ВСТУП
Актуальність теми. За роки незалежності України в її народу значно зріс інтерес до своєї мови і культури, до історичного минулого, особливо до тих його сторінок, що повʼязані з героїчною боротьбою за щастя і свободу. Відновлення української державності стало можливим завдяки наявності героїчних традицій та багатого досвіду, який здобули наші предки в боротьбі проти поневолювачів. Сьогодні, коли в Україні відбуваються складні процеси реформування всіх сфер життя, вивчення і використання надбань минулого з урахуванням допущених помилок є важливим і актуальним завданням. Зокрема, в умовах складної соціально-політичної ситуації необхідно проаналізувати причини, що продовжували гострі соціальні конфлікти, які в свою чергу, викликали потужні народні рухи, повʼязані із кривавими подіями та зробити все можливе, щоб такі події більше ніколи не відбулися.
Обʼєктом дослідження є сукупність основних груп історіографічних джерел з історії Гайдамацьких повстань, нагромаджених в Україні та за кордоном.
Предметом виступають тенденції та закономірності розвитку знань і формування концептуальних засад дослідження історії гайдамацьких повстань.
Метою є характеристика гайдамацького руху в історіографії ХІХ ‒ ХХІ ст..
Для досягнення поставленої мети, автором поставленні наступні завдання
Розглянути гайдамацький рух в історіографії ХІХ ст..
Проаналізувати історіографію гайдамацького руху ХХ ст.
Дослідити сучасну історіографію гайдамацького руху.
В історії Правобережжя та ЗахідноїУкраїни друга половина XVII – XVIII ст. були вкрай трагічними. Постійні війни з початком визвольної війни зруйнували цей край. Нові біди принесли на Правобережжя повернення краю до володінь Речі Посполитої на початку XVIII ст.. Польська шляхта почала відновлювати старі звичаї і порядки, а відтак різко зросли утиски населення.
Масовий соціальний і релігійний гніт на фоні зростання політичної анархії та посилення впливу шляхти в Речі Посполитій спричинив відчайдушний опір українського населення. На Правобережній Україні цей опір проявився у формі гайдамацького руху, пік його припав на середину XVIII ст.. Гайдамацькі загони постійно здійснювали грабіжницькі напади на шляхетські маєтки, чим здобули значну підтримку серед населення і змушували польський уряд повсякчас звертати на себе увагу. Але явно виражена антифеодальна суть цього руху призвели до швидкої протидії проти нього можновладців Польщі і Росії.
Розділ 1. Гайдамацький рух в історіографії XIX ст.
Гайдамаччина в українській історіоґрафії довший час була предметом дослідів, опертих головно на усній традиції ‒ народніх переказах, на мемуарах сучасників і в значно меншій мірі на архівному матеріалі.
Масові національно-визвольні рухи привернули увагу ще їх сучасників, які прагнули дати їм оцінку. До найбільш значних робіт історіографічної думки цього часу відносяться літописи Г. Грабянки [8] та С. Величка [10]. Автори цих творів вважають ідеологією козацької старшини, симпатизують запорозькому козацтву, засуджують прояв експлуатації, але до збройних виступів ставляться негативно.
Багато фактичного матеріалу щодо козацтва, яке було головною силою народних виступів, вдалося зібрати Д. Бантиш-Каменському в своїй книзі «История Малой Росии», яка вважається першим підручником з історії України. Але її автор описує всі події з позиції вірного підданства російському самодержавству [25].
Гайдамаччина в українській історіоґрафії довший час була предметом дослідів, опертих головно на усній традиції — народних переказах, на мемуарах сучасників і в значно меншій мірі на архівному матеріялі. Такі були праці А. Скальковського (1845), М. Максимовича (1849). Перша згадка про гайдамаків у джерелах датується 1715р., хоча за твердженнями В. Антоновича, гайдамацькі загони почали діяти на Волині вже 1708р. Перший, хто поставив досліди гайдамацьких рухів на чисто документальний ґрунт, це був Володимир Антонович, котрий видав у «Архиве Юго-Западной России» акти про гайдамаків (із років 1700‒ 1768) й написав на основі цих актів свою відому монографію про гайдамацькі рухи (1876). Він же опублікував цілу низку дуже цінних мемуарів про ці рухи, писаних свідками й сучасниками. Ці мемуари, не зважаючи на неприхильність їх авторів до гайдамаків, подають багато дуже важливих фактичних подробиць. Нарешті, найбільш вичерпну працю подав про гайдамаків Яків Шульгин, котрий опублікував на сторінках місячника «Киевская Старина» широку монографію про гайдамацьке повстання 1768 р. (1890).
І Антонович, і Шульгин, обидва дивилися на гайдамацькі рухи, як на стихійний протест українських народних мас проти соціально-економічного й національно-реліґійного поневолення їх панами в польській державі. Поскільки цей подвійний гніт виявлявся в дуже тяжких формах, постільки й реакція проти нього з боку народніх мас прибирала різкі, криваві форми.
1845 р. вийшла монографія В. Антоновича «Наезды гайдамак на Западную Украину у XVIII в. 1733 – 1768» де автор залучає різні групи джерел. З останніх джерел використовується в тексті та подається повністю у додатках головним чином інформаційно-публікаторська (свідчення, листи, опубліковано статистична (реєстр), директивно-розпорядча(наказ, інструкція, ордери) та виконавча (рапорти) документації, що включає зовнішнє та внутрішнє листування Коша. Джерела відображають стосунки в регіоні по лініях: «Кіш – Гетьманщина», «Кіш – польські урядники» та « внутрішньо кошові відносини», в контексті яких віддзеркалюються звʼязки Запоріжжя з гайдамацьким рухом.
У 1885 р. в «Киевской старине» зʼявилася публікація А. Скальковського «Несколько документов к истории гайдамаччины» [46], з використанням нових джерел, віднайдених в АКНЗС. Стаття містить девʼять документів, пʼять з яких становлять листи із боку польської сторони до кошового отамана, де відображено майнові претензії до Коша та заклики до боротьби із гайдамаками, а також листи київського генерал-губернатора Ф. Воєйкова економу одного з польських магнатів про розслідування дій гайдамацького загону та протокол допиту жителя фортеці св. Єлизавети – учасники гайдамацьких набігів. Решту документів складають ордер і витяг з ордеру К. Розумовського кошовому отаману Г. Федорову. Перший – про контроль за запорожцями в межах Вольностей, другий – про розшук винних в грабунках на території Польщі з доданим реєстром пограбованого майна. Останній документ вчений подає частково, акцентуючи увагу саме на реєстрі. Коментарі до джерел носять головним чином фактологічний характер [46, с. 277 ‒ 318].
Синтетична праця А. Скальковського «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожського» перевидавалася тричі: у 1841 (1842), 1846 та в 1885 – 1886 рр., поповнюючись новим джерелами. Окремі розділи присвячені гайдамацькому руху, із частковим використанням документів з вищезазначених робіт. Де вчений «вводить джерела до наукового обігу двояким чином – бере з них свідчення, які характеризують життя запорозького козацтва та якомога повніше наводить уривки з документів. А то й подає їх повністю» [37, с. 15].
Цілий ряд текстів містять численні і цікаві матеріали про визвольну боротьбу народу України, гайдамацький рух в кінці XVII – XVIII ст. Документи, що розкривають наростання національних, соціальних та релігійних протиріч в Україні знаходимо також в «Актах исторических относящихся к Росии…» [1]. Важливим підґрунтям для дослідників проблеми народних рухів в українських землях періоду пізнього феодалізму є «Памʼятники, исторические материалы из архива Киевского губернського правления» [3], які підготували до друку редактор «Киевских губернських ведомостей» А. Андрієвський у 80-ті роки ХІХ ст.
Використовуючи вже названі та інші джерела, представники історичної науки ХІХ ст. здійснили чимало досліджень тих процесів, що відбулись в Україні раніше. Значний вклад у вивчення історії України зробив Аполлон Скальковський, який написав великі праці з історії запорізького козацтва, зокрема гайдамацьких рухів і Коліївщини, Скальковський виявляє себе як прибічник реакційної політики російських царів щодо України. Найбільш яскраво його погляди знайшли своє відображення в роботі з характерною назвою, яка відразу виявляє точку зору автора «Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII в.» [38].
Першим хто відійшов від подібних поглядів і започаткував обʼєктивний підхід до вивчення проблеми – це вчений і громадський діяч, тодішній ректор Київського університету М. Максимович. Його праці в яких автор виступає як перший дослідник Коліївщини, являються цінними і в наші дні і є важливим здобутком української історіографії [30, с. 572 ‒ 594].
Інший дослідник Запоріжжя, представник романтичної історіографії Д. І. Яворницький у своїх археографічних публікаціях, залучає джерела до історії звʼязків козацтва з гайдамацьким рухом, послуговуючись при цьому, зокрема, документами російських архівів міністерства юстиції та закордонних спарав, фондами осіб, фондами осіб. Документообіг означених джерел здійснювався між установами Коша, Гетьманщини та Російської імперії. В публікаціях міститься головним чином документація директивно-розпорядчого та виконавчого змісту, що стосується боротьби з гайдамаками, контактів останніх із Січчю, майнових претензій до Коша.
Окремі публікації джерел містить «Киевская Старина». Стаття М. Костомарова «Матереалы для истории Колиивщины или Резни 1768г.», опублікована у 1882 році, выдображає участь запорожців у гайдамацьких загонах на основі документів про зносини київського генерал – губернатора, військових посадовців та отамана С. Неживого, а також свідчень місцевих жителів. В тому ж році зʼявляється «Переписка гр.. П. А. Румянцева о востании в Украине 1768 года» , що є першою археографічною публікацією з теми, де виділяється цілісна група джерел із певної проблеми. Цікавими в цьому плані є ордери, листи та донесення П. Румянцева з приводу розслідуваня участі Коша у гайдамацьких набігах [44, с. 298 ‒ 321].
Київською археографічною комісією опубліковану тематичну збірку документів «Акты о гайдамаках», що зʼявилась у 1876 році в серійному виданні «Архив Юго-Западной Росси» [2], та містить порівняно незначну кількість джерел зі звʼязків Коша з гайдамаками польською та російськими мовами. Джерела з теми запозичені із Книг гродських, Вінницької та Київської, Курʼєру Польського за 1737 ‒ 1738рр., Книг прикордонних судів Київського воєводства 1735-1753 рр., документів Київської генерал – губернаторської канцелярії. Означені джерела можна умовно поділити на такі групи: матеріали допитів гайдамак, скарги польських шляхтичів на дії запорожців, матеріали російсько-польсьеого прикордонного суду, щодо розслідування у справах про задоволення взаємних претензій, повідомлення «Курʼєру Польського» про дії запорожців у складі гайдамацьких загонів на Правобережжі, а також зносини київського генерал-губернатора М. Леонтьєва з Військовою колегією та Кошем іх приводу боротьби з гайдамаками. Джерельна база публікації має обмежений характер, з огляду на те, що «сюди не ввійшли документи російських установ, а також козацької адміністрації». Відповідно, гайдамацький рух обмежувався Правобережжям.
Характерною рисою цих робіт є доброзичливе і сповнене розуміння ставлення авторів до українського народу та його прагнення до свободи і справедливості. Історію народних рухів на Правобережній Україні вивчали також О. Єфіменко [29] та Д. Мордовцев [32]. На жаль, О. Єфіменко пояснювала причини повстань з позицій народницької соціології. Так, наприклад, в її розумінні народ – це лише маси «пігмеїв» [29, с. 99]