16

Лекція 2 культура як об'єкт наукового дослідження

1. Культура як основна категорія культурології.

2. Структурна цілісність культур.

3. Функції культури.

4. Теорії культурних змін (динаміка культури).

5. Семіотика культури.

1. Культура як основна категорія культурології

Основною категорією культурології є поняття «культура». Спочатку досить вузьке і спеціальне за своїм змістом латин­ське слово сиltuа, що походило від сolо, colere (вирощування) і означало способи обробки землі, з XVIII ст. поширилось на сферу вдосконалення, виховання (тобто «вирощування») людини в суспільстві, на різні прояви соціального життя людства. Новітня наукова інтерпретація культури розглядає її як універсальну категорію, зміст якої трактується різними гуманітарними науками, дослідницькими школами та авто­рами досить довільно. Відомо 164 визначення культури, нарахованих американськими теорети­ками культури К. Клакхоном і А. Кребером ще у 1960-ті роки та 70 формулювань, процитованих М.С.Каганом у його дослідженні філософії культури.

З «Енциклопедичного словника з культуро­логії»: культура - іманентна характеристика, або параметр суспільства. Те, що поза суспільством - не є культурою. Виділяються такі варіанти тлумачення феномена культури: соціально-атрибутивне, особистісно-атрибутивне, діяльнісне, аксіологічне, інформаційно-знакове, діа­логове, системно-філософське.

• Соціально-атрибутивне визначення культури: культура - специфічний зміст суспільства. Б. Малиновський називає культурою соціальне наслідування як ключове поняття культурної антропології, X. Ортега-і-Гассет - соціальне спрямування, що його надає людство культи­вуванню індивідуальних біологічних потенцій. А. Флієр визначає культуру як соціальний досвід колективної життєдіяль­ності людей.

• Особистісно-атрибутивне: людина - не тільки пасивний «про­дукт окультурення», механічний транслятор засвоє­них нею нормативних зразків, а й активний інтерпрета­тор. Саме в процесі інтерпретаторської та іннова­ційної практики людей і відбувається динамічний розвиток культури, її еволюція з метою підтримання досягнутого рівня комфортності існування, а також адаптування до змінних умов буття.

• Діяльнісне: культура охоплює всі сфери людської діяльності. За В.Межуєвим, культура - це діяльнісно-практична єдність людини з природою і суспільством, певний спосіб її природно і соціально детермінованого діяльнісного існування, яке фіксує той момент культури, який можна назвати її змістом — соціальний досвід.

• Аксіологічне: культура - су­купність матеріальних і духовних цінностей. Цінність є зна­ченням предмета для людини як суб'єкта культури. Н. Чавчавадзе пише, що з культу­рою ми маємо справу лише тоді, коли ідеально-духовні цінності реалізуються, матеріалізуються, наповнюються плоттю, отри­мують часово-просторове тіло. М. Хайдеггер визначає культу­ру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивуван­ня вищих людських чеснот. Цінності, втілені в різноплано­вих культурних текстах, становлять підґрунтя історичної та соціальної стабільності певної культури.

• Інформаційно-знакове: цінності стають фактом культури за допомогою їх семіотизації. Для семіотиків органічним є уявлення про культуру як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, харак­тер, рівень його знань, вірувань, моральні уявлення тощо. Так, Ю. Лотман визначає культуру як механізм, що створює су­купність текстів, а Б. Успенський — як знакову систему.

• Діалогова концепція культури постає в роботах М. Бахтіна і В. Біблера. Діалог культур уможливлюється тим, що всі культури мають спільну основу для свого будівництва — універсальні людські смисли та цінності.

• Системний підхід. На думку М.С. Кагана, культура – динамічна й багатоелементна за своїм складом система, тому науковому дослідженню мають підляга­ти не тільки різні сторони, аспекти, грані, властивості культури, а й різні форми її існування — наука, мистецтво, тех­ніка, релігія, мораль, різні її інститути — політичні, правові, освітні, масових комунікацій, різні культурні процеси — фор­ми управління.

В. Розін, М. Попович, С. Кримський розглядають культуру як історично і соціально зумовлене, об'єктивоване в продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення люди­ни до природи, до суспільства, до самої себе. Кожний націо­нальний чи історичний тип культури є неповторним світом, вибудованим певним сприйняттям людиною дійсності та са­мої себе. Картина, храм, книга, симфонія як витвори культу­ри відкриваються нам особливим світом неповторних людсь­ких почуттів, думок, цінностей.

Культура й цивілізація. Вивчення й аналіз процесу існування і розвитку суспільства пов'язані з необхідністю розкриття двох фундаментальних по­нять: цивілізації і культури.

Як уже зазначалося, поняття «культура» (від лат. сultura - обробіток, вирощу­вання, виховання, освіта) в різні часи історії набувало різних смислових відтінків: 1) підготовка землі до ведення сільського господарства (агро­культура); 2) той або інший вид сільськогосподарської рослини (скажімо, жито, пшениця та ін.); 3) ступінь освіти, начитаності, витонченості в манерах поведі­нки людини; 4) сфера літератури і мистецтва і т. п.

Цивілізація (від лат. сivilis - громадянський) — це форма су­спільного життя людей, якій властиве відтворення власної мате­ріальної і соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету притаманних їй духовних норм, цінностей, ідеалів і життєвих сенсів. Термінами «культура» і «цивілізація» справед­ливо позначають локальну культуру (західну, східну, європейсь­ку, азіатську і т. ін.) чи локально-історичний тип суспільства. Однак цивілізація і культура — це поняття певного стану суспі­льства, його характеристик.

Поняття «цивілізація» містить акцент на самозбереженні со­ціуму. Т. Гоббс, приміром, розумів цивілізацію як процес руху «природного стану» до «суспільного стану», в якому громадя­ни набувають статусу правової особи, суспільство формується на основі згоди всіх громадян (договір, консенсус). Отже, це загальний рівень розвитку суспільст­ва, його самодостатності й здатності до самозбереження й роз­витку.

Дихотомія «цивілізація — культура» була покладена М.Данилевським в основу концепцій «слов'янського месіанства як змі­ни культурно-історичних типів» і розроблялась в працях О.Шпенглера, який дійшов висно­вку про загибель західної цивілізації як закономірний наслідок орга­нічних циклів еволюції будь-якої культури. У концепції А.Тойнбі історія суспільства постає як локальні, ізольовані й самозамкнені цивілізації, вищі цінності яких створюються світовими релігіями. Таким чином, цивілізація і культу­ра нерозривно пов'язані, без культури немає цивілізації. То що ж становить культура в сучасному науковому розумінні?

Культура — складне та специфічне суспільне явище. Одні вчені визначають культуру як суку­пність матеріальних і культурних цінностей, інші — як так звані культурні універсали. Більшість сучасних соціологів визначають культуру через діяльність людей. Так, сучасний російський соціолог і політолог Л.Куликов визначає культуру як систему створених у суспільстві матеріальних і духовних цінностей. Матеріальними елементами куль­тури, на його думку, є такі: виробничі приміщення, споруди, ма­шини й обладнання, житлові будинки і предмети побуту, телевізо­ри і комп'ютери, театри і концертні зали, книги, фільми, картини, скульптури тощо. Духовні елементи культури: знання, ідеї, мо­ви, звичаї, традиції, мистецтво, соціальні норми, цінності. Майже все це входить у поняття «культура», а де ж людина?

Американський етнограф Джордж Мердок (1897-1985) виді­ляє такі універсальні риси культури людства: поділ та кооперація праці, харчування, право власності, домашнє господарство, торгів­ля, мова, закон, освіта, кохання, шлюб, сім'я, власне ім'я, привітан­ня, календар, установлення віку людини, похоронні ритуали, меди­цина, уряд та ін. Названі універсали, безумовно, включають діяльність людей, вона зовсім не однакова у різних народів, тому необ­хідні й інші підходи до аналізу суті й змісту культури.

Найбільш плідним є визначення культури через діяльність лю­дей, оскільки будь-які цінності — матеріальні чи духовно-куль­турні — є результатом діяльності людей, соціальних груп, класів, націй, народів, держав. Існує три основні сфери людської культури як діяльності:

1. Ставлення людини до навколишньої природи, діяльність з її перетворення у своїх інтересах.

2. Ставлення однієї людини до іншої, взаємодія людей на основі моральних норм, традицій, закону.

3. Ставлення людини до самої себе, діяльність індивіда з самовиховання, самопізнання, саморозвитку.

Розвиток усіх трьох сфер людської культури визначається діяльністю індивідів (соціальних груп, класів, націй), однак ефективність цього розвитку залежить від багатьох якісних характеристик індивідів, соціальних груп і суспільства загалом, які також є підсумком діяльності попередніх і сучасних поколінь людського суспільства.

Сучасна культурологія розглядає культуру як сукупність способів і прийомів людської діяльності (і матеріальної, і духов­ної), об'єктивованих у предметах, матеріальних носіях (засобах праці, знаках), які передаються наступним поколінням.

Культура — це діяльність людей із створення, накопичення, збережен­ня, використання і передачі новим поколінням матеріальних і духов­них цінностей, а також самі цінності.