3. Функції культури

Основними функціями культури можна ви­значити адаптаційну, інтеграційну, нормативну, пізнавальну, комунікативну.

Адаптаційна функція культури забезпечує пристосування людських спільнот до динамічних природних і суспільних умов їхнього існування; ввиступає одним з основних фак­торів культурогенезу, інноваційних процесів у людському суспільстві, а також підтримання балансу між людиною та її оточенням.

Інтеграційна функція культури здійснює соціальну консо­лідацію людей, підтримує комфортні умови їхнього колектив­ного існування на основі формування системи соціальної іден­тичності шляхом вироблення спільних смислів, спільних цілей та ідеалів. Все це надає існуванню людини певної захищеності та виступає засобом маніфестації її лояльності до соціальної групи.

Нормативна функція культури передбачає існування сис­теми конвенцій, що впорядковують життєдіяльність людей у суспільстві. Ця система звичаїв, стандартів поведінки, спо­собів життя базується на значному досвіді соціокультурної регуляції шляхом ціннісного детермінування і підтримання соціальної взаємодії та консолідації.

Пізнавальна функція культури сприяє здійсненню процесу накопичення соціальне значущих раціональних або ірраціональних знань і досвіду, процесу впорядкування і системати­зації уявлень про навколишній світ з метою перетворення і реформування навколишньої дійсності. Основним результатом реалізації цієї функції стає створення універсальної картини світу.

Процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяль­ності шляхом обміну інформацією між людьми за допомогою прийнятих певною культурою знакових систем забезпечуєть­ся комунікативною функцією культури. Символізація об'єктів і явищ дійсності на вербальному і невербальному рівнях вис­тупає способом досягнення розуміння однією людиною іншої.

Наведені функції не вичерпують усієї повноти взаємодії куль­тури і людського суспільства, проте дають певне уявлення про ті завдання, які вона покликана виконати.

4. Теорії культурних змін (динаміка культури)

Явища культури не є незмінними. Як і чому, під впливом яких чинників змінюється культура. Відповіді на ці питання прагне дати вчення про динаміку культури. Термін «ди­наміка» означає «сила», тобто вчення про сили і рухи, які ними викликані. Культурна динаміка досліджує соціокультурні зміни з позицій розрізнення типів куль­турного впливу і характеру культурних змін.

Соціодинаміка передбачає зміни, які відбуваються в культурі й людині під впливом зовнішніх і внутрішніх сил. Зміни — невід'ємна властивість культури. Поняття «зміна» включає в себе як внутрішню трансформацію культурних явищ (нетотожність самим собі у часі) так і зовнішні зміни (взаємодія між собою, пересування в просторі і т.п.).

Існують різні підходи до побудови моделей соціокультурної динаміки.

Най­більш проста концепція культурного розвитку — лінійна модель: модель цілеспрямованого поступального руху культурних форм, який розуміється в дусі еволюціонізму як удосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів її матеріальної і духовної діяльності. Цей тип культурної динаміки отри­мав назву фазового, або етапного. Для його вивчення використовується метод історич­ної періодизації, провідним критерієм якого є домінантний тип суспільних відносин, тобто соціальність як така. Ядром її виступають класові інтереси в одному з своїх про­відних різновидів — майнових переваг, а складається вона під впливом чинників най­різноманітнішого рівня. Тип соціальності складається на основі переважання міжособистісних відносин в доіндустріальному суспільстві, товарно-грошових чинників в ін­дустріальному або ж чинників, які формують масове суспільство у постіндустріальному суспільстві.

Лінійна модель культурної динаміки представлена еволюціо­нізмом. Еволюціоністи спираються на концепцію англійського соціолога Г. Спенсера, який розглядав соціокультурну динаміку як частину незворотного процесу еволюції, що виявляється в ускладненні, диференціації та вдосконаленні первісне примітив­них культурних систем. Однолінійна модель соціокультурної еволюції передбачає поступовий рух від дикунства, варварства до цивілізації. Е. Тейлор і Дж. Фрезер стверджували, що нові, більш ускладнені культурні елементи заперечують існу­вання попередніх і забезпечують удосконалення життя людського суспільства. Класичним зразком лінійного еволюціонізму є марксистська модель формацій — первісної, рабовласниць­кої, феодальної, капіталістичної, комуністичної, що зумовлені розвитком виробничих сил суспільства: зміна характеру виробництва тягне за собою і зміну суспільного устрою, а разом з ним і культури.

Якщо змінити масштаб і ввести стадіальний критерій універсального рівня, то культурна динаміка людського суспільства - загальносвітовий процес зміни всесвітньо-історичних епох: Первісність, Старовина, Середньовіччя, Новий і Новітній час. Динаміка оцінюється в цьому випадку як комплексне поступальне сходження людського співтовариства сходинками історичного прогресу.

Фундамент фазового типу культурної динаміки — соціокультурне перетворен­ня. Воно має місце, коли новий стан виникає внаслідок зміни колишнього стану під впливом інтенсивних процесів суспільного оновлення. Розрізнюють три основних види перетворень: реформу, трансформацію і революцію.

Реформою називається зміна, перевлаштування певної частини соціокультурного життя, яка не знищує основ існуючого порядку. У суспільній теорії і практиці до реформ зараховують більш або менш прогресивні перетворення, певний крок до покрашення.

Під трансформацією розуміють сукупність явищ і процесів, які поступово і не­насильницьким чином приводять соціокультурну систему до принципово нової якості відносин.

Революцію визначають як глибоку якісну зміну у розвитку. Стосовно ж соціо­культурного середовища говорять про докорінну, як правило, насильницьку зміну найголовніших традиційних цінностей і стереотипів (поведінки, свідомості, мислен­ня), зміну ідеології, крутий поворот державної політики в області культури, карди­нальне перетворення соціального складу інтелігенції.

Одна з найдавніших - циклічна модель культурної динаміки. Повторюваність, зворотність є характерною рисою існування всього живого. Мис­лителі здавна простежували аналогії між соціокультурними процесами і зміною природних сезонів, рухом сонця по небо­схилу, життєвими циклами. Так, Дж. Віко вважав, що культу­ра рухається від «віку богів» (міфологічні культури) через «вік героїв» (культури героїчного епосу) до «віку людей» (осмис­лення світу історією). Циклічним є рух культурно-історичних типів у концепції російського соціолога М. Данилевського. Культурні організми в дослідженні О. Шпенглера проходять цикл від «дитинства» («весни»), «юності» («літа»), «зрілості» («осінь») до «старості» («зими»), від накопичення сил, їх реа­лізації до занепаду і загибелі культури. Локальні цивілізації А. Тойнбі підкоряються у своєму розвитку моделі циклічного руху від виникнення, росту до надлому і загибелі. Згідно з його концепцією, культурна динаміка породжена наявним викликом (з боку природного чи людського середовища): спри­ятливі умови розвитку цивілізації, як зовнішні, так і внут­рішні, є передумовою культурної стагнації.

У концепції російського історика Л. Гумільова процес ет­ногенезу становить цикл, що містить фази виникнення, підйо­му, занепаду і загибелі етносу. Головним джерелом появи етносів є результати формотворної діяльності природного се­редовища. Поштовхом до розвитку стає імпульс пасіонарності як прагнення і здатність змінювати середовище існування, вкорінені в підсвідомості людини. Умови для посилення па­сіонарності на рівні суспільства і людини створюють вибухи у Всесвіті (пасіонарні поштовхи).

Як окремий випадок циклічних змін роз­глядають інверсію. Однак ін­версія описує зміни, які рухаються не по колу, а здійснюють маятникові рухи — від одного полюса культурних значень до іншого і назад. Такий тип динаміки виникає у суспільствах, де не склалося стійке культурне ядро, «золота середина» або міцна структура. Тому ослаблення жорсткої нормативності і обмежень може приводити до розпущеності звичаїв, повна покірність існуючим порядкам і їх носіям може змі­нюватися «безглуздим і нещадним бунтом», розгул пристрастей і чуттєвості може поступитися місцем крайньому аскетизму і розсудливому раціоналізму. Чим меншим є ступінь стабільності суспільства, більшого розмаху набувають повороти в його духовному й політичному житті.

Інверсійна хвиля може охоплювати найрізноманітніші періоди — від декількох років до декількох століть. Інверсійний характер мали зміни культури в різні часи й у різних суспільствах. У вітчизняній історії на певному етапі такий характер мав перехід від язичництва до монотеїзму, що супроводжувався знищенням поперед­ніх культів, від релігії до атеїзму, що призвів до руйнування колишніх святинь, огуль­ної критики релігії і розправ зі священиками, від культурної ізоляції до інтенсивного наслідування західних зразків, від державно-партійного тоталітаризму до плюраліз­му як прямо протилежних моделей політичного і культурного життя.

Хвильова модель соціокультурної динаміки найґрунтовніше розроблена в економічних науках. Російський соціолог М. Кондратьєв сформулював теорію довгих економічних хвиль з пері­одом 48—55 років, що визначають циклічну динаміку госпо­дарчо-економічної системи. Американському соціологу П. Сорокіну належить теорія хвилеподібної соціокультурної дина­міки. Кожен елемент культурної системи, за його концепцією, проходить три фази єдиного циклу: на першій відбувається на­копичення і кристалізація соціальне значущих смислів, на гре­бені хвилі вони фіксуються у вигляді культурних норм і цінно­стей, потім вони вступають у протиріччя з наявними потенціями розвитку. Після проходження всього циклу він поновлюється.

Коли говорять про характер культурних змін, мають на увазі напрям їх впливу на суспільство. З цієї точки зору розрізняють: зміни, які ведуть до збагачення і дифе­ренціації культури; зміни, які ведуть до ослаблення диференціації і занепаду культу­ри; і зміни, які можуть ніяк не виявляти себе протягом тривалого часу, прирікаючи культуру на застій.

Збагачення культури прийнято розглядати як процес поглиблення диференціації її структури при збереженні стійкості фундаментальних частин системи, тобто духовно-етичної спадщини. Позитивні зміни завжди пов'язані з формуванням но­вих жанрів, напрямів, стилів мистецтва, впровадженням нових технологій, появою нових культурних центрів, народженням геніїв і т.д. Нове не завжди може служи­ти синонімом прогресу, а лише в тому випадку, коли воно сприяє духовно-етично­му вдосконаленню людини, допомагаючи їй розширювати зону свободи без шкоди для всього живого.

Культурний занепад частіше за все пов'язаний з ослабленням значущості ви­соких сфер культури, її примітивізацією, зростанням прагматичної спрямованості суспільної свідомості, тобто з набором чинників, викликаних стандартизацією життя в умовах масового суспільства. Занепад також може виражати себе або як втома, ре­акція розслаблення на попередній бурхливий період розвитку культури, або як неза­доволення його результатами.

Культурна криза супроводжується різким ослабленням традиційних зв'язків між найважливішими елементами й інститутами культури. Внаслідок цього система зазнає розпаду. Криза може бути остаточною, але може дати початок формуванню ін­ших, більш актуальних елементів та їх зв'язків, ставши зародком нової культури.

Культурний застій - коли зміни не відбуваються протягом тривалого часу. Суспільство виявляє прихильність до традицій, орієнтується на повторюваність норм, цінностей, смислів, знань, розповсюджує заборону на нововведення. У таких соціокультурних середовищах переважає циклічний тип динаміки, випрямити який у лінію поступального прогресивного розвитку не в змозі навіть великі відкриття.

Той або інший варіант культурних змін, як правило, не охоплює культуру загалом. Навпаки, відмінною особливістю будь-якої культури є її багатошаровий характер, внаслідок чого в ній можуть відбуватися одночасно зміни, направлені в різні сторони і з різною швидкістю. Рух до оновлення, як правило, викликає накопичення тенденцій до стабілізації, що приводить рано або пізно відкочування і зміни орієнтацій.

Різні компоненти культури змінюються з різною швидкістю. Найбільш стійкою є міфологія, здатна в тій або іншій формі зберігати свої образи протя­гом багатьох століть. Великий запас консервативності містить в собі і релігія, яка несе функцію інтеграції суспільства. Більш мобільною є художня культура, яка гнучко ре­агує на зміну духовного стану суспільства або його окремих верств. А найвищу здатність до змін має наука, яка подвоює свої основні параметри за 10-12 років.

Підходи до культурної динаміки. Функціональний підхід до культурної динаміки, представ­лений зокрема в дослідженнях Т. Парсонса, полягає у вияв­ленні зв'язку між соціокультурними змінами та процесами обміну інформацією і енергією між культурними системами. Джерелом культурних змін, на думку функціоналістів, може стати надлишок або недостача інформації чи енергії при обміні ними між культурними системами.

Постмодерністська парадигма соціокультурної динаміки ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження куль­турних процесів, позбавленого напрямку і регулярності, своє­рідного «руху бажання». Таку модель постмодерністи назива­ють «ризомою».

Синергетичний підхід до соціокультурної динаміки базуєть­ся на принципово новому розумінні хаотичних процесів як потенції впорядкування, готовності культурної системи до самоорганізації. Ці тенденції реалізуються в точках біфуркації як свого роду порогах усталеності культурної системи, в яких закладаються тенденції її зміни. Поблизу моментів біфуркації, що несуть у собі поліваріантність розвитку культурної системи, провідну роль відіграє випадковість, окремі малі флукту­ації (випадкові відхилення). Тобто культурна динаміка є ре­зультатом процесів саморозвитку культурної системи.

Російський культуролог Ю. Лотман у книзі «Культу­ра і вибух» обґрунтовує концепцію непередбачуваних дина­мічних процесів, що реалізуються у вигляді вибуху. Культур­ний вибух, за категоріями синергетики, є точкою біфуркації, різкої інтенсифікації змін культурних елементів з набором декількох різноймовірних альтернатив майбутнього, з яких лише одна стає культурною реальністю. Вибухова зміна век­тора культурного розвитку, за Ю.М. Лотманом, співіснує з поступовими соціокультурними процесами. Вибухові й посту­пові зміни перебувають в діалектичній взаємодії одне з одним.

Складність і неочевидність процесів соціокультурної дина­міки провокує появу нових і різних підходів до її вивчення. Сучасний методологічний плюралізм і міждисциплінарна інтеграція вимагає визнання як значимості лінійних змін у соціокультурній динаміці, так і циклічних, маятникових і хвильових процесів, можливості поступового руху і культур­них вибухів. Усі зазначені підходи є однаково ймовірними і взаємодоповнюючими, які лише в їх діалектичній взаємодії розкривають сутність процесів динаміки культури.