32. Економічний розвиток Київської Русі.

Середина 1 тис. н.е. стала початком становлення феодального господарства. Протягом 5 – 7 ст. у східнослов’янських племен розпочався процес становлення сільської територіальної громади - верьв. Вона складалась із самостійних родин – дворищ, об’єднаних сусідством і економічними зв’язками. Земля переходила в індивідуальну власність малих сімей, що витіснили великі патріархальні родини і утворили самостійні господарства. Поземельні відносини характеризувалися поступовим утвердженням спадкового володіння.

У 8 – 9 ст. поглибився майновий і соціальний розподіл. Виділялася племінна знать – князі, „лучші мужі”, воїни – дружинники. У громаді з’явилося велике землеволодіння. Земля перетворилася на головне багатство.

Формування приватної земельної власності прискорилося у період Київської держави ( кінець 9 – середина 12 ст.). Існувало дві форми власності: спадкове володіння князів і бояр і державна в особі князя власність на землю ( це була власність не особисто князів, а столів, на яких вони сиділи). Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої. Наприкінці 11 ст. почався процес перетворення волостей на феоди. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в 11-12 ст. Боярське землеволодіння відоме з другої половини 11 ст. Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчуження, займанщина і освоєння нових земель.

Після прийняття християнства (988р.) церква існувала на введену князем Володимиром десятину. Вона становила десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових мит. У другій половині 11 – 12ст. виникло і зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр, придбання, заселення пустищ.

У 11 – 12 ст. формувалися васальні відносини. Великий князь надавав князям-намісникам землі-волості з правом стягування податків для прожиття. Поряд з князівським складався боярський васалітет. Князі дарували боярам міста і села як своєрідну плату за участь в управлінні суспільством. Дарувалась не територія, а право стягування податків з населення.

Важливою ознакою формування феодального панування було утворення різних категорій феодально залежного селянства з рабів вільних членів громади. Раби були в спадково-особистій залежності від свого власника, об’єктом купівлі-продажу. Більшість челяді становили полонені. Джерелами холопства були самопродаж, одруження на рабині без домовленості з її власником, посада тіуна ( управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспроможність сплатити борги. Холопам, на відміну від челяді, дозволялося укладати різні торгові й кредитові угоди, але відповідав за них власник.

Починаючи з 10 ст. більшість рабів, крім дворових, почали використовуватись в сільському господарстві, їх наділяли землею. За своїм становищем раби поступово наближалися до феодально залежного селянства.

У 11 ст. з’явилося поняття „смерди" – все давньоруське селянство, яке було вільним і економічно самостійним. У 11-12 ст. з розвитком боярського і церковного землеволодіння смерди потрапляли під владу феодалів. Одним із способів перетворення вільного населення на феодально залежне було його закабалення. Рядовичами називали селян, які уклали угоду з феодалом, визначаючи свою залежність від нього. Люди, які потрапили в боргову залежність, називались закупами. За втечу або крадіжку закуп перетворювався на холопа. Ізгоями вважали ту категорію селян, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не ввійшли до іншої.

Найдавнішою формою залежності селян була данина ( примус, що сплачувався грішми або іншими продуктами). З формуванням феодальної земельної власності та залежних селян, утворенням держави данина набувала характеру централізованої феодальної ренти.

Період політичного роздроблення ( друга половина 12 ст. - середина 14 ст.) був початком зрілого феодального господарства на території України. Становлення зрілих форм феодальної власності пов’язане із зростанням і зміцненням землеволодіння князів, бояр, церкви. Значну частину землевласників становили так звані вільні слуги – васали князів і бояр. Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що грунтувалась на міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Вони були багатогалузевими господарствами. До них належали землеробство, тваринництво, промисли, найважливішими з яких були полювання, рибальство, бджільництво, переробка сировини, млинарство. Його господарсько-адміністративним і військовим центром було укріплене феодальне подвір’я-замок. Господарство вотчини мало натуральний характер, спрямований на задоволення потреб споживання. Економічною основою селянського господарства було селянське подвір’я-дим ( ділянка).

Загарбання українських земель іноземними державами (друга половина 14 - 15 ст.) призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів. Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення селян, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої господарської діяльності. Ці процеси були також пов’язані з розвитком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на ринок.