48.Система міжнародно-правової охорони об'єктів авторського права.

Міжнародне співробітництво у сфері охорони та захисту авторського права було започатковане ще у середині XIX ст. на основі укладення двосторонніх договорів. Перший міжнародний договір про охорону авторського права був підписаний 9 вересня 1886 р. у м. Берні. В основі Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів лежать такі принципи:

— національного режиму" згідно з яким творам, створеним в одній з країн — членів Бернського союзу, забезпечується така ж охорона в інших країнах-учасницях;

— автоматичної охорони, згідно з яким охорона авторських прав не обумовлюється виконанням будь-яких формальностей і не пов'язана з реєстрацією, депонуванням тощо;

— незалежності охорони, згідно з яким твори отримують охорону незалежно від існування охорони чи терміну її дії у країні походження товару;

— ретроактивної охорони, згідно з яким гарантується охорона творів, термін охорони яких не закінчився в будь-якій країні Бернського союзу.

Бернська конвенція встановлює такі норми охорони авторського права:

— охорона поширюється на будь-які наукові, літературні, художні твори незалежно від способу чи форми їх вираження,

— особистими немайновими правами авторів визнаються: право автора на твір та право на захист репутації автора;

— майновими правами авторів проголошуються: право на відтворення твору, право на публічне виконання твору, право на сповіщення для загального відома виконання твору, право на переробку твору тощо;

— тривалість охорони авторського права становить термін життя автора та не менш ніж 50 років після його смерті.

У1996 р. у Женеві була підписана Угода ВОІВ з авторського права, яка становить подальший розвиток основних положень Бернської конвенції з урахуванням сучасних технологій та нових, не врегульованих раніше, прав. Серед об'єктів, що охоплюються авторським правом, у Договорі виділяються комп'ютерні програми (незалежно від способу чи форми їх вираження), які охороняються як літературні твори, та компіляції даних (бази даних) у будь-якій формі, яка за добіркою та розташуванням даних є результатом інтелектуальної творчості. Згідно з договором права авторів поділяться на такі: — на розповсюдження (виключне право дозволяти доводити до загального відома оригінал та екземпляри своїх творів шляхом продажу чи іншої передачі права власності);

- на прокат (виключне право дозволяти комерційний прокат для публіки оригіналів або екземплярів комп'ютерних програм, кінематографічних творів та творів, втілених у фонограмах);

- на доведення до загального відома (виключне право дозволяти доводити будь-яке повідомлення до загального відома різними способами, в тому числі через систему Інтернет).

У 1960 р. у Гаазі на нараді експертів Міжнародного бюро з охорони інтелектуальної власності, ЮНЕСКО і МОП був розроблений проект Конвенції, презентований на Дипломатичній конференції в Римі 26 жовтня 1961 р. На цій конференції було прийнято Міжнародну конвенцію про охорону прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення, яка набрала чинності 18 травня 1964 р. Для того, щоб приєднатися до Римської конвенції, держава повинна бути членом не лише ООН, а й Бернського союзу або Всесвітньої конвенції з авторського права, оскільки за відсутності дієвої системи захисту авторського права охорона суміжних прав не може вважатися ефективною.

Римська конвенція 1961 р. ґрунтується на принципі національного режиму. Відтак, крім прав, що гарантуються цією конвенцією і формують мінімальний рівень охорони, в державах-учасницях іноземні виконавці, виробники фонограм і організації ефірного мовлення користуються тими ж правами, які надаються цими державами своїм громадянам.

Римська конвенція проголошує: право виконавців дозволяти або забороняти запис своїх виконань, їх відтворення, мовлення тощо; право виробників фонограм дозволяти чи забороняти пряме чи непряме відтворення їх фонограм; право організацій мовлення дозволяти чи забороняти відтворення їх передач, запис, відтворення таких записів тощо.

Водночас Римська конвенція допускає обмеження майнових прав авторів у національних законах у випадках особистого використання творів, використання коротких уривків у зв'язку з репортажами про поточні події, використання творів з метою навчання, наукових досліджень тощо.

Масове поширення піратства фонограм у другій половині XX ст., пов'язане з упровадженням високоякісних аналогових систем магнітного запису, зумовило прийняття Женевської конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм, у 1971 р. Женевська конвенція 1971 р. зобов'язує країни-учасниці охороняти інтереси виробників фонограм від відтворення екземплярів фонограм без згоди правовласника, а також від імпорту таких екземплярів з метою їх публічного сповіщення (сповіщення до загального відома). Суб'єктами прав, які надає ця Конвенція, є виробники фонограм — фізичні або юридичні особи, які першими зробили запис звуків на фонограму. Характерною рисою Конвенції е відмова від принципу національного режиму та застосування права держави, громадянином якої є виробник фонограм.

Женевська конвенція зобов'язує держави-учасниці охороняти інтереси виробників фонограм, що є громадянами інших держав від виготовлення дублікатів фонограм без згоди виробників; введення таких дублікатів з метою розповсюдження до загального відома; розповсюдження таких дублікатів до загального відома. При цьому охорона може надаватись як відповідно до законодавства у сфері авторського права та законодавства у сфері суміжних прав, так і законодавства щодо недобросовісної конкуренції та кримінального права. Тривалість охорони повинна становити не менше 20 років, починаючи з дати першої публікації фонограми.

Широке розповсюдження у 70-ті роки супутникового зв'язку дало поштовх до обговорення на міжнародному рівні проблем урегулювання правовідносин у цій сфері. У 1974 р. деякі країни підписали Брюссельську конвенцію про поширення сигналів, які несуть програми, що передаються через супутники. Країни — учасниці Конвенції взяли зобов'язання щодо заходів, спрямованих на поширення на своїй або зі своєї території передачі будь-якого сигналу, що несе програму, будь-яким поширювальним органом, для якого сигнал, що передається на супутник або проходить через нього, не призначений. Таким чином, Брюссельська конвенція забезпечує захист від несанкціонованого поширення посередниками сигналів, що несуть програми, споживачам за плату без дозволу правовласників на програми, що передаються.

Важливим етапом на шляху розвитку міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної власності стало прийнята 14 травня 1991 р. Радою Європейського Співтовариства Директиви № 91/250/СЕЕ про правову охорону комп'ютерних програм. Згідно зі ст. 1 цієї Директиви держави-учасниці зобов'язалися охороняти комп'ютерні програми як літературні твори відповідно до Бернської конвенції. Водночас зазначається, що авторським правом захищаються лише втілення самої програми, а не ідеї та принципи, що лежать в основі будь-якого елемента цієї програми. Згідно з Директивою комп'ютерна програма може підлягати охороні, якщо вона оригінальна і є результатом інтелектуальної творчості самого автора.