (з грецької “пан” – “усе”, “теос” – “бог”).

У вченні Д. Бруно природа виступає не як божественний прояв, а як ні від чого не залежне середовище, здатне до самоформування і саморегулювання. А відтак, природа і є богом. Це був відкритий виклик церкві, адже тим самим Д. Бруно взагалі заперечував необхідність бога і церковної влади. За це вільнодумця було жорстко покарано інквізицією.

З авершеності гуманізм епохи Відродження досяг у творчості французького мислителя Мішеля Монтеня (1533–1592). Він виявив великий інтерес до культурної спадщини античності, узагальнив досягнення середньовічної схоластики, переосмислив гуманістичні ідеї раннього Відродження. Нове бачення гуманістичних тенденцій М. Монтень виклав у своїй праці “Спроби”. Тут він чітко виокремив людину з природного світу, наголосивши, що її унікальність полягає у внутрішній духовній визначеності, здатності до суб’єктивного виміру світу. Природа – лише об’єкт пізнання й умова життя людства.

Так гуманістичні здогади про творчу й активну сутність людини поступово переросли в бачення її як суб’єктивної сили власного розвитку. Це був грунт для нового розуміння будови світу.

Формуванню нового світорозуміння сприяли:
1)	створена польським ученим Миколою Коперником (1473-1543) геліоцентрична картина світу. Завдяки цьому відбувся рішучий прорив від середньовічного до наукового світоуявлення;
2)	відкриття законів небесної механіки та встановлення зв’язку між закономірностями в астрономії німецьким математиком Йоганом Кеплером (1571 - 1630);
3)	відкриття законів руху та вільного падіння тіл наполегливим пропагандистом наукового світорозуміння Галілео Галілеєм (1564-1642).

Крім того, різким змінам у суспільному житті, підвищенню ролі в ньому науки і освіти, формуванню нового типу моралі та життєвих цінностей значно сприяла боротьба за реформацію церковного життя.

Р озпочав її німецький професор теології Мартін Лютер (1483–1548), який у 1517 р. розповсюдив свої знамениті “богословські тези”. У них він закликав повернутись до первісних релігійних уявлень (коли людина була сама собою, не зазначаючи насильницького впливу церкви). Він доводив, що бог створив людину безпосередньо. Тому вона має спілкуватись з богом без посередників-священнослужителів.

П одібним шляхом пішов і швейцарський богослов Жан Кальвін (1509–1564). Реакція офіційної церкви була бурхливою: вона різко посилила боротьбу з єрессю, “боговідступництвом”.

Нові ж антицерковні вчення стали ідеологічною доктриною багатьох народних повстань (селянських війн у Німеччині; гуситських – у Чехії тощо). Усі ці події невмолимо спричиняли зміни в житті Європи. Епоха Відродження породила той історичний період, що називається Новим часом.