2.5. Загальні та спеціальні принципи соціального захисту державних службовців

Питання про принципи соціального захисту Державних службовців є важливим в структурі інституту

державної служби та соціального захисту. Термії! принципи соціального захисту державних службовцУ вказує на базові характеристики, сутнісні властивості зміст і значення самого соціального захисту, а також н| важливе місце, яке вони займають в структурі інстш державної служби.

І, якщо принципи державної службі досліджувались вченими адміністративістами, то прин| ципи соціального захисту необхідно сформулюваї вперше.

Принципи соціального захисту державнщ службовців, будучи науковою категорією, відображаю! найбільш істотні сторони організації та функціонуванні не лише соціального захисту, а й самої державне служби та системи державних органів, які визначают зміст взаємовідносин всередині цієї системи.

Концептуальна модель соціального захист державних службовців має відповідати, перш за все провідним принципам соціального захисту, будуватис^ на державних соціальних стандартах (нормативах) спрямованих на забезпечення гідного рівня (якості| життя на основі зменшення міри соціальних ризиків, о постійного моніторингу та оцінці соціального потенціалу суспільства для практичного втілень системи соціальних, економічних, законодавчих прав гарантій, що забезпечуються і контролюються соціальною державою, її відповідними інститутами громадськими організаціями.

Цікавим є той факт, що у науковій літературі] зустрічаємо обґрунтування, що одним із принципії державної служби є соціально-правовий захис державних службовців.

Так, наприклад в Російській Федерації Положенням про федеральну державну службу кріплено _Пр_ИНц_ИП соціальної захищеності федеральних державних службовців, відповідно до якого державним службовцям створюються необхідні умови для ефективної діяльності та забезпечуються наступні гарантії: 1) щорічна оплачувана відпустка; 2) медичне обслуговування державних службовців та членів їхніх сімей, в тому числі після виходу на пенсію, за рахунок коштів республіканського бюджету; 3) перенавчання (перекваліфікація) при звільненні у зв'язку із скороченням штатів, ліквідацією чи реорганізацією федерального державного органу та іншими не залежними від державного службовця причинами; 4) захист державного службовця та членів його сім'ї від насилля, погроз, образ та інших неправомірних дій у зв'язку з виконанням ними службових повноважень; 5) підвищення престижу управлінської праці; 6) висока заробітна плата, забезпечення транспортом, засобами зв'язку і т п.; 7) перспектива підвищення по службі.

Слід вважати, що це не принципи, а види соціального захисту, на який може претендувати державний службовець. Як підтвердження можна навести приклад російського вченого Ю.Н. Старілова, який вказує, що такі ж пільги та механізми забезпечення передбачені у Федеральному законі «Про основи Державної служби».¹

Зміст принципу соціально-правої захищеності Державних службовців у науковій літературі розкривається через наступні елементи:

¹ Старилов Ю.Н. Служебное право. Учебник. - М: Издательство БЕК, І996.-С.229

1) створення необхідних умов для нормальної діяльності управлінського персоналу, в тому числі забезпечення комп'ютерами та іншими засобами, які дозволяють прискорювати управлінські процеси, підвищують продуктивність та результативність праці;

2) підвищення престижу трудової діяльності держаних службовців та самої державної служби;

3) встановлення достатньо високої заробітної плати, використання системи преміальних виплат, медичного обслуговування, державного страхування, оптимальне вирішення питання пенсійного забезпечення державних службовців за вислугу років.

В даний час соціально-правовий захист державних службовців зводиться до наступних конкретних положень: 1) обов'язкове особисте страхування державних службовців; 2) додаткова щорічна оплачувана відпустка; 3) забезпечення житловою площею, телефоном; 4) пенсійне забезпечення названих осіб та їх сімей; 5) пільгове оподаткування для деяких категорій державних службовців. Таке розуміння принципу видається дещо обмеженим, оскільки зводиться до перерахування видів забезпечення, що надається державним службовцям у сфері соціального захисту.

Виходячи із нашого обґрунтування, що державні службовці, як спеціальний суб'єкт наділені загальним та спеціальним правовим статусом у сфері соціального захисту, то всі принципи соціального захисту останніх можна поділити на дві групи: 1) загальні (державні службовці користуються правом на соціальний захист як громадяни України); 2) спеціальні (державні службовці наділені додатковим правом на соціальний захист зважаючи на заняття ними своєї посади).

Аналіз базових положень міжнародних документів у даній сфері, а також національного законодавства дозволяють до найбільш загальних принципів соціального захисту віднести:

По-перше, соціальна відповідальність суспільства і держави за бережливе ставлення до особи, до захисту гідності людини, її прав на вільну трудову діяльність, свободу вибору професії, місця роботи та освіти; охорону праці, забезпечення прийнятних умов праці, захисту здоров'я та життя, компенсацію втрати працездатності, що відповідає положенням Загальної декларації прав людини, соціальних пактів та інших документів Організації Об'єднаних Націй, Міжнародної Організації праці та інших визнаних міжнародних норм.

По-друге, соціальна справедливість в сфері трудових відносин - рівні права на винагороду за рівну трудову діяльність, право на безпеку та гігієну праці, збереження здоров'я, працездатності громадян, на соціальну допомогу у випадку хвороби, на високий рівень компенсації постійної втрати працездатності, забезпечення медичної, соціальної та професійної реабілітації потерпілих на виробництві.

Третім принципом є загальний та обов'язковий характер захисту працівників від соціальних та професійних ризиків, забезпечення права на соціальний захист як основного орієнтира соціально-економічного Розвитку суспільства, що зафіксовано у міжнародних нормах, в тому числі Конвенціях МОП №67, 118, 158.

Четвертий принцип - мінімально можливий рівень ^соціальних та професійних ризиків, доступність та ^ВІДкритість відповідної інформації, примат безпеки та Досягнення соціальної злагоди в суспільстві на основі Становлення прийнятних рівнів професійних,

соціальних ризиків та соціальних гарантій щодо їх мінімізації та компенсації.

П'ятий, державні гарантії, пов'язані з соціальним захистом при одночасній самостійності та самоврядувань ні недержавних систем та програм захисту.

Шостий, зацікавленості всіх основних суб'єктів захисту (держава, підприємці, товариства соціального страхування і широкого кругу професійних організацій працівників) у формуванні і удосконаленні тих чи інших систем і форм захисту.

Сьомий, солідарність всіх суб'єктів соціального захисту на основі спільної відповідальності протистояти небезпеці та ризику, виявляти, оцінювати інтереси, фактори ризику та спільно захищати свої інтереси і узгоджено розподіляти фінансовий тягар щодо компенсації та мінімізації соціальних та професійних ризиків.

Восьмий, економічна та соціальна свобода працівників у сфері трудової діяльності - вибір професії з прийнятними рівнями професійних та соціальних ризиків, можливість отримання професійної освіти, місця роботи, свободи асоціації, тобто право об'єднуватись у профспілки з метою захисту своїх трудових прав.

Дев'ятим, можна виділити принцип особистої відповідальність працівників за збереження свого здоров'я, працездатності, правильний вибір професії, місця роботи з визначеними рівнями професійного та соціального ризику.

Десятим - багаторівневість та різноадресність способів соціального захисту - від державних гарантій для всіх працівників та вузько спрямовані заходи для окремих їх категорій та професійних груп, що

зволяють реалізувати диференційований підхід до різних груп працівників.

Одинадцятий - багатосуб'єктність соціального захисту ~ суб'єктами соціального захисту повинні бути держави (в особі міністерств та відомств), роботодавці, професійні асоціації та об'єднання, регіональні органи управління.

Дванадцятий - багатоаспектність і різноспрямо-ваність заходів соціального захисту - об'єктами соціального захисту повинні бути персоніфіковані працівники, а опосередковано - умови та оплата трудової діяльності, професійна підготовка, медичне обслуговування, компенсація втрати працездатності та реабілітаційні послуги.

Суттєва визначеність соціального захисту потребує не тільки використання загальних, але і розробки та втілення спеціальних принципів. Усі вони взаємопов'язані між собою, і тільки їх цілісне запровадження може забезпечити певний успіх в управлінні соціальними явищами. Принципи постійно визначаються не тільки з позицій методологічної доцільності, але й потреб практики соціального захисту, якщо вони не суперечать структурній та суттєвій визначеності, доповнюють або розкривають їх. Принципи розвиваються, удосконалюються, конкретизуються. Слід зазначити, що вся сукупність принципів ніколи не може бути закінченою, навпаки, вона завжди залишається відкритою для доповнень і змін, заснованих на сучасному світовому та вітчизняному досвіді, його аналізі, осмисленні та Узагальненні. Так, у міру формування ринкової ^економіки деякі принципи зникають (або звужується

сфера їх прояву), з іншого боку, виникають нові принципи і поширюється сфера їх застосування.

Спеціальними принципами соціального захисту державних службовців є:

Принцип рівного доступу до державної служби громадян у відповідності до здатності та професійної підготовки. І Конституція України (ст.38), і Закон України «Про державну службу» (ст.4) закріплюють рівне право громадян України на державну службу незалежно від її виду, чим фактично наголошується на важливості та однаковій значимості державної служби, де б вона не здійснювалась. Без належного механізму реалізації права громадян на державну службу як важливого конституційного принципу вони не матимуть можливостей для фактичного здійснення. Тому гарантії прав громадян на держану службу мають актуальне звучання і повинні знайти відображення в чинному законодавстві.

Необхідність запровадження ефективного механізму реалізації громадянами України конституційного права на рівний доступ до державної служби, не допускаючи привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками.

При цьому повинні бути закріплені більш високі вимоги до кандидатів на посади державних службовців, зокрема щодо рівня їх професійності, у тому числі знання нормативно-правових актів, відповідної сфери державного управління та регулювання, володіння державною мовою, здатності до роботи з громадянами, їх об'єднаннями, посадовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування,

обами масової інформації на принципах б'єктивності, гласності, відкритості і прозорості.

Удосконалюючи порядок прийняття на державну _Ж5у та просування по службі, особливу увагу слід приділити запровадженню механізмів дієвої підтримки осіб, які мають значний досвід роботи, володіють іноземними мовами, а також посиленню законодавчих гарантій забезпечення реалізації тендерної політики у сфері державної служби, розширенню можливостей доступу такої служби молоді, інвалідів, стан здоров'я яких не перешкоджає виконанню професійних обов'язків державних службовців.

Низькою залишається якість управлінських послуг, які надаються державними службовцями. Це пов'язано з невідповідністю професійного рівня частини з них сучасним потребам суспільства, відсутністю чітко регламентованих адміністративних процедур та національних стандартів надання таких послуг,

Процедура прийняття на державну службу і просування по службі, діяльність державних службовців залишаються недостатньо відкритими та прозорими, має місце суб'єктивізм під час вирішення відповідних питань, не забезпечується належного контролю у цій сфері з боку суспільства. Це посилює недовіру до органів державної влади і разом із тим створює Додаткові можливості для зловживань, корупції і хабарництва, безвідповідальності державних службовців.

Унаслідок дії зазначених та численних інших факторів ефективність державної служби знижується, посилюються нестабільність у суспільстві, відчуженість ^л*одини від держави.

Принцип гарантування соціальним захистом гідного рівня життя державних службовців. Право на соціальний захист є одним з основних прав громадян і воно гарантується відповідними формами та методами, впровадження яких має забезпечити рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Удосконалити систему оплати праці, житлового, пенсійного, інших видів соціального забезпечення та захисту інтересів державних службовців з метою залучення до державної служби найбільш кваліфікованих спеціалістів, посилення мотивації їх роботи, підвищення привабливості державної служби та забезпечення її конкурентоспроможності на ринку праці, запобігання проявам корупції. Для цього має бути підвищено роль посадового окладу у формуванні заробітної плати державного службовця, вдосконалено систему доплат і надбавок. Статус, умови матеріального забезпечення та соціального захисту державних службовців не відповідають рівню покладеної на них відповідальності,

Відповідно до ч.І. ст.ЗЗ Закону України «Про державну службу», оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їхню сумлінну та ініціативну працю.¹ Реалізація вказаного принципу соціального захисту сприятиме реалізації завдання - зменшення корупції серед державних службовців.

Принцип надання соціальних виплат у великих розмірах. Більшість науковців співвідносить "великий розмір" із середнім заробітком працівника або якоїсь його частини. Раніше вважалося, що таким чином допомоги, будучи альтернативою іншим джерелам існування, гарантують людині рівень споживання матеріальних та духовних благ, які забезпечують їй нормальну життєдіяльність. В.С Андрєєв, зокрема, писав: "Розмір винагороди за соціальним забезпеченням може бути співрозмірним із заробітною платою працівника, а подекуди із її частиною. Але навіть тоді, коли допомога надається у розмірі частини заробітку працівника, цього вистачає для покриття матеріальних та духовних потреб працівника"¹.

Чимало вчених були схильні підтримати цю ідею» Автори одного із російських підручників з права соціального забезпечення за редакцією М.Л. Захарова, з'ясовуючи проблематику принципів цього правового інституту пенсійного забезпечення, прийшли до висновку, що пенсія має співвідноситися із заробітком працівника. Вони наполягають, що про високий розмір \ пенсії можна говорити навіть тоді, коли вона складатиме частину заробітку працівника. Щоправда, при цьому застерігають, що пенсія має складати значну частину \ заробітку². В науковій літературі радянського періоду вважалося, що критерієм визначення розміру соціальних Допомог є заробітна плата працівника або її частина, і саме на них повинна орієнтуватись держава у своїй