Тема V. Філософія стародавнього світу

1. Філософія Стародавнього Китаю.

Загальний огляд. Конфуціанство. Моїзм. Даосизм.

2. Староіндійська філософія.

Загальний огляд. Ведична література. Упанішади. Неортодоксальні філософські системи. Джайнізм. Буддизм.

3. Антична філософія.

Загальний огляд. Досократики. Софістика. Класична філософія. Сократ. Кіренаїки. Кініки. Платон. Держава Платона. Арістотель. Держава Арістотеля. Еллінізм. Стоя. Епікурійство. Скептицизм. Еклектика. Неоплатонізм.

1. Філософія Стародавнього Китаю

До змісту

У філософії Стародавнього світу чітко простежуються дві парадигми (з грецької – “приклади”, “взірці”) світорозуміння: східна і західна. Основи східної парадигми сформували філософські вчення Стародавнього Китаю та Індії, а західної – Стародавньої Греції.

Як зазначалося, що філософське осягнення світу розпочалося лише з переходом людства до осідлого життя. Тоді стали можливими письмо, наукові знання і, що дуже важливо, абстрактне мислення.

Цей процес започатковано з VII ст. до н.е. в країнах, що розташовані по 30-й північній паралелі від Тихого океану до Балкан. Насамперед, він стосується Китаю, Індії та Греції.

Загальний огляд.

Старокитайській філософській думці передувала система міфічних уявленнь про походження світу. Він нібито з’явився з хаосу завдяки зусиллям двох космічних сил – небесної (Ян) і земної (Інь). Вони й розбудували першопричину буття – Небо і пронизують усе суще, яке відповідає споконвічній гармонії великої тріади: Небо - Людина -Земля. Усе в світі, в тому числі і суспільне життя, є впорядкованим завдяки постійному втручанню небесних сил. Відтак, правитель (ван), який є сином Неба, має право безмежно панувати над усім, що знаходиться в країні. Тому філософія в Китаї розбудовувалася, перш за все, як осмислення проблем суспільного життя. Її класична епоха представлена численними течіями та школами. Основними серед них були: конфуціанство, моїзм, даосизм і т. ін.

Конфуціанство

Н айдавнішим китайським філософом вважається Кун Фудзи – українською Конфуцій (551 - 479). Він мав учнів, які з його повчань склали книгу “Бесіди і вислови”. Що в ній є суттєвим?

По-перше, Конфуцій традиційно сповідує зверхність у всьому Неба. Воно слідкує за справедливістю на Землі, і, визначаючи наперед долю людей, стоїть на сторожі соціальної нерівності.

Тодішніми соціальними стосунками Конфуцій був незадоволений. Він вважав, що ідеальні взаємовідносини в суспільстві – в минулому. Раніше всі поводилися достойно: шанували старших, покірливо сприймали волю правителів і тому скрізь панував лад. Визнаючи, що “все тече” і “час біжить без зупинки”, Конфуцій закликав до “виправлення імен”, тобто до повернення у краще минуле, до того, що було в старовину. Імператор має бути імператором, сановник – сановником, батько – батьком, а син – сином не за іменем (назвою), як це відбувалося за життя філософа, а так, як це було у старі часи. Тоді, повчав Конфуцій, дійсно панувала взаємоповага і кожен чітко знав своє місце в суспільній ієрархії.

По-друге, вся конфуціанська етика (вчення про моральність) просякнута ідеєю “золотої середини”, яка відповідає “дао” – правильному шляхові життя. “Золота середина” полягає в умінні балансувати між нестриманістю і обережністю, самоповагою і повагою до інших і, взагалі, любити людей, піклуватися про них.

У “Бесідах і висловах” наголошується, що той, хто прагне бути людинолюбивим, не чинить зла. У книзі також зазначено, що на прохання одного з учнів коротко пояснити суть свого вчення Конфуцій відповів: “Не роби іншим те, чого не бажаєш собі”.

Але для Конфуція людина високої моралі – це представник панівної верхівки. Простолюдин таким ніколи не може бути.

По-третє, головною керівною силою суспільства Конфуцій вважав моральний приклад панівної верхівки. Коли верхи дотримуються “дао”, то народ не ремствує, – повчав він. Якщо імператор гарно ставиться до родичів, то і в народі панує взаємна любов. А той, хто поважає батьків, ніколи не йде проти влади. І взагалі, пояснював Конфуцій, основний обов’язок народу полягає в покірній праці на багатіїв. Таким чином, конфуціанство підтримувало і виправдовувало соціальну нерівність.

По-четверте, в конфуціанстві проблема знань чітко підпорядкована соціальним проблемам. Основи світобудови чи пізнання природи його не цікавили. На першому місці були знання землеробства, ремісничої справи, управління народом. Щоб багато знати, необхідно вчитися і в попередніх поколінь, і в сучасників. Навчання обов’язково слід доповнювати роздумами. Розмірковуючи над якимось предметом, навіть незнайомим, можна, розглядаючи його з усіх боків, визначити, чим він є. Але підхід всебічного розгляду об’єкта буде успішним лише за умови користування правильним методом. Головне в житті – навчатися нормам поведінки, яка має відповідати соціальному статусу людини. Погляди Конфуція розвивали його послідовники.

Послідовники Конфуція:
Ім’я	Роки життя	Основні ідеї
Мен Дзи	(372 –289)	Доводив, що лише умови життя роблять людину непорядною, нечесною. Цей філософ, як і Конфуцій, виправдовував соціальну нерівність.
Сюн Цзи	(265 – 201)	Вважав, що люди народжуються з моральними вадами, тому їх слід виховувати. Він також доводив, що людина від природи наділена пізнавальними здібностями

Згодом конфуціанство стало найвпливовішою течією у філософській думці Китаю, а з часом перетворилося на одну з провідних релігій і справило суттєво вплинуло на духовну культуру китайського народу, що простежується й нині.

Моїзм

Ще одну філософську школу в Стародавньому Китаї започаткував Мо Дзи (479–400). Його учні та послідовники виклали суть моїзму в книзі “Мо Дзи”, де Небо тлумачиться як взірець для всіх людей. Воно не хоче, щоб великі царства нападали на малі, як і більші родини на менші, а багаті збиткувалися над бідними. Навпаки, Небо хоче, щоб сильний допомагав слабшому, освічений навчав неосвіченого, адже всі люди рівні перед Небом, вони його слуги.

Моїзм категорично заперечував утиск простих людей багатіями та виступав проти повернення до законів старовини, оскільки раніше чинилося багато зла, а також вважав, що варто творити нові, справедливі закони. Так само категорично моїсти виступали проти війн. Під час збройних конфліктів гинуть люди, армії витоптують хліб, руйнують будівлі. Це неприпустимо, адже Небо вимагає суспільної злагоди та взаємної любові.

Послідовники Мо Дзи зробили значний крок в розкритті пізнавального процесу. Вони намагалися пояснити, як поняття наповнюються змістом, здійснити родовий поділ речей, осмислити причини явищ і розкрити логіку пізнавального процесу. Здобуті знання, вважали моїсти, мають належати всім людям.

Моїзм був впливовим філософським ученням кілька сотень літ і також залишив помітний слід у китайській культурі.

Даосизм

Вагомий вплив на духовність і життя китайського населення справили даоси – прибічники глибокого осмислення картини світу. Якщо конфуціанців і моїстів цікавили, перш за все, етико-політичні проблеми, то даосистів – проблеми буття, небуття, основ світу, його єдності, становлення, різноманітності тощо. На підставі спостережень і роздумів про суще робилися висновки щодо суспільства та місця і ролі в ньому людини. Разом з тим, даосистами світ пояснювався як гармонійна єдність усього сущого, де немає нічого зверхнього, пануючого, а все необхідне і рівнозначне, тому що воно існує. Такий підхід складає основу китайського варіанту східної парадигми світорозуміння.

З асновником даосизму вважається сучасник Конфуція – Лао Цзи, хоча реальність цієї особи не доведено. Проблема “дао” цікавила фактично всіх філософів Стародавнього Китаю. Але якщо для інших воно було шляхом розвитку країни чи особистого життя людини, то для даосів “дао” всеосяжний закон світобудови.

Даосизм вчить: “Мірилом людини є земля, мірилом землі є небо, мірилом неба є дао, мірилом дао є воно саме”.

По-перше, “дао” – це вічність буття, “мати всіх речей”. Що б не існувало, все одно воно “повертається до свого початку”. Дао є началом усіх начал і навіть передує небесному владиці, тобто богові. Воно зумовлює всі зміни у світі, всі перетворення, початок і кінець існування речей і людей.

Ц ей процес пояснюється в книзі “Дао де цзин” так: “Дао народжує одне, одне народжує два, а три народжує усі істоти”. Допомагає зрозуміти цю тезу ще одна фраза з тексту книги: “Всі істоти носять у собі “інь” і “ян” та наповнені “ці” (існуванням) і тим самим утворюють гармонію”. Таким чином, між Небом (“Ян”) і Землею (“Інь”), як началом сущого, виникають усі речі, в яких і втілюється гармонія буття. Небуттям є повернення в кінці існування до дао.

По-друге, зі всемогутності дао витікає соціальний та етичний ідеал даосів. Це життя і мораль патріархального ладу, оскільки в давнину дао віднімало у багатих і віддавало бідним. Взагалі ж повна справедливість настає тоді, коли людина бездіяльна. Навіть правителеві не варто втручатися в соціальні справи, оскільки цим він заважає дао. Воно і лише воно вирішує, як усьому бути.

Особливому осуду підлягає війна, оскільки гарне військо – засіб нещастя, а прославляти себе військовими походами – те саме, що радіти вбивству людей. Тому гарну перемогу слід відзначати похоронною процесією.

По-третє, своєрідним є погляд даосів на знання, які, особливо в осмисленні дао, доступні лише тим, хто досконало мудрий. От у старовину ніхто народу освіти не давав і тому панувало загальне щастя. Освіченим народом важко управляти. Коли населенню недоступні знання, тоді в країні настають спокій і злагода.

Даосизм суттєво вплинув на розвиток китайської культури та філософії. Його релігійна течія включала в себе магію, алхімію, лікування, демонологію і т.п. Релігійне вчення про дао завжди мало велику кількість послідовників і не раз було ідеологічною основою різних суспільних змін, повстань, бунтів тощо. Існує воно й тепер.

Необхідно згадати і про легізм – вчення про закони «справедливого суспільства», де лише правитель їм не підпорядкований. У цілому філософія Стародавнього Китаю знала періоди розквіту і згасання. Були навіть такі важкі часи, коли правителі знищували не лише філософську літературу, а й самих філософів, як, наприклад, у 213 р. до н.е.

Окрім названих філософських учень, тривала історія Китаю породила багато інших, більш сучасних концепцій.

Альтернативні концепції
Ім’я	Роки життя	Основні ідеї
Ян Чжу	(395 – 335)	Був послідовним матеріалістом і заперечував віру в небо та в безсмертя душі.
Ван Чун	(27 – 97)	Відкидав вплив на людей та природу потойбічних сил, вірив у пізнавальні можливості людини та її творчі здібності.