Ліквідація Гетьманщини

У січні 1734 р. гетьман Апостол помер. Напередодні він заповів владу старшині. Але ще до смерті Данила Апостола царський уряд прийняв таємне рішення не обирати більше гетьмана, а владу в Гетьманщині передати «Правлінню гетьманського уряду», або Міністерському правлінню, у складі трьох російських офіцерів на чолі з генералом, князем О. Шаховським і трьох козацьких старшин. Офіційно ця фактично друга колегія мала керуватися «Рішительними пунктами», але насправді продовжувала обмеження автономії і свавільну русифікацію українців. Правлінням проведено податковий перепис населення, упорядковано законодавство, посилено репресії проти незадоволених російською політикою старшин.У роки урядування «Правління» (1734-1750) Гетьманщина зазнала страшенного економічного занепаду через російсько-турецьку війну 1735-1739 pp., в яку уряд імператриці Анни Іванівни втягнув Лівобережжя, Слобожанщину і Запорожжя. Протягом чотирьох виснажливих років фаворити-німці московської цариці вигрібали з України збіжжя, мобілізували до 100 тисяч козаків, з яких 35 тисяч загинуло, забрали сотні тисяч голів худоби. Окрім того, українці змушені були годувати 75 полків російської армії - величезну ненажерливу прірву, що обійшлося одній лише Гетьманщині в півтора мільйона золотих рублів (у десять разів більше її однорічного бюджету). Коли ж на півдні знову виникла загроза війни з Туреччиною, імператриця Єлизавета Петрівна, щоб задобрити українців, зрештою дозволила обрати гетьмана Лівобережної України.Призначення останнього гетьмана Кирила Розумовського (1728-1803) на цю досить високу і відповідальну посаду стало випадковістю. Стрімкою кар'єрою він цілком завдячував старшому братові Олексію, який завдяки чарівному голосу і вродливій зовнішності зробив кар'єру при царському дворі, а згодом узяв активну участь у зведенні Єлизавети Петрівни на імператорський престол. За свідченнями сучасників, Олексій був таємно повінчаний з «кроткою Єлизаветою».Вперше думку про відновлення гетьманату на Лівобережжі Єлизавета Петрівна висловила 1744 р. під час відвідання святих місць стародавнього Києва, даючи відповідь на прохання старшини обрати гетьмана. Довго збиралися здійснити задум. Ще довше підбирали гідну такої посади людину. Коли ж зупинилися на кандидатурі молодого Кирила Розумовського, то вирішили, що його ще потрібно ґрунтовно підготувати до управління Україною.

Народився К. Розумовський у родині заможного городового козака Григорія Розума в селі Лемешах (тепер Козелецький район Чернігівщини). Коли з'явилися чутки про його можливе обрання гетьманом, то юнак ще пас батьківську худобу, порався по господарству і був мало обізнаний укозацькій службі. Тому Кирила відвезли до Петербурга, щоб дати належну освіту. Згодом юнака на казенний кошт відправили до Європи - здобувати знання. Щедро обдарований здібностями до наук, Кирило навчався протягом кількох років в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга. Після повернення з закордону молодого вченого призначають президентом Петербурзької імператорської Академії наук. На президентській посаді його обдаровують високими титулами, нагороджують кількома орденами, а також одружують з небогою імператриці - Катериною Наришкіною. Відтак, настав слушний час урочисто обрати Кирила гетьманом. Вибори проходили 22 лютого 1750 р. з великими почестями у столиці Лівобережної України Глухові під наглядом царського міністра графа Гендрікова. Для участі в раді запросили старшину, козацькі полки, представників населення міст, сіл, духівництва. Церемонія супроводжувалася урочистим маршем військового почту, несенням царської грамоти з дозволом провести вибори гетьмана, гетьманської булави, корогви, інших символів влади (клейнодів).Коли присутні зібралися біля церкви, їм оголосили царську грамоту. Тут же на запитання перед військом і народом про те, кого вони хочуть мати за гетьмана, всі одностайно тричі повторили, що обирають Кирила Розумовського. Так влада на Лівобережній Україні знову повернулася до рук гетьманського правління, що встановилося перед смертю Д. Апостола. Російські органи влади ліквідовувалися. Гетьману підкорялася також Запорозька Січ. В імператорському указі про затвердження виборів відзначалося, що Гетьманщина переводиться в управління Колегії закордонних справ, а гетьмана слід шанувати нарівні з російськими фельдмаршалами.Heскоро Кирило Григорович з'явився у Глухові: аж надто міцно пов'язався з петербурзьким двором. Управління Гетьманщиною знаходилось у руках старшини, яка прагнула збагатитися і одержати російські дворянські звання. К. Розумовський виявився чужим для України гетьманом, зрусифікованим, купленим Петербургом чинами та нагородами. Краєм і далі правили російські урядовці, які залишилися в Україні з попередніх часів.Усе це вело до занепаду козацького демократичного самоврядування. Військова рада не скликалася, справи вирішували рада генеральної старшини і полковників, полкові і сотенні старшинські ради. Поступово формувалася і віддалялася від рядового козацтвапривілейована старшина, а українська адміністрація ставала щодалі більше старшинсько-шляхетською, панською. З'явився і новий стан - «шляхетство малоросійське». Воно прагнуло збагачення і здобуття юридичних прав на панування. Із «шляхетства малоросійського» швидко сформувалося українське зрусифіковане дворянство, байдуже до ідей самостійності й незалежності України, до долі ії народу. Повторилося те, що сталось у XVIст. за польської доби: провідна верства знову покинула народ, зрадиланаціональні інтереси.Українське покозачене «панство» прагнуло вдосконалити норми правового регулювання громадських стосунків у Гетьманщині. Його не задовольняло успадковане від минулого українське народне. звичаєве право. Ось чому ще за Данила Апостола створено комісію українських юристів для зведення існуючих у краї узаконень-у кодекс єдиного законодавства на підставі вимог царських «Рішительних пунктів». Використавши юридичні норми Литовських Статутів, магдебурзького права і народного звичаєвого права, комісія в 1743 р. упорядкувала збірник українських законів під назвою «Права, по котрим судиться малоросійський народ». У 1750 р. правознавець Ф. Чуйкевич у подарунок новому гетьману підготував оригінальний юридичний трактат «Суд і розправа в правах малоросійських». У ньому обстоювалася думка про законне існування власного українського суду.На підставі цих та інших правових документів у останні роки правління Розумовського в Гетьманщині здійснено досить широку судову реформу. Генеральний суд доповнювався виборними депутатами і ставав вищою судовою інстанцією. Полкові суди перетворилися на міські. Утворювалися повітові та інші суди. Частину судів для розгляду позовів землевласників утвореноуніверсалом гетьмана. Його ж універсалом 1760 р. заборонено переходи селян-кріпаків без дозволу власника. Перехід дозволявся, якщо селянин залишав господарство панові.Гетьман користувався повагою і нової російської імператриці Катерини IIяк активний учасник двірцевого перевороту на її користь і. як розумний радник. Кирило Григорович плекав надію перетворити гетьманство у родову спадщину Розумовських. Але коли Катерині IIподали матеріали про те, що таке прохання висловлює старшина з намови гетьмана, то Кирилу Розумовському наказали «добровільно» піти у відставку з посади гетьмана: московським царям українська династія в Гетьманщині була зовсім ні до чого.Тиск царицібув настільки міцний,що10листопада1764р. К. Розумовський «попрохав» звільнити його від такого тяжкого і небезпечного уряду. Обдарувавши екс-гетьмана маєтками, надавши графський титул, звання фельдмаршала і призначивши непомірно високу пенсію, Кирила Григоровича відправили у відставку.

Питання№54

-Розгортання гайдамацького руху. Коліївщина.

Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух. Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в Перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а середині століття охопили Київщину. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники із ґуралень, млинів й панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики. Спочатку гайдамацькі зажени були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки й фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними й не малі виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна». Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було б відновлення козацьких вільностей, Визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви. перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього був боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чуйні, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування й возз " єднанні із Лівобережжям у складі РОСІЇ, і Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу й навіть Броді, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула. У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте й за годину зажени, котрі очолювали Р. Голий, 1. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажка, активно діяли в багатьох місцевостях. Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін Про. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста і села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом з загоном Р. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі зажени оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як й попереднє, було б жорстоко придушене польськими військами. Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні. 1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі територї України й залучив до боротьби значну частину українського народу. У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме под назвою «коліївщина». Приводом був поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання ставши Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, сін бідного селянина із села Медведівка на Чигиринщині. Виступивши із урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку й підійшли до Умані — добро укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їхнього лави. 10 червня спільним ударом смердоті оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було б ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли зажени гайдамацьких ватажків З. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади й запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ із проханням про " єднати сили й придушити гайдамацький рух. Катерина, II покарала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Тієї обманом запросивши керівників повстання на переговори й заарештував їхні. Потім разом із поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків й Гонгу судив польський суд з. Кодні, де после жорстоких тортур всіх було б страчено. У Києві відбувся російський суд, який покаравши повстанців на чолі із М. Залізняком, ватажок було б заслано на каторгу до Сибіру. Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам " яті, їхнього приклад надихав Український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів. Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на територї України діяли зажени народного месника З. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але й рухливі зажени, котрі здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти, Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх заподій в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, котрі не малі чіткої програми дій. Незважаючи тих, що Україну позбавляли прав, незалеж ностІ, навіть замінІли назву, національно-визвольна боротьб свідчила: Український народ зберігає ідею незалежності, праї нення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців. 49. Державотворчі плани гетьмани П.Скоропадського. Центральна рада, котра после Берестейського світу повернулася в Україну разом із німецькими військами, невдовзі вступив у конфлікт зі своїм союзником. До цого було б дві головні причини: 1) вона протестувала проти безсоромного пограбунку німцями України всупереч статтям догоди у Бресті та проти втручання німецької адміністрації у внутрішні справ країни; 2) німецькому військовому командуванню не подобалася соціалістична риторика керівництва УЦР. Врешті-решт, було б вирішено замінити неугодну Центральну раду на лояльну до Берліна політичну фігуру. Нею було б обрано російського генерала, нащадка славного українського гетьманського роду Скоропадських Павла Скоропадського. 29 апреля 1918р. в Україні відбувся державний переворот — на із " їзді Хліборобського Конгресу П. Скоропадського було б проголошено Гетьманом України. Центральну раду, Яка ще встигла прийняти Конституцію УНР і зверни Президентом України М. Грушевського, було б розпущено. По суті, в Україні відбулася зміну республіканської форми правління на монархічну. Першими кроками гетьмани були: — ліквідація УНР та проголошення Української держави; — перебрання гетьманом до своїх рук всіх трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової; — проголошення недоторканності приватної власності; — формування нового уряду — Заради Міністрів, який послідовно очолили М. Василенко та ф. Лизогуб (укра-їнські партії не прийняли пропозиції П. Скоропадського делегувати до уряду своїх представників). У галузі внутрішньої політики основні заходь гетьманату зводилися до такого: 1. Аграрна політика гетьмани базувалася на відновленні приватної власності на грішну землю, що передбачало Повернення II, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного законопроекту передбачалося наділити частину селян («справжніх хліборобів») землею із державних фондів та тією, що її було б викуплено у крупних приватних власників землі. Така політика спричинила цілком природне невдоволення селянства, яку на законних підставах набуло землю за законодавством УНР. У відповідь П. Скоропадський спрямувавши у село каральні експедиції, котрі жорстоко розправилися із незадоволеними. 2. Політика у військовій галузі був спрямована на розбудову збройних сил України. Передбачалося переформувати військові частини, створені за часів УНР, довівши їхні чисельність до 300 тис., а також створити Український військово-морський флот. Також було б здійснено спробу відродити як окремий стан українське козацтво та ополчення на випадок воєнних дій (Універсал від 16 жовтня 1918р.). 3. У стислий годину П. Скоропадський створив умови для національно-культурного відродження в Україні. В частности, було б здійснено українізацію державного апарату (вимоги вести діловодство російською мовою, котра визнавалася за державну, та послуговуватися нею при виконанні службових обов " язків), засновано Український університет у Кам " янці-Подільському та Києві, Національну Академію наук, якої очолив У. Вернадський, Національну бібліотеку, Національний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр та «Молодий театр» Л. Курбаса тощо. Було відкрито близько 150 українських гімназій, бачено кілька мільйонів українських підручників. 4. Докладалися зусилля для створення банківсько-фінансової системи. 5. Було впорядковано судочинство, упорядковано залізничний рух. 6. У галузі промисловості проводилася денаціоналізація, обмежувалась діяльність профспілок, страйки заборонялися. Ігноруючи закони, тривалість робочого дня та розміри зарплати визначали власники підприємств. На міжнародній арені гетьман докладав зусиль для урегулювання прикордонної проблеми із Росією та Румунією, проте на завершення цих справ у нього не вистачило години. Було значно розширено міжнародні зв " язки України, Яка уже мала дипломатичні відносини на рівні посольств із 12 державами.Політика гетьмани не знайшла підтримки в широких верствах суспільства, а тім понад — із боці політичних партій. Проти П. Скоропадського сформувалась опозиція, Яка после проголошення ним 14 листопаду 1918р. «Грамоти» про федерацію України із Росією, за якою скасовувалась незалежність України, того ж дня утворила Директорію і повела наступ проти гетьмача. 14 грудня 1918р. П.Скоропадський зрікся влади і залишив межі України, що і поклало кінець періоду гетьманату.

Питання№55

-Ліквідація Запорізької Січі . Діяльність Калнишевського.Приєднання Криму до Росії.

Ліквідація Запорозької Січі. Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:

— Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.

— Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.

— Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.

— Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу до Чорного моря.

— Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.

— Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно­визвольної боротьби українців.

— Перетворення Запорожжя з його гаслом «втікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.

Відповідний момент для розв’язання запорозької проблеми виник після успішного завершення російсько­турецької війни 1768—1774 років. Після проголошення незалежності Кримського ханства від Османської імперії над ним було встановлено російський протекторат. Відтепер зникла загроза татарських нападів, для захисту від яких імперії й були потрібні запорозькі козаки.

На початку 1775 р. запорозька старшина, прагнучи зберегти козацтво, відрядила до Петербурга делегацію з проектом реорганізації Січі на зразок Донського козацтва. Однак ці пропозиції відкинули не розглядаючи. Фаворит імператриці Г. Потьомкін з відвертим глузуванням відповів старшині А. Головатому: «Не можна вам залишатися. Ви дуже розігралися і ні в якому вигляді не можете приносити користь».

По завершенню російсько­турецької війни під час повернення російських військ додому, генерал Петро Текеля несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. У козаків це не викликало ніякої підозри. Ніхто не міг уявити, що після шестирічної спільної боротьби проти турків і татар російські війська збираються знищити Січ.

4 червня вони непомітно зняли вартових і оточити січову фортецю. Звістка про намір Текелі козацтво зустріло з обуренням. Воно хотіло дати бій російським військам, але сили були надто нерівні. З огляду на це старшина відговорила козаків від бою. Після оголошення указу Катерини ІІ про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Інші війська також без бою захопили паланкові центри.

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалося роздавання земель царським вельможам.

 

5. Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі. Нову Січ зруйнували та січове товариство залишилося. Згідно з указом Катерини ІІ запорожцям дозволялося або вступати до кінних пікінерських полків, або повертатися туди, звідки вони прийшли на Січ, або залишатися жити на Запорожжі, отримавши землю для заняття землеробством. Повертатися додому ніхто не хотів. Чимало колишніх запорожців залишилося господарювати у своїх рідних степах. Але не минуло й двох років, як вони пожалкували про це рішення. Царський уряд роздавав запорозькі землі своїм вельможам, не звертаючи увагу на козацькі зимівники. Нові господарі відбирали в козаків землю, а інколи перетворювали їх на кріпаків.

Значна частина козаків­запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі подалася в турецькі володіння. Вони просили турецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ.

Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиси. Близько 8 тис. козаків­запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ.

Така ситуація стурбувала російський уряд. Замість знищення запорозького козацтва і перетворення його на регулярне військо сталося інше. Задунайська Січ, яка стала продовжувачем традицій запорожців, перетворилася на вогнище небезпеки для Росії.

В умовах наближення чергової російсько­турецької війни, що вибухнула в 1787 р., царський уряд намагався схилити козацтво на свій бік. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам­запорожцям створити «Військо вірних козаків», перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо. У війську дозволялося відновити запорозькі порядки: повернуто козацькі військові клейноди, виборність старшини, ради, курені. Однак це, звичайно, не відновило запорозької вольниці. Служити імперії погодилися 12 тис. колишніх запорожців.