36. Умови розміщення та розповсюдження об’єктів авторського права в мережі Інтернет

Розміщення об’єктів авторського права у мережі Інтернет є сьогодні надзвичайно розповсюдженим явищем. У мережі користувачі можуть отримати доступ до різних видів творів – від музичних та літературних до аудіовізуальних (кіно- та анімаційних фільмів, відеокліпів тощо). Певна частина цих творів розміщується з порушенням авторських прав.

Чинне законодавство України (ст.1109 Цивільного кодексу України[1], ст.ст.31, 32 Закону України “Про авторське право і суміжні права”[2]) вимагає від сторін договору щодо розпоряджання авторськими правами вказувати конкретні права, що передаються за договором. Ті права на використання об’єкта авторського права та способи його використання, які не визначені у договорі, вважаються такими, що не надані. У ситуації відсутності єдиної кваліфікації дій щодо розміщення творів у мережі Інтернет авторські права особи, якій вони передані за договором, можуть бути порушені.

Загалом у розміщенні будь-якого об’єкта, в тому числі й об’єкта авторського права, в мережі Інтернет можна виділити два етапи – завантаження цифрової копії об’єкта в пам'ять комп’ютера та надання доступу до цієї копії необмеженому колу осіб. За умови виконання зазначених дій користувач має можливість доступу та ознайомлення з об’єктом шляхом завантаження цифрової копії останнього на власний комп’ютер, що можна розглядати як останній етап та, власне, мету розміщення твору в Інтернеті. Слід підкреслити, що особа, яка розміщує той чи інший твір у мережі, створює умови для ознайомлення з твором користувачем внаслідок його активних дій.

Дії на кожному з указаних етапів охоплюються окремим авторським правом. При цьому завантаження цифрової копії об’єкта авторського права на першому та на останньому етапах є відтворенням у розумінні ст.1 Закону України “Про авторське право і суміжні права” (надалі - Закон), оскільки передбачає запис примірників твору для тимчасового чи постійного зберігання в цифровій формі, яку може зчитувати комп’ютер.

Однак найбільш значущими при розміщенні твору в Інтернеті є дії, пов’язані з наданням доступу до цифрової копії твору в цифровій мережі. Без них факт розміщення не можна вважати таким, що відбувся. Ці дії є дещо складнішими з технічної точки зору, а також з точки зору визначення їхньої правової природи.

Відповідно до п.29 рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. №04-5/1107 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності”[3] розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного використання, є їх відтворенням у розумінні статті 1 Закону України “Про авторське право ісуміжні права”, і тому на таке розміщення творів поширюється дія статті 15 цього Закону.

Згідно п.31 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 р. №5 “Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав”[4] розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного використання, є поданням творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором відповідно до пункту 9 частини третьої статті 15 Закону №3792-XII, тобто таке розміщення є правомірним лише з дозволу автора чи іншої особи, яка має авторське право. Згідно зі статтею 1 Закону №3792-XII відтворенням є виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер.

Крім зазначених вище підходів судові органи кваліфікують розміщення об’єктів авторського права в мережі Інтернет також як публічне сповіщення та розповсюдження. Слід відмітити, що чинне авторське законодавство, на жаль, дає певні підстави для кожної з наведених кваліфікацій. Однак, більш детальний аналіз вказує на інше.

Як вже відмічалося, процес розміщення твору в Інтернеті включає в себе також і відтворення такого твору, а точніше запис його примірників для зберігання в цифровій формі. Однак, можливість ознайомитися з об’єктом необмеженому колу осіб з’являється тільки після надання доступу до такого об’єкта, що передбачає проведення ряду технічних дій. На наш погляд, такі дії не охоплюються змістом відтворення, публічного сповіщення чи розповсюдження.

Стаття 1 Закону визначає публічне сповіщення (доведення до загального відома) як передачу за згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гамма-променів тощо), у тому числі з використанням супутників, чи передачуна віддаль за допомогою проводів або будь-якого виду наземного чи підземного (підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших видів) творів, виконань, будь-яких звуків і (або) зображень, їх записів у фонограмах і відеограмах, програм організацій мовлення тощо, коли зазначена передача може бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зображення чи звуки не можуть бути сприйняті.

Право на публічне сповіщення з’явилося в нашому законодавстві вперше з прийняттям Закону України “Про авторське право і суміжні права” 23 грудня 1993 р. для захисту прав організацій теле- та радіомовлення. Як бачимо, дане право передбачає саме передачу творів в ефір чи на віддаль, а не надання доступу до творів, як це має місце при їх розміщенні в Інтернеті. При цьому дії отримувача сигналу, яким передаються твори, відрізняються від дій користувача в мережі Інтернет, оскільки вони обмежені прийняттям сигналу на технічний пристрій.

Дещо складнішою є ситуація з розповсюдженням творів. Та ж стаття 1 Закону під розповсюдженням об’єктів авторського права розуміє будь-яку дію, за допомогою якої об’єкти авторського права безпосередньо чи опосередковано пропонуються публіці, в тому числі доведення цих об’єктів до відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до цих об’єктів з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором. Дійсно, можливість невизначеного кола осіб здійснити доступ до творів з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором є можливістю, яку надає Інтернет. Однак, якщо проаналізувати зміст Закону в цілому, то вказівка на таку можливість міститься тільки у цьому визначенні. Стаття 15 Закону, яка визначає зміст майнових прав автора, в тому числі й права на розповсюдження, вказує тільки на відчуження та передачу примірників твору (п.8 ч.3 ст.15 Закону). Іншими словами, стаття 15 Закону передбачає розповсюдження тільки примірників твору, тобто копій твору, зафіксованих на матеріальних носіях. Такий підхід до права на розповсюдження є більш традиційним, зрозумілим і дозволяє чітко відмежовувати авторське право на розповсюдження від інших авторських прав.

Крім того, обмеження змісту розповсюдження тільки випадками відчуження і передачі примірників творів цілком відповідає положенням Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право від 20.12.1996 р., до якого приєдналася Україна[5]. Так, згідно статті 6 указаного Договору автори літературних та художніх творів користуються виключним правом дозволяти розповсюдження серед широкої публіки оригіналу і примірників своїх творів шляхом продажу або іншої передачі права власності.

Нарешті, такий підхід до права на розповсюдження є аналогічним підходу авторського законодавства Європейського Союзу. Директива ЄС про гармонізацію деяких аспектів авторського права і суміжних прав в інформаційному суспільстві 2001/29/ЕС від 22.05.2001 р.[6] пов’язує розповсюдження саме з передачею речових прав на оригінал і примірники твору.

За даних обставин найбільш обґрунтованою видається позиція, викладена в постанові Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 р. №5. Хоча, на наш погляд, вона потребує певного уточнення щодо співвідношення майнового права, вказаного в п.9 ч.3 ст.15 Закону та права на опублікування, передбаченого ст.442 Цивільного кодексу України та ст.1 Закону.

Відповідно до ст.442 Цивільного кодексу України твір вважається опублікованим (випущеним у світ), якщо він будь-яким способом повідомлений невизначеному колу осіб, у тому числі виданий, публічно виконаний, публічно показаний, переданий по радіо чи телебаченню, відображений у загальнодоступних електронних системах інформації.

Згідно ст.1 Закону опублікуванням твору є, зокрема, надання доступу до них через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором. Наведене формулювання практично збігається з формулюванням п.9 ч.3 ст.15 Закону, який закріплює за автором майнове право на подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором.

Очевидно, що поняття “опублікування” є ширшим за “подання творів до загального відома публіки”і включає в себе останнє. Отже, особа буде мати право на розміщення певного твору в мережі Інтернет у випадку наявності в неї права на опублікування твору або, більш конкретно, права на подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором.

Слід відмітити, що останнім часом практика господарських судів дещо відійшла від підходів, які містяться у зазначених вище рекомендаціях Президії Вищого господарського суду України. У своїх рішеннях ці суди все частіше зазначають, що розміщення об’єкта авторського права в мережі Інтернет є порушенням права автора на опублікування твору. Це є безперечним позитивом і сприятиме однаковому застосуванню норм авторського права України. Разом з тим, оскільки бажаної єдності позицій ще не досягнуто, суб’єктам авторського права слід бути уважними при укладенні договорів щодо розпоряджання авторськими правами та чітко вказувати всі права, що передаються за такими договорами.