75. Охорона комерційної таємниці

Органи державної влади зобов'язані охороняти від недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею та створення якої потребує значних зусиль і яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення необхідне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного комерційного використання.

Органи державної влади зобов'язані охороняти комерційну таємницю також в інших випадках, передбачених законом.

Зокрема, як встановлено Законом України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", під час здійснення державного нагляду (контролю) посадові особи органу державного нагляду (контролю) зобов'язані зберігати комерційну таємницю суб'єкта господарювання. Інформація, доступ до якої обмежено законом, одержана посадовою особою органу державного нагляду (контролю) під час здійснення державного нагляду (контролю), може використовуватися виключно в порядку, встановленому законом. Органи державного нагляду (контролю) забезпечують спеціальний режим захисту та доступу до інформації, що є комерційною таємницею, згідно з вимогами закону.

В кримінальному процесі основи правової охорони суб'єктивних прав на комерційну таємницю закладені в нормі ст. 20 КПК України, відповідно до якої принцип гласності кримінального судочинства, тобто відкритий розгляд справ у судах, не поширюється на випадки, коли це суперечить інтересам охорони державної або іншої захищеної законом таємниці. Оскільки правова охорона комерційної таємниці базується на нормативно-правових актах, що мають силу закону, можна стверджувати, що інтереси охорони комерційної таємниці є достатньою підставою для розгляду кримінальних справ у закритих судових засіданнях відповідно до умов, вказаних у КПК України. На цих же підставах можуть розглядатись в закритих судових засіданнях справи, підвідомчі адміністративним судам України (ст. 12 КАС України) та судам загальної юрисдикції (ст. 6 ЦПК України).

Коли розгляд справи у відкритому судовому засіданні господарського суду суперечить вимогам щодо охорони комерційної таємниці, то розгляд такої справи відбувається в закритому судовому засіданні, про що постановляється ухвала (ст. 44 ГПК України). Зміст господарсько-процесуальної охорони прав на комерційну таємницю полягає в тому, що на судових засіданнях при розгляді справ, у матеріали яких залучені відомості, що становлять комерційну таємницю, не можуть бути присутніми, спостерігати і робити нотатки особи, котрі не беруть процесуальної участі в судовому розгляді справи. На такі судові засідання не допускаються також представники засобів масової інформації, не дивлячись на їх привілеї у сфері доступу до інформації. Природно, що перебіг закритих судових засідань не може транслюватися по радіо, телебаченню, через мережу Інтернет та в будь-який інший спосіб. Крім того, не може застосовуватися розгляд судом справи безпосередньо на підприємстві чи в організації, оскільки виїзні судові засідання як один зі шляхів реалізації принципу гласності судочинства носять публічний характер, здійснюються головним чином у виховних цілях і тому не узгоджуються з вимогами щодо охорони комерційної таємниці.

В Україні передбачено усі можливі засоби захисту комерційної таємниці, включаючи цивільно-правові, адміністративно-правові та кримінально-правові засоби за її розголошення.

Зокрема, відповідно до статей 610, 623 ЦК України захист прав на комерційну таємницю можливий судом шляхом: визнання прав на комерційну таємницю; припинення дій, що порушують право на комерційну таємницю; компенсації моральної шкоди; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, включаючи згідно зі ст. 203 ЦК неодержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання було виконане боржником.

Адміністративне законодавство не передбачає відповідальності за порушення режиму комерційної таємниці, а концентрується на відповідальності за недобросовісну конкуренцію.

Так, Законом України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р.¹ закріплено поняття інформації та встановлено підстави та розміри адміністративної відповідальності за здійснення дій, що являють собою порушення у сфері економічної конкуренції.

Відповідно до Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р. під недобросовісною конкуренцією розуміють будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Глава 4 цього Закону присвячена питанням неправомірного збирання, розголошення та використання комерційної таємниці. Зокрема, відповідно до ст. 16 Закону неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати, шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).

Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоду господарюючому суб’єкту (підприємцю) (ст. 17).

Під схиленням до розголошення комерційної таємниці Закон (ст. 18) розуміє спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, як-г-що це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).

Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю.

Вчинення вищезазначених дій тягне за собою накладання Антимонопольним комітетом України штрафів, передбачених цим Законом, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством.

Зокрема, відповідно до ст. 164³ «Недобросовісна конкуренція» Кодексу України про адміністративні правопорушення незаконне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені тягне за собою накладення штрафу від 30 до 44 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої.

Умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця, тягне за собою накладення штрафу від п’яти до дев’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденціальної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця тягне за собою накладення штрафу від дев’яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, становить склад злочину, передбаченого ст. 231 Кримінального кодексу України.

Відповідно до неї умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, караються штрафом від 200 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Відповідно до ст. 232 КК України умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, карається штрафом від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

В цілому можна зазначити, що можливість застосувати різноманітні засоби правового захисту дозволяє особам, що правомірно володіють комерційною таємницею, захистити порушені інтереси.

76. Ноу-хау: поняття та умови використання

Під «ноу-хау» зазвичай розуміють певні знання, досвід та секрети виробництва, необхідні для вирішення технічних або інших задач, інформація, яка складає предмет «ноу-хау», не підлягає державній реєстрації та не отримує охорону (наприклад, патентом, свідоцтвом тощо). Поняття «ноу-хау» є ширшим і включає як комерційну таємницю, так і службову таємницю, норми, спрямовані на захист від недобросовісної конкуренції, норми договірного та деліктного права, а також кримінально-правові норми у випадках, коли присутні ознаки злочину.

На жаль, доводиться констатувати, що вітчизняне правове поле не визначає особливості поводження з “ноу-хау“. В 2002 році Міністерство освіти і науки України офіційно визнало: «відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права на “ноу-хау“ не регулюються законодавством України» [1].

Особливості правового використання “ноу-хау“ обумовлюються різними поглядами на зміст терміну “ноу-хау“.

Зокрема, можна припустити, що використання “ноу-хау“ стало альтернативою патентній охороні результатів інтелектуальній діяльності. Дійсно, підприємствам часто вигідно не патентувати винаходи, що використовуються в виробництві. Це може бути дорого або пов’язано із значними працезатратами, простіше виявилось такі результати “засекретити“. Недаремно спочатку “ноу-хау“ називали “секретами виробництва“, “промисловими секретами“ тощо.

Так, певне визначення “ноу-хау“ знаходимо у законодавстві Європейського Союзу (ЄС). Регламентом Комісії ЄС № 772/2004 від 27 квітня 2004 року щодо застосування частини третьої статті 81 Договору про заснування ЄС до категорій угод про передачу технологій “ноу-хау“ визначається як сукупність незапатентованої практичної інформації, що є результатом досвіду або випробувань і яка є:

• секретною, тобто не загальновідомою або легко доступною;

• значимою, тобто важливою та корисною для виробництва товарів за угодою;

• визначеною, тобто описаною у достатньо повний спосіб так, що можна підтвердити, що вона відповідає критеріям секретності та значимості.

Ще у 1997 році Державна податкова адміністрація також офіційно зазначала, що “законодавчо поняття “ноу-хоу“ (“know-how“) чітко не визначено, але практично під ним розуміють сукупність технічних, комерційних та інших знань, що оформлені у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того або іншого виду виробництва, але не запатентованих“[4].

Відсутність процедури визнання виключних прав на “ноу-хау“ ставить питання щодо режиму захисту. Врахування виробничої та промислової спрямованості “ноу-хау“ вимагають відповідних варіантів охорони, до яких можна віднести захист від промислового, економічного шпигунства та інших подібних дій.

Юридично обмежити розповсюдження “ноу-хау“ можна тільки певним суб’єктам, з якими власник такої інформації має відповідні угоди. Це здійснюється шляхом укладення спеціальної угоди щодо передавання “ноу-хау“. В угоді щодо передачі “ноу-хау“ повинні бути узгоджені умови про даний об’єкт, тобто яка інформація передається, термін передачі, розміри винагороди, умови та права на подальшу передачу та збереження конфіденційності, а також міра відповідальності.

Подібні особливості захисту відповідають і комерційній таємниці.

Значна кількість перерахованих та існуючих проблем щодо відсутності законодавчого регулювання особливостей поводження з “ноу-хау“ в Україні, ставить цілком слушне питання: як зазначалось вище, “ноу-хау“ використовується з 1991 року, але підприємства, які безпосередньо використовують таку інформацію, чомусь не дуже переймаються відсутністю законодавчих норм стосовно його використання.

Пояснення може бути наступним: в умовах відсутності детального законодавчого регламентування особливостей поводження з “ноу-хау“ вітчизняні підприємства компенсують внутрішньою нормотворчістю та в угодах з контрагентами.

На теперішній час “ноу-хау“ враховується (реєструється) в межах конкретного підприємства, у зв’язку з чим підприємства виявляються не дуже зацікавленими в детальному регулюванні особливостей поводження з “ноу-хау“, що може привести до обмеження повноважень їх як власників “ноу-хау“. Наприклад, в комерційній діяльності підприємств існує практика, коли в якості “ноу-хау“ передається інформація щодо попиту на різні товари, умови укладання угод, загальні плани розвитку і тому подібна інформація, яка в ряді випадків взагалі носить статистичний вигляд.

Разом з тим, необхідно враховувати негативні наслідки відсутності вітчизняного законодавчого регулювання питань, пов’язаних з “ноу-хау“.

Першим кроком вирішенням даного питання може стати встановлення певних меж, що повинні надати змогу визначати “ноу-хау“ як інформаційний об’єкт.

При цьому до характерних ознак “ноу-хау“ доцільно віднести:

• науково-технічну та економічну цінність;

• можливість практичного застосування;

• відсутність прямого захисту у вигляді промислового захисту;

• повну або часткову конфіденційність.

В залежності від виду роботи, що виконується, і в результаті якої отримана інформація “ноу-хау“, її можна поділяти на такі підвиди:науково-дослідну; дослідно-конструкторську; розрахункову, що отримана внаслідок створення системи розрахунків; технологічну і виробничу; проектну; будівельну; монтажну; експлуатаційну тощо.

Крім того, з врахуванням світового досвіду, основними принципами захисту “ноу-хау“ в Україні мають стати такі:

• “ноу-хау“ має економічну цінність і належить тому, хто його створив або придбав законним шляхом;

• передача “ноу-хау“ здійснюється на договірній основі або іншим способом відповідно до національного законодавства;

• “ноу-хау“ захищається від незаконного присвоєння і розголошення. При цьому власник “ноу-хау“ повинен вжити всіх заходів для збереження таємниці “ноу-хау“.

Окремо слід врахувати інтереси суб’єктів, що придбають “ноу-хау“. Наприклад, як правило “ноу-хау“ передається в формі технічної документації, в певних випадках в угоді доцільно передбачити додавання зразка виробу. Також угоди на передачу “ноу-хау“ можуть включати обов’язкову умову надавати допомогу на його впровадження.