1. Епігеосфера як планетарна географічна система.

Як вже було вказано, вперше ідею про зовнішню земну оболонку як предмет фізичної географії сформулював П.І. Броунов у 1910р. Однак ця ідея була оцінена географами не одразу. Вчення про географічну оболонку почав розробляти у своїх працях О.О. Григор*єв у 30-х роках ХХ ст. спочатку він ввів термін «фізико-географічна оболонка», а пізніше за пропозицією С.В. Калесника , стали вживати термін « географічна оболонка». Потім було запропоновано декілька синонімів (наприклад біогеосфера, біогеосфера, ландшафтна оболонка тощо), але найбільш вдалим ( і коротким) вживається термін “Епігеосфера ” .

Епігеосфера є найскладнішою частиною нашої планети, яка включає взаємодіючи сфери: літосферу, атмосферу, гідросферу і біосферу. До її утворення призвели такі фактори : наявність речовини у трьох агрегатних станах( твердому, рідкому і газоподібному) , різноманітність видів вільної енергії, пізніше виникнення життя. Середня потужність епігеосфери – 55 км. Саме в цій частині земного шару стало можливим виникнення і розповсюдження шиття, яке, в свою чергу , стало потужним фактором подальшого ускладнення епігеосфери. Нарешті , в її межах з*явилася людина, для котрої географічна оболонка стала середовищем мешкання та виробничої діяльності.

Процеси розвитку епігеосфери мають свої характерні особливості. По-перш , вони циклічні, носять форму кругообігів речовин. Циклчні процеси перетворення і переміщення речовин завжди відкриті, розімкнуті, супроводжуються змінами у складі та кількості речовини, наприклад, біогеохімічний кругообіг води в гідросфері- атмосфері. По –друге , природні процеси в епігеосфері ритмічні. Одні ритми мають астрономічну природу: добові, сезонні, річні ритми або галактичний рік (200 – 300 млн. років – період оберту нашої Галактики навколо центру). Частина ритмів пов*язана з сонячною активністю з періодичністю 11 років(22, 33, 88 років) і відповідають появі сонячних плям на сонці, по-третє, епігеосфера має складну структуру, в ній виділяються елементи (окремі сфери), так і просторові утворення (природно-територіальні комплекси – географічні зони , ландшафти). Єдність. Цілісність епігеосферизабезпечуються тісною взаємодією сфер,глибоким взаємопроникненням речовини, енергії та інформації.

До най важливіших структурних особливостей епігеосфери відносять гравітаційну диференціацію речовини, що обумовлює її своєрідну стратифікацію і ярусну будову. Найвищі структурні підрозділи представлені трьома структурними оболонками (геосферами), які формують вертикальну структуру епігеосфери:

• Тропосфера – нижній, найбільш щільний шар атмосфери;

• Гідросфера ;

• Стратісфера – верхня товща літосфери, що співпадає зосадовою оболонкою.

У кожному з трьох основних ярусів епігеосфери виділяються шари другого порядку, або під*яруси, також обумовлені гравітаційною диференціацією речовини. Поблизу поверхонь контакту трьох основних геосфер відбуваються їх найбільш інтенсивне взаємопроникнення і взаємодія. Саме тут формуються вторинні географічні компоненти – біота, грунт, донні мули. Що стосується біоти (живої речовини), то вона, на відміну від інших компонентів, не утворює самостійного дискретного яруса епігеосфери. Життя, хоч і проникає в усі структурні пояси географічної оболонки. Концентрується в основному на контактах літосфери і гідросфери з атмосферою, де воно утворює, за В.І. Вернадським «плівку життя». Таких контактних «плівок» існує три; вони приурочені до поверхні суші, Світового океану і його дна.

Найбільш активним і складний є тонкий (декілька десятків метрів) при поверхневий шар суші, оскільки в ньому тісно взаємодіють елементи літосфери, гідросфери (поверхневі і підземні води), атмосфери грунти і біоценози. Цей структурний шар називається сферою наземних геосистем, або власно ландшафтною сферою Землі. Саме тут сконцентрована переважна більшість маси живої речовини, саме ця частина епігеосфери є ареалом постійного мешкання людства. Ландшафтна сфера має свою вертикальну стратифікацію, тобто включає ярус приземного горизонту (до висоти 30 – 50 м), ярус грунтового шару з корінням рослин (педосферу), ярус кори вивітрювання та ін. кожен з ярусів першого порядку диференціюється на яруси другого порядку (наприклад, грунт – на грунтові горизонти).

Другий контактний шар епігеосфери охоплює верхню товщу світового океану (приблизно до глибини 150-200м) і приводний горизонт тропосфери. Той факт, що у водну товщу проникає сонячне світло, тепло,атмосферне повітря, стимулює інтенсивну горизонтальну і вертикальну циркуляцію водних мас, а також розвиток фото синтезуючих планктонних організмів. Тут формуються різноманітні водні (аквальні) ландшафти. Цей структурний ярус епігеосфери називають сферою океанічних геосистем.

І, нарешт,і третій контактний ярус епігеосфери утворює океанічне дно з придонним шаром водної товщі – це ярус підводних ландшафтів. Тут за участю рештків водних організмів формуються донні мули, які можна вважати підводними аналогами грунтів, а також відбуваються хімічні перетворення в породах океанічного дна. Мешканці цього яруса - тварини, що повільно плавають (нектон), - пов*язані трофічними ланцюгамиз донними організмами (бентосом) та мулами.

2. Кліматологічні дослідження.

Зміст кліматологічних досліджень полягає у вивченні кліматичних властивостей ландшафтних комплексів, виявленні локальних (мезо-, топо-, мікро-) кліматичних відмінностей – своєрідного відображення ландшафтного різноманіття території.