1.1 Наслідки сімейних конфліктів, їх вплив на характер і особливості розвитку дитини

Останнім часом спостерігаються досить часті й тривалі конфлікти в сім’ях. Наявність сімейних конфліктів створює психотравмуючу обстановку не лише для кожного члена сім’ї (подружжя, дітей, батьків), але й негативно відбивається на властивостях особистості в цілому. У конфліктній сім’ї закріплюється негативний досвід спілкування, накопичуються негативні емоції, з’являються психотравми, розвивається негативна самооцінка, втрата розуміння й співчуття. Неспокійна, емоційно напружена атмосфера у сім’ї створює вимоги, які постійно переважають над ресурсами, у людини порушується стан рівноваги. Зокрема, порушенню рівноваги, яка призводить до емоційного вигорання приділяють увагу О. Видай, Л.М. Карамушка, І.П. Кущ, Г. В. Ложкін, В.Є. Семеніхіна, Ф. Дж. Сторлі.

Аналіз стану теоретичної та експериментальної розробки досліджуваної проблеми дозволив виокремити певні напрямки, за якими здійснюються дослідження сімейних конфліктів в психології. Функції сім’ї та їх вплив на сімейну взаємодію розглянуто в дослідженнях А. І. Антонова, І.В.Гребенікова, Е. І. Ейдеміллера, В. М. Медкова, А. Г. Харчева, В.В.Юстіцкіса. Аналіз літератури свідчить, що окремі аспекти типології сімейних конфліктів відображено в працях І. В. Ващенко, С. М. Ємельянова, С. Л. Маркова, В. О. Сисоєнко, С. Г. Шумана. Чимало досліджень присвячено висвітленню психотравмуючих наслідків сімейних конфліктів та ролі психологічного консультування і психотерапії при розв’язанні сімейних конфліктів (Л. Ф. Бурлачук, М. Пезешкіан, Б. І. Хасан, Б. Г. Херсонський та ін.). У вивченні проблеми емоційного вигорання теж можна виокремити декілька підходів: 1) як стан фізичного, психічного й емоційного виснаження, зумовленого довготривалим перебуванням в емоційно перевантажених ситуаціях спілкування, тобто "вигорання" як синдром "хронічної втоми" (К. Маслач, В. Е. Орел, М. М. Скугаревська, Х. Фреденбергер); 2) як двовимірна модель, що складається, по-перше, з емоційного виснаження та, по-друге, - з деперсоналізації, тобто погіршення ставлення до інших, а іноді й до себе (М. Лейтер, В. Шафуелі); 3) як трьохкомпонентна система, котра складається з емоційного виснаження, деперсоналізації та редукції власних особистісних досягнень (В. В. Бойко, Л.М. Карамушка, Т. В. Форманюк).

В умовах сучасного суспільства відбувається поступовий перехід до такої форми сім’ї, яка інтегрує інтереси окремої особистості та суспільства вцілому та заснована на любові та взаєморозумінні подружжя, батьків та дітей. Цей процес відбувається небезболісно, тому що його зміст визначається протиріччями між суспільними та індивідуальними потребами та функціями [2, с.23].

У вихованні батьків та дітей існує складна та парадоксальна проблема. Складність її в прихованому, інтимному характері людських відносин. А парадоксальність в тому, що батьки зазвичай її не помічають. Духовні контакти в сім’ї не можуть виникнути в результаті лише одних платонічних бажань та прагнень батьків. Для цього потрібно створити психолого-педагогічні передумови. Перша та найголовніша з них – розумна організація сім’ї. Інші передумови - загальні перспективи сім’ї, спільна діяльність, певні трудові обов’язки, традиції взаємодопомоги. Спільні рішення, загальні інтереси створюють основу для розвитку внутрішніх взаємовідносин батьків та дітей.

В колективному житті сім’ї можна найбільш успішно створювати обставини виховного процесу, що підкріплюють словесні вимоги. Діти очікують від батьків глибинного інтересу до їх внутрішнього світу, врахування їх вікових та індивідуальних особливостей.

Міжособистісне спілкування в сім’ї є ключовим моментом її життєдіяльності, визначає ефективність її функціонування і ресурси росту і розвитку. Особливістю сімейної комунікації є висока емоційна насиченість та інтенсивність спілкування. На відміну від ділових і соціальних контактів, які зазвичай пов’язані з певною регламентацією відносин, сімейне спілкування не обмежується ніякими соціальними рамками і жорсткими правилами.

Порушення міжособистісного спілкування – одна з найбільш актуальних проблем сімейного функціонування. Тому труднощі спілкування і порушення міжособистісної комунікації в сім’ї виділяються психотерапевтами в якості причин подружніх конфліктів.

Труднощі у спілкуванні часто виникають через низьку комунікативну компетенцію подружжя і використання ним висловлювань типу комунікативних бар’єрів, які утруднюють процес ефективного спілкування. Типи неефективних висловлювань включають накази, пряме інструктування, застереження, погрози, нотації, моралізаторство, поради і пояснення, логічну аргументацію, пряму негативну оцінку, висміювання, навішування ярликів, інтерпретацію поведінки, розслідування, допит тощо.

При виникненні конфлікту в сім’ї більш за всіх страждають діти, які мимоволі втягуються в конфліктні взаємовідносини батьків.

Негативний вплив сімейної конфліктності на особистість дитини проявляється в двох планах. З одного боку, дитина з раннього дитинства стає постійним свідком сімейних сварок і суперечок. З другого боку, вона може стати об’єктом емоційної розрядки конфліктуючих батьків, які свої проблеми заганяють все глибше, а роздратування з приводу невдоволеності один одним виплескуються на дитину. Крім того, дитина може стати своєрідним знаряддям вирішення батьківських суперечок, коли кожен намагається зміцнити власні позиції шляхом перетягування дитини на свій бік.

Батькам потрібно пам’ятати, що психіка дитини, її душевний склад, сприйняття і відношення до навколишнього світу, інших людей і до себе самої формується з самого дитинства в батьківській сім’ї під впливом тієї атмосфери, яка панує в батьківському домі. Емоційний настрій, пануючий у взаємовідносинах чоловіка і жінки, має велике значення. Іноді батьки абсолютно не дають собі звіт у тому, що їхнє невміння вирішувати власні проблеми важким тягарем лягає на дитячі плечі, що призводять до появи в психіці осередку патологічних переживань. Сила і глибина реакції залежить від віку, досвіду, отриманого до цього в сім’ї і в житті, від характеру, темпераменту, виховання і чутливості. Слід пам’ятати, що не зміцнена психіка малюків, підлітків і навіть юнаків підвладна стресам.

Душевний травматизм дітей – не єдиний наслідок сімейних конфліктів. Перебуваючи в конфліктному стані, батьки не помічають, як зростає відчуження дітей, і замість очікуваної любові і поваги, вони можуть отримувати від них у відповідь неприязнь, а іноді і глибоку ненависть, яка залишить слід у дитячій душі на все життя. Найчастіше це проявляється у вигляді агресивності. Агресивні риси характеру можуть розвинутися у дитини внаслідок захисної реакції психіки для внутрішньої самооборони.

В подібній ситуації керована невирішеними внутрішніми суперечностями, обумовленими переживаннями по відношенню до одних і тих же людей любові і ненависті одночасно, дитина перестає довіряти не тільки батькам, але й всім, хто її оточує. Дитячі враження такого роду створюють першооснову для дисгармонійного розвитку особистості, ускладнюють її відношення з однолітками.

В конфліктних сім’ях можливі ситуації, коли батьки мимоволі переносять на дітей своє емоційне відношення один до одного. Подібне зміщення конфлікту спостерігається в тих випадках, коли конфліктна ситуація довгий час залишається невирішеною. Напруження в подружніх відносинах, яке супроводжується почуттям роздратування, ворожості, неприязні, виплескується на дітей. Особливо це часто спостерігається тоді, коли дитина схожа на когось із батьків або зовнішністю, або рисами характеру. Тоді емоційне сприйняття дітей, оцінка їх поведінки і вчинків багато в чому зумовлюється відношенням батьків один до одного. Батьки як би перестають бачити своїх дітей такими, які вони є. В їх вчинках, діях кожен бачить своїх чоловіка чи дружину, і не з кращого боку. З’являється непряма можливість для взаємних претензій, обвинувачень, виявлення невдоволення. Звертаючись з різкими зауваженнями до дитини, батьки апелюють як би один до одного, не приймаючи в ній небажані, з їх точки зору, риси характеру один одного. Проявляючи негативні почуття один до одного не прямо, а опосередковано, через дитину, виміщуючи на ній своє роздратування і ворожі почуття, батьки тим самим зменшують напруженість в своїх стосунках. В таких випадках конфлікт між ними як такий відсутній. Для дітей ж це ще більше травмуюча ситуація, оскільки батьки, створюючи видимість, що виховують дитину, намагаються виховувати один одного, проявляючи до дитини нетерпимість, максималізм, недовіру, афект і фізичні покарання, тобто все те, що не усвідомлено їм хотілося б виплеснути на свого партнера. Опиняючись в епіцентрі невирішеного батьківського конфлікту, дитина не тільки сама відчуває душевне потрясіння, мимоволі стаючи об’єктом емоційної розрядки батьків, але ще більше роз’єднує їх. Персоніфікуючи дитину по-конфліктно-прийнятному образі один одного і реагуючи на неї агресивно, батьки вступають у конфлікт з дитиною, не приймаючи до уваги її духовні запити та індивідуальність.

Якщо ж конфлікт зосереджується на самих батьках, на питаннях виховання і тим більше на подружніх відносинах, то це в певній мірі уберігає дітей від деяких крайнощів у відношеннях до них батьків, котрі виплескуючи своє роздратування один на одного, стають менш афектними і менш суворими до дітей. Як відмічає лікар-психотерапевт А.І.Захаров, "конфлікт між батьками, не дивлячись на своє негативне звучання, відвертає деякі із крайнощів відносин з дітьми, в тому числі фізичні покарання, осуд. Навпаки, при відсутності конфлікту між батьками вони частіше карають фізично, кваплять і сварять дітей…" [2]. Подібне, "позитивне" значення батьківського конфлікту вичерпується збільшенням непослідовності у вимаганнях і відмінність у методах виховання. Виховання у випадку надмірної фіксації на ньому процесі виявляється чисто умовним поняттям, бо сковує дитину і ставить її перед надзвичайно великою кількістю вимог, більшість з яких вона не в змозі виконати через особливості свого розвитку. Тим більше, якщо один із батьків підсилює конфлікт з дітьми, доходячи до крайніх форм його вираження, наприклад, до фізичних покарань, то інший з батьків може використати це як привід для підсилення подружнього конфлікту. Таким чином, відношення з дітьми стають своєрідним коректором і подружніх відносин між батьками.

Батьки, у відносинах яких з’являється тріщина, мимоволі перетворюють дитину у знаряддя боротьби, а іноді і помсти. Відбувається це в більшій мірі несвідомо. Але до цього часу, поки дитина соціально і психологічно дозріє, щоб розібратися у відношеннях дорослих, вона вбирає в себе все: і хороше, і погане, і корисне, і шкідливе, стають своєрідним дзеркалом, яке відображає все, що відбувається в сім’ї і у взаємовідносинах батьків. У деяких дітей розвивається схильність до доповідей, цинізм, вони стають недовірливими, закриваються в собі. У когось це породжує передчасну сексуальну цікавість і перебільшену самовпевненість. Реакція з їхнього боку у відповідь на сімейний конфлікт може бути непередбачуваною. Але, як відмічають багато дослідників (Л.Анзорг, М.І.Буянов, Т.П.Гаврилова, А.Б.Добрович, А.І.Захаров, В.А. Лисенко та ін.), спільною буде поява емоційних розладів у вигляді збудження, неспокою, зниженого фону настрою, порушення сну і апетиту. Крім того, діти страждають від свого безсилля що-небудь змінити у взаємовідносинах батьків. Якщо вони можуть якось діяти у конфліктних ситуаціях по відношенню до них, не погоджуватися, проявляти впертість, збудження або загальмованість, то при конфлікті між батьками часто позбавлені можливості прямо впливати, поки їх стане не стане настільки важким, що заставить батьків (у крайньому разі одного) звернути на неї увагу.

Сімейні конфлікти мають наслідки, що головне не тільки на стані дитячої душі, але й на всьому подальшому житті, бо діти із конфліктних сімей виходять з глибокими внутрішньоособистісними конфліктами. Емоційна нестабільність сімейних, подружніх і батьківських відносин, відсутність єдності думок і солідарності батьків в їхньому педагогічному впливові на дитину, все це часто призводить до формування у дитини почуття страху, невпевненості в собі, зневіра в свої сили і здатності, замкнутості. Це може позначитися і на їх власних сім’ях, власних дітях, професійній та спортивній діяльності, тому що сім’я, в якій дитина виросла, дає зразок тієї сім’ї, яку вона створить, ставши дорослою. Психологи відмічають, що дитина вперше пізнає, засвоює ролі батька й матері, чоловіка й дружини в процесі щоденних контактів, спілкування з батьками, близькими людьми. Через спілкування з батьками відбувається її входження в світ людських відносин. Закономірно, що молоді люди, які прийняли негативні риси поведінки своїх батьків, відчувають в житті набагато більші труднощі, ніж інші, їхнє сімейне життя починається з того, що їм доводиться спочатку перевчатися, перш ніж розпочати вчитися мистецтву жити в сім’ї. діти, які пережили конфлікти між батьками, отримують неблагополучний старт в житті. Негативні спогади дитинства дуже шкідливі, вони обумовлюють відповідні способи мислення, почуттів і вчинків у дорослому віці. Тому батьки, котрі не вміють знаходити взаєморозуміння один з одним, повинні завжди пам’ятати про те, що навіть при невдалому одруженні в сімейні конфлікти не повинні втягуватися діти. Про проблеми дитини необхідно думати в першу чергу, по крайній мірі, не менше, ніж про власні.

Сьогодні уже можна вважати доведеним, що джерела морального неблагополуччя потрібно шукати перш за все у сімейному вихованні. І це пояснюється: в дитинстві сім’я формує особистість дитини.

Хороше сімейне виховання має всі унікальні особливості, які дуже ефективно впливають на становлення майбутньої людини і громадянина. Погане ж сімейне виховання майже завжди призводить до непоправних втрат у формуванні потрібних людських рис дитини. В таких випадках ніяке, навіть добре організоване суспільне виховання практично не може відновити ці втрати.