1. Феноменологічна концепція свідомості

Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явищ, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. У своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним — свідомості та таких її проявів, яксудження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія прагне бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки зору клінічної психології чи неврології. Замість цього за допомогою систематичних міркувань вона ставить собі метою визначити суттєві властивості структур свідомості та проявів свідомості. Згідно до феноменології свідомість визначається властивістю інтенціональності. Свідомість – суб’єктивна реальність, екстенсивна у просторовому відношенні. Свідомість – нерозривний зв'язок індивіда з предметом пізнання. Свідомість для феноменолога – це динамічний потік переживань, те, що актуально зізнається в момент. Інтенціональність, згідно Гуссерлю, - "головна феноменологічна тема", "основний характер свідомості взагалі, який завдяки цьому є не тільки переживанням, але і переживанням, що має глузд ". Інтенціона́льність (лат. intentio — намір, прагнення) — властивість свідомості бути спрямованою на деякий об'єкт. Позначає особливість свідомості і мови, яка ґрунтується на тому, що свідомість є завжди усвідомленням чогось, вона спрямована на предмети, що перебувають поза свідомістю, але розуміє їх згідно з власною природою і притаманними їй правилами функціонування. Незвичайність феноменологічного підходу у тому, що свідомість виконує подвійну функцію: будучи предметом аналітичної діяльності, є ще й засобом дослідження. Відповідно до феноменології немає безпосереднього доступу до реальності: контакти із нею можливі тільки за допомогою свідомості.

11. Екзистенціалістська концепція свідомості.

Екзистенціалісти: Р. Марсель, М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Д. Ясперс, З. К'єркегор, М. А. Бердяєв, М.Аббаньяно.

Методологічно екзистенціалізм виходить з феноменологічних посилок про велику відмінністть і специфічний зв'язок свідомості як активного початку і оточуючої її матеріальної культури, природи, які наділяються пасивністю, "в'язкістю". Звідси естетичне ставлення до світу, протипоставлення інструментально-практичного, що виступає як сфера "свободи свідомості". Екзистенціалізм акцентував увагу на унікальних переживаннях, в які занурена людська особистість, і на те, як свідомість оперує цими переживаннями. Реальність піддається тут "запереченню", вона "долається", підтверджуючи активність свідомості. Не випадково естетика екзистенціалізму звертається до проблеми уяви, яка трактується в суб'єктивно-ідеалістичному ключі. З тих же причин представники екзистенціалізму, зокрема Жан Поль Сартр, виступили проти сюрреалізму, який заперечує свободу свідомості в акті художнього сприйняття.

Вихідним пунктом екзистенціалізму є категорія "існування" (екзистенції). При цьому існування мислиться як ірраціональне переживання суб'єкта. Воно, позбавлене будь-якої якісної визначеності, протиставляється зовнішньому світу, суспільству, абсолютизується. Світ представляється екзистенціалістам ворожим, чужим, навіть зловісно загрозливим по відношенню до індивідуальної свідомості. Екзистенціалісти розвивають концепцію крайнього індивідуалізму, вони розглядають людину, що живе в страху перед ворожим світом, в тривозі і відчутті краху світу. Тоді, коли М.Хайдеггер убачає можливість звільнитися від пут повсякденності в акті смерті, оскільки він є суто особистісним, для інших смерть є кінцем усіх можливостей, Ж.П.Сартр визнає реалізацію дійсного існування людини у свободі вибору, незалежному від довколишньої дійсності, у тому числі і державної політики, А.Камю — у здатності людини до бунту і протесту проти принижень і заради правоти, у поверненні людини до природи, К.Ясперс — у комунікації або спілкуванні, заснованому на взаємній любові і безмежній довірі, з тими небагатьма, хто дозволяє людині залишатися самою собою.

Екзистенція являє собою дещо "внутрішнє", що постійно переходить у зовнішнє предметне буття, а воно вважається "недійсним існуванням" людини. Справжнім існуванням людини є її екзистенція, коли людина від споглядально-чуттєвого способу буття, що детермінований зовнішніми факторами середовища, переходить "до самої себе", єдиної, неповторної, до буття "дійсного". На цьому шляху "до самої себе" людина долає три ступені: естетичну, етичну, релігійну.