Оксигенотерапія

Одним із найпростіших і в той самий час ефективних методів лікування хворих із гострою недостатностністю дихання є оксигенотерапія. 

Показання: всі випадки гострої дихальної недостатності, що супроводжується артеріальною гіпоксемією [7]. Перед застосуванням кисню здійснюють ревізію ротоглотки. У разі обструкції голову хворого повертають на бік, застосовують механічні або електричні аспіратори. У випадку наявності сторонніх твердих предметів застосовують зовнішні прийоми (піддіафрагмальний поштовх — прийом Геймліха [7]), ревізію верхніх ДШ за допомогою прямої ларингоскопії; у разі їх неефективності — екстрену фібробронхоскопію. Слід пам’ятати про такий простий і ефективний підхід, як ревізія ротоглотки пальцем лікаря та видалення ним твердого стороннього предмета (з дотриманням правил особистої безпеки: використання медичних рукавичок, бинта, що намотаний на палець).

Найпоширенішими методами введення кисню є: інгаляція за допомогою носових катетерів, лицевих масок, кисневих тентів, самостійне дихання з постійним позитивним тиском у ДШ, інгаляція кисню через дихальний апарат, гіпербарична оксигенація [7] (у стаціонарних умовах). У разі неефективності вказаних підходів застосовують назофарингеальний або орофарингеальний повітроводи, ларингеальну маску (ЛМ) [7] із подачею кисню через них. У пацієнтів у критичних станах найоптимальнішим методом забезпечення прохідності ДШ та здійснення оксигенотерапії є інтубація трахеї (ІТ) [2, 7].

Основними умовами для проведення оксигенотерапії є безперервність зволоження, а у разі усунення ціанозу (один із проявів гіпоксії) — використання кисню в концентрації не вищій за 40 %.

Техніка інгаляції через носові катетери проста, але існує небезпека обтурації просвіту слизом. Для зволоження кисню можна використовувати апарат Боброва (у разі його відсутності використовують зволожену тканину з бинта).

Ротоносові маски можуть забезпечити концентрацію кисню до 100 %. Обмеженням для широкого використання цього методу є збільшення мертвого простору, накопичення вуглекислоти та неспокійний стан хворих.

Установлено, що на місці пригоди, під час транспортування та в лікувальних закладах, що не мають штатного анестезіологічно­реанімаційного підрозділу, потерпілі частіше гинули від порушень функцій дихання та кровообігу [3].

Оксигенотерапія

Одним із найпростіших і в той самий час ефективних методів лікування хворих із гострою недостатностністю дихання є оксигенотерапія.

 Показання: всі випадки гострої дихальної недостатності, що супроводжується артеріальною гіпоксемією. Перед застосуванням кисню здійснюють ревізію ротоглотки. У разі обструкції голову хворого повертають на бік, застосовують механічні(ручні та ніжні) або електричні аспіратори. У випадку наявності сторонніх твердих предметів застосовують зовнішні прийоми (піддіафрагмальний поштовх — прийом Геймліха), ревізію верхніх ДШ за допомогою прямої ларингоскопії; у разі їх неефективності — екстрену фібробронхоскопію. Слід пам’ятати про такий простий і ефективний підхід, як ревізія ротоглотки пальцем лікаря та видалення ним твердого стороннього предмета (з дотриманням правил особистої безпеки: використання медичних рукавичок, бинта, що намотаний на палець).

Найпоширенішими методами введення кисню є: інгаляція за допомогою носових катетерів (2-4л/хв О₂), лицевих масок (2-9л/хв О₂), самостійне дихання з постійним позитивним тиском у ДШ, інгаляція кисню через дихальний апарат, гіпербарична оксигенація (у стаціонарних умовах). У разі неефективності вказаних підходів застосовують назофарингеальний або орофарингеальний повітроводи, ларингеальну маску (ЛМ) із подачею кисню через них. У пацієнтів у критичних станах найоптимальнішим методом забезпечення прохідності ДШ та здійснення оксигенотерапії є інтубація трахеї (ІТ).

Основними умовами для проведення оксигенотерапії є безперервність зволоження, а у разі усунення ціанозу (один із проявів гіпоксії) — використання кисню в концентрації не вищій за 40 %.

Техніка інгаляції через носові катетери проста, але існує небезпека обтурації просвіту слизом. Для зволоження кисню можна використовувати апарат Боброва (у разі його відсутності використовують зволожену тканину з бинта).

Ротоносові маски можуть забезпечити концентрацію кисню до 100 %. Обмеженням для широкого використання цього методу є збільшення мертвого простору, накопичення вуглекислоти та неспокійний стан хворих.

Установлено, що на місці пригоди, під час транспортування та в лікувальних закладах, що не мають штатного анестезіологічно­реанімаційного підрозділу, потерпілі частіше гинули від порушень функцій дихання та кровообігу.

Вентиляція апаратом маска-мішок (типу Амбу)

Показання:

• проведення СЛР;

• відсутня чи неадекватна спонтанна вентиляція;

• оксигенація;

• короткочасна оксигенація при зворотних порушеннях дихання.

Протипоказання:

• підозра на активну чи пасивну регургітацію;

• неможливість проведення маніпуляцій на голові і шиї (травми, опіки, перелом кісток обличчя);

• трахеостравохідна нориця;

• ушкодження трахеї.

Оснащення:

• маска необхідного розміру;

• ручний дихальний мішок типу Амбу;

• кисень;

• відсмоктувач.

Техніка виконання

1). За необхідності введіть повітровод (див. вище).

2). Візьміть маску в ліву руку — великим і вказівним пальцем тримайте маску навколо комірця, тіло маски помістіть у ліву долоню.

3). Розмістіть вузьку частину маски на спинці носа (уникайте тиску на очі) широку частину на альвеолярному гребні.

4). Щільно притисніть маску до обличчя, одночасно піднімаючи нижню щелепу зігнутими пальцями лівої руки вгору до маски (3, 4, 5-й пальці лівої руки) (рисунок 1.6).

5). Правою рукою виконуйте стиснення мішка, приєднавши його до коннектора маски (рисунок 1.7).

6). Якщо у хворого збережене спонтанне дихання, виконуйте дихання мішком синхронно з дихальними рухами пацієнта.

7). Якщо у пацієнта браді або тахіпное, чергуйте допоміжну вентиляцію зі спонтанним диханням.

8). Якщо у хворого відсутні зуби, розмістіть марлеві тампони за щоками пацієнта — це забезпечить герметичне розміщення маски на обличчі. У випадку посилення обструкції видаліть тампони.

9). Якщо ви не можете одночасно утримувати маску та стискувати мішок, утримуйте маску двома руками, у той час як помічник буде стискати мішок.

Ускладнення:

• гостре розширення шлунка повітрям — введіть нозогастральний зонд;

• блювота — забезпечте прохідність дихальних шляхів та виконайте маніпуляції, що попередять потрапляння блювотних мас у трахею.

П

Відновлення прохідності дихальних шляхів при проведенні штучного дихання

еред початком проведення штучного дихання необхідно покласти потерпілого на спину, розстебнути одяг, що стискає грудну клітку, і забезпечити вільну прохідність дихальних шляхів: голову максимально відвести назад, поклавши одну руку під шию, а іншою натиснути на лоб (замість руки під шию можна покласти валик, згорнуту шинель чи плащ-намет). Правильне положення голови запобігає западанню язика. Відведення назад голови напружує м’язи шиї і гортані, сприяє відходженню кореня язика від задньої стінки глотки і відкриттю шляху до голосової щілини. Притискання при цьому нижньої щелепи до верхньої ще більше покращує прохідність дихальних шляхів. Закидання голови призводить до розкриття дихальних шляхів приблизно у 80 % потерпілих. Якщо цей прийом є недостатнім і дихання потерпілого залишається неефективним, що часто буває в повних людей із короткою шиєю, а також із недостатньою рухомістю в ділянці шийного відділу хребта, необхідно висунути в

Прошивання і фіксація язика лігатурою навколо шиї

перед і догори нижню щелепу. Із цією метою пальці обох рук підводять під альвеолярні відростки нижньої щелепи і зміщують її вперед і догори таким чином, щоб нижні різці виступали над верхніми. Найбільш зручно проводити ці маніпуляції, стоячи за головою потерпілого.

Прохідність дихальних шляхів можна відновити, при можливості, методом витягання язика і фіксації його до підборіддя за допомогою шпильки або прошиванням ниткою, яку проводять через товщу язика в горизонтальному положенні.

При наданні невідкладної реанімаційної допомоги медичним персоналом більш надійна і ефективна прохідність дихальних шляхів досягається введенням у гортань повітр

Введення дихальної трубки

оводів різної конструкції (S-подібних трубок), що особливо важливо під час транспортування). Вводять їх у рот спочатку випуклим боком вниз, потім повертають на 180°, просувають до кореня язика і проводять штучне дихання, стискаючи ніздрі.

Проведення штучної вентиляції легень (ШВЛ) методом “із рота в рот”

Стати на коліна біля голови потерпілого, однією рукою утримуючи її в максимально закинутому назад положенні, великим пальцем другої руки потрібно відтягнути нижню щелепу. Той, хто надає допомогу, робить глибокий вдих, безпосередньо чи через марлю щільно охоплює рот хворого своїми губами і робить різкий видих (менш різкий при наданні допомоги дітям). Для запобігання виходу повітря через ніс потерпілого його закривають пальцями руки, яка розміщена біля лоба, для утримання голови в закинутому положенні. Вихід повітря відбувається пасивно за рахунок самовільного спадання і зменшення об’єму грудної клітки хворого. Тривалість вдування повітря повинна бути у два рази меншою від часу виходу його з легень потерпілого. Частота вдувань — 12-14 разів на хвилину (дітям — 18-20).

Проведення штучної вентиляції легень (ШВЛ) методом “із рота в ніс”

Цей метод застосовується, коли щелепи потерпілого щільно стиснуті або бажаного розширення грудної клітки при вдуванні повітря “з рота в рот” не спостерігається. Його голова також максимально закидається й утримується однією рукою, яка лежить на тімені потерпілого, другою рукою потрібно трохи підняти нижню щелепу і закрити рот. Той, хто надає допомогу, робить глибокий вдих і своїми губами щільно охоплює ніс потерпілого — здійснюється вдування. Якщо грудна клітка спадається недостатньо, рот потерпілого під час видиху повітря трохи відкривають. Найбільшою помилкою при проведенні штучного дихання цими методами є недостатнє закидання голови, внаслідок чого не відновлюється прохідність дихальних шляхів і повітря, що вдувається, потрапляє в шлунок потерпілого. При надходженні в ротову порожнину шлункового вмісту голову і плечі потерпілого необхідно повернути вбік і знову очистити рот. Від частих дихальних рухів той, хто надає допомогу, може відчувати запаморочення і слабкість, тоді його доцільно підмінити. Показниками ефективності вентиляції легень є розширення грудної клітки, почервоніння шкірних покривів і відновлення самостійного дихання.

Помилки при проведенні ШВЛ, які можуть призвести до загибелі постраждалого:

• відсутність в момент вдмухування повітря герметичності між ротом рятувальника і ротом (носом) постраждалого;

• погано затиснутий ніс при вдмухуванні повітря методом рот до рота;

• невідхилена голова – повітря проходить не в легені, а в шлунок;

• не забезпечений контроль за підйомом передної стінки грудної клітки в момент здійснення вдування;

• за відновлення дихання помилково прийняті: блювотний рефлекс, спазм діафрагми.

Перелік альтернативних методів ШВЛ, які інколи використовуються на практиці: метод Сильвестра (спосіб Сильвестра-Боша), метод Шюллера, метод Шефера, метод Лаборда, метод Калістова, метод Іва, метод Нільсона, метод Холгера-Нільсена, метод Кольравша, метод Говарда.

Успішною реанімація буде тільки при одночасному проведенні штучної вентиляції легень (ШВЛ) і зовнішнього (непрямого) масажу серця.

Методика проведення закритого масажу серця

П ри зупинці або дуже різкому послабленні серцевої діяльності кровообіг по судинах припиняється. Основні ознаки зупинки серця: втрата свідомості; відсутність пульсу, зокрема на сонних та стегнових артеріях; зупинка дихання; блідість або синюшність шкірних покривів і слизових оболонок (губ); розширення зіниць; судоми, які можуть з’явитись у момент втрати свідомості й бути першою помітною для оточуючих ознакою зупинки серця. Масаж серця завжди необхідно робити одночасно із штучною вентиляцією легень. Суть закритого масажу серця полягає в ритмічному стисканні його між грудиною і хребтом. При натискуванні на серце кров виштовхується з його порожнини і надходить із лівого шлуночка в аорту, а далі — в артерії; з правого шлуночка — в легені. Після припинення натискання на грудну клітку порожнини серця знову заповнюються кров’ю. Потерпілого кладуть спиною на тверду основу. Той, хто надає допомогу, стає збоку і долонями рук (основами кистей, а не пальцями!), накладених одна на одну, натискає на нижню третину грудини всім корпусом тіла з частотою 50 разів на хвилину.

А

Закритий масаж серця

мплітуда коливань грудної клітки в дорослої людини складає близько 4-5 см. Дітям масаж серця необхідно робити обережно лише однією рукою, а в грудному віці — кінчиками пальців, з частотою 120 натискувань на хвилину. Точка прикладання пальців для дітей до 1 року — біля нижнього краю грудини. Обережно потрібно проводити масаж серця у людей похилого віку, тому що при грубому масажі можуть бути переломи ребер.

Я

Закритий масаж серця і штучна вентиляція легень

кщо оживлення здійснює одна людина, то через кожних п’ятнадцять стискань грудної клітки припиняється масаж серця на одну секунду і в цей час робиться два сильних штучних вдихи за методом “із рота в рот” або “з рота в ніс”. При наданні допомоги двома особами необхідно після кожних п’яти стискань грудної клітки проводити вдування повітря в легені (рис. 6.39).

Показниками ефективності масажу серця є прощупування пульсу на великих артеріях (сонній, стегновій), звуження зіниць, порожевіння шкіри та поява слабких дихальних рухів.

Якщо через годину від початку масажу серця і вентиляції легень серцева діяльність не відновлюється, зіниці залишаються широкими, з’являються трупні плями на шкірі, що є ознакою настання біологічної (справжньої) смерті, оживлення можна припинити.