МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН
УКРАЇНО-НІДЕРЛАНДСЬКА ФАКУЛЬТЕТ-ПРОГРАМА ЕКОНОМІКИ І МЕНЕДЖМЕНТУ
КАФЕДРА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА, ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА УКРАЇНОЗНАВСТВА
КОМПЛЕКСНЕ ПРАКТИЧНЕ ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ
З КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»
ТЕМА: «ОЛЕСЬ ГОНЧАР – ЛАУРЕАТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ УКРАЇНИ ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА ЗА РОМАН «ЛЮДИНА І ЗБРОЯ»
Студентки групи МАУН-11
Шутяк Іванни
_____________________
_____________________
Керівник курсу
К. істор. н., доц..
Білик Надія Іванівна
_____________________
_____________________
Тернопіль – 2014
ЗМІСТ
БІОГРАФІЯ
4
ВИСНОВКИ
12
ВСТУП
3
ЗМІСТ
2
ОСНОВНА ЧАСТИНА
4
РОМАН «СОБОР» ЯК ШЕДЕВР, НАГОРОДЖЕНИЙ НАЦІОНАЛЬНОЮ ПРЕМІЄЮ УКРАЇНИ ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА
9
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
13
ТВОРЧИЙ ШЛЯХ
6
ВСТУП
«…Як Вас любили всі, Олесю! Здається, навіть вороги... Бо Ви були як чисте плесо Серед болотної нудьги…»
Олександр Білаш
Є в літературі такі імена, без яких не можна уявити саму літературу. Так неможливо уявити українську літературу без фундаментальної постаті Олеся Гончара, письменника високої совісті, глибокого життєвого досвіду, художньої майстерності. В літературі XX століття письменник посідає почесне місце класика, людини, що створила справжні шедеври реалістичної прози.
Актуальність моєї теми полягає в тому, що Олесь Гончар - непересічна особистість, чудовий прозаїк і поет, активний громадський діяч, депутат, лауреат та переможець різних конкурсів та премій. Він став однією з опор українського національного відродження. Тож таку людину, як на мене, повинен знати кожен українець.
Метою роботи є глибше пізнання творчості Олеся Гончара.
Об’єкт дослідження ― історія української культури, зокрема література.
Предмет дослідження: життєвий і творчий шлях Олеся Гончара. Роман «Людина і зброя» як шедевр, що нагороджений Національною премією України ім.. Т. Шевченка. Практичне застосування роботи полягає у можливості використання результатів дослідження для пропаганди знань української культури та її видатних діячів, зокрема для вивчення дисципліни «Історія української культури».
Основна частина
Біографія
"Прапороносець мужності і любові"
Г.Коновалов.
Олександр Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава.
З 1925 року Олесь вчився в рідному селі, потім у с. Хорошки. У 1933 році закінчив семирічну школу в с. Бреусівка Козельщинського району, а згодом рік після її закінчення, працював у штаті молодіжної газети. У 1933-1937 роках навчався у Харківському технікумі журналістики імені Миколи Островського. Після його закінчення працював учителем у с. Мануйлівка і в Харківській обласній газеті «Ленінська зміна». Вже тоді почав друкувати свої перші твори. 1938 р. Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету.
У червні 1941 Олесь йде добровольцем у складі студентського батальйону на фронт, хоча й мав відстрочку від призову в армію до закінчення університету.
Після демобілізації у 1945 приїжджає до Дніпропетровська і оселяється у старшої сестри Шури. У 1946 році завершує освіту у Дніпропетровському державному університеті. Будучи на 4 курсі, Олександр познайомився з дівчиною Валентиною, яка невдовзі стала його дружиною, секретарем і музою. У подружжя Гончарів було двоє дітей: син Юрій, названий в честь Юрія Яновського, і донька Ліля. [5]
У 1946р працював асистентом кафедри української літератури Дніпропетровського державного університету. На запрошення Яновського Гончар переїжджає до Києва, вступає до аспірантури Інституту літератури імені Шевченка АН України і починає професійну літературну діяльність.
У 1959-1971 роках був головою правління Союзу письменників України, у 1959-1986 – секретарем Союзу письменників СРСР, головою комітету з присудження Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. У 1966 році виступив на V з'їзді письменників України з доповіддю «Думати про велике». У 1962-1990 роках – депутат ВР СРСР. У 1971-1986 – кандидат у члени ЦК КПРС. Був ініціатором створення Товариства Української Мови та Народного Руху України і одним з фундаторів Українського фонду культури. У 1990 році вийшов з КПРС. Депутат РВ України І демократичного скликання (1990-1994).
Доктор Альбертського університету (Канада, 1992). 1992-1993 рр. Міжнародний Біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав О. Гончара «всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».
Помер 14 липня 1995 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. У 2001 році у Києві відкрито пам’ятник Гончару.
Нагороди:
Герой Соціалістичної Праці (1978 )
Герой України (2005, посмертно)
орден Леніна (1978)
орден Вітчизняної війни I ступеня (1985)
орден Червоної Зірки
орден Слави III ступеня
три медалі «За відвагу»
медаль «За взяття Берліна»
орден Червоної армії
медаль «За оборону Києва» [5]
Творчий шлях
Він думав добром, творив добро
і засівав ним всю українську землю.
Адже писав у своєму щоденнику:
«Дякую Богові, що дав мені щастя
народитись українцем».
Микола Сингаївський
Творчий шлях Олеся Гончара видався напрочуд тернистим. Потяг до літературної творчості помітив один із його шкільних вчителів, котрий і дав майбутньому письменнику нове ім’я Олесь.
З 1937 року Гончар почав друкувати свої твори в основному короткі оповідання (новели “Майстер щита”, “Цілюща вода”, “Черешні цвітуть”, а також повість “Стокозове поле”) в республіканських виданнях («Літературна газета», «Піонерія», «Комсомолець України», «Молодий більшовик»).
За період навчання в Харківському університеті були написані новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орлятко», повість «Стокозове поле».
Під свистом куль і гроохотом гармат та танків Олесь продовжував творити нові шедеври: вірші (збірка «Фронтові поезії», опублікована 1985 року) і замітки, що послужили основою його новел 1940-х років і роману «Прапороносці».
Упродовж 1946-1947 рр. пише романи «Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага», які склали трилогію «Прапороносці». [11]
Згодом з-під пера письменника постають один за одним нові геніальні твори: новели «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» (40-50-і рр.), повість «Земля гуде» (1947), книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин; романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) присвячені історико-револційній проблематиці; роман «Людина і зброя» (1960) про долю батальйону, у складі якого пішов на фронт, роман «Циклон» (1970), роман у новелах «Тронка» (1963) – перший великий твір Гончара, присвячений сучасному мирному життю; роман «Берег любові» (1976), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974). роман «Твоя зоря» ((початкова назва – «Подорож до Мадонни»), 1980), повість «Бригантина», (1973).
Роман «Собор», що був надрукований у журналі «Вітчизна» у 1968 році справив негативне враження на тогочасну владу, оскільки у ньому автор підняв питання боротьби за відродження духовності, за історичну пам’ять народу. Весь виданий тираж конфіскували, а сам твір був заборонений на 20 років.
У творах пізнього періоду Гончар продовжував піднімати морально-етичні теми сучасності (У творі «Двоє вночі», надрукованому лише в 1980-х, Олесь Гончар відтворює драматичну колізію протиборства О. Довженка і Й. Сталіна.[11]
У 1980 році випустив книгу «Письменницькі роздуми», в якій підводив підсумок своєї діяльності, а свої погляди на шляхи розвитку незалежної України висловив у книзі «Чим живемо. На шляху українського відродження» (1991).
Твори Гончара перекладалися 67 мовами, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. Трилогія зокрема витримала 110 зарубіжних видань.
Екранізації творів:
Дівчина з маяка (СРСР, 1956, режисер Григорій Крикун) - по повісті «Нехай горить вогник».
Партизанська іскра (СРСР, 1957, режисери Мечислава Маєвська, Андрій Маслюков).
Таврія (СРСР, 1959, режисер Юрій Лисенко).
Тронка (СРСР, 1971, режисер Артур Войтецький).
Смужка нескошених диких квітів (СРСР, 1979, режисер Юрій Іллєнко) - по повісті «Бригантина».
Все перемагає любов (СРСР, 1987, режисер Микола Мащенко) - за оповіданням «За мить щастя».
Повні зібрання творів митця були опубліковані у книгах «Твори в шести томах» (Київ, 1978) і «Зібрання творів у п'яти томах» (Москва, 1973-1975». [4]
Твори Гончара звучали і в театрі: були поставлені балет «Таврія» (музика Володимира Нахабіна, 1959) та опера «Прапороносці» (музика Олександра Білаша, 1985).
Нагороди:
Сталінська премія другого ступеня (1948) — за 1-2 книги роману «Прапороносці» «Альпи» і «Голубий Дунай» (1946-1947)
Сталінська премія другого ступеня (1949) — за 3 книгу роману «Прапороносці» «Злата Прага» (1948)
Ленінська премія (1964) — за роман «Тронка» (1963)
Державна премія СРСР (1982) — за роман «Твоя зоря» (1980)
Державна премія УСССР імені Т. Г. Шевченка (1962) — за роман «Людина і зброя» (1960)