Загальні методи виховання

Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихо­вателів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки. Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необ­хідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації. Засоби виховання — це здобутки матеріальної і духовної культури, форми і види виховної роботи.

Методи формування свідомості особистості й переконань. До них нале­жать: а) словесні методи (роз'яснення, бесіда, лекція, дис­пут); б) метод прикладу. Роз'яснення. За його допомогою вихователі впливають на свідомість учнів, прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективне під час засвоєння правил поведінки, режимних вимог школи, правових норм. Такі роз'яснення підсилюють показом, наочним де­монструванням. Бесіда (фронтальна або індивідуальна) — поширений метод виховання. Щоб фронтальна бесіда дала позитивний результат, педагог повинен: обґрунтувати тему як життє­во важливу, а не надуману, формулювати запитання та­ким чином, щоб вони спонукали до розмови, спрямовува­ти розмову в конструктивне русло. Учнів слід залучати до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя і формувати у них на цій основі ставлення до навколишньої дійсності, до своїх громадських і моральних обов'язків. Підсумовуючи бесіду, учитель обґрунтовує раціональне вирішення обговорюваної проблеми, накреслює конкрет­ну програму дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми. Ефективність фронтальної бесіди зростає, коли у розгля­дуваних фактах, процесах учні відкривають невідомі для се­бе сторони. Під час такої бесіди вони можуть обстоювати свої помилкові погляди і переконання. Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку проводять за заздалегідь наміченим планом у спокій­ній обстановці. Важливо, щоб психічний стан учня спону­кав його до відвертості. В індивідуальній бесіді учень має не лише усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводять до його свідомості, а й переживати його. З цією метою використовують переконливі приклади. Водночас вихованець повинен відчути, що педагог прагне допомог­ти йому. Лекція відкриває для учня можливості живого спілку­вання з людиною, ґрунтовно обізнаною з певними питан­нями, проблемами, готовою відповісти на запитання, що можуть його цікавити. Успіх лекції передусім залежить від особистих якостей лектора, який повинен мати належ­ну теоретичну підготовку, добре знати матеріал, володіти прийомами донесення його до слухачів. Лекції читають головним чином у старших класах, зрідка — в середніх. Готуючись до них, важливо продума­ти побудову, переконливість доказів і аргументів, власну оцінку подій, фактів, явищ, прийоми зосередження ува­ги учнів. Лекція може мати епізодичний характер, нале­жати до певного тематичного циклу або кінолекторію. Епі­зодична лекція дає уявлення про одне питання чи пробле­му і повинна бути позначена науковістю, повнотою, точ­ністю викладу, доступністю термінології, насиченістю новою інформацією, емоційністю тощо. Читаючи лекцію, важливо вміти переходити до неви­мушеної розмови з аудиторією, враховуючи її вікові особ­ливості, рівень загальної культури, обізнаність з пробле­мою, про яку йдеться в лекції. Це створює атмосферу спів­праці, посилює вплив на думки, почуття, поведінку учнів. гострих тем. Цикл лекцій — низка лекцій, присвячених одній про­блемі. Його обсяг залежить від характеру проблеми, скла­ду слухачів, конкретних умов і можливостей. Важливим є наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення най­істотніших і найактуальніших для учнів моментів. Диспут — ефективний у вихованні передусім старшо­класників. Як метод формування свідомості особистості він передбачає вільний, жвавий обмін думками, колектив­не обговорення питань, що хвилюють учнів. Під час диспуту учні обстоюють власну позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів, розкрива­ються їх ерудиція, культура, темперамент, розвивається логічне мислення, вміння аналізувати, узагальнювати, ро­бити висновки. Тематику диспутів підбирають з таким розрахунком, щоб спонукати учнів до роздумів про мету життя, справжнє щастя, обов'язок людини перед суспільством. Можна обговорювати факти з життя класу, школи, літературний твір, газетну чи журнальну статтю. Обираю­чи тему диспуту, необхідно з'ясувати, наскільки учні обіз­нані з нею, їхні погляди і переконання з проблеми, що дискутується. Для цього слід дотримуватися таких пра­вил: вільний обмін думками; в суперечці всі рівні; голов­не — факти, логіка, доказовість; некоректні жарти забороняються; гостре влучне слово схвалюється; говори, що думаєш, думай, що говориш. Приклад використовують передусім як самостійний ме­тод виховання і як прийом при застосуванні інших методів. Як метод виховання приклад дає конкретні зразки на­слідування і, отже, активно впливає на свідомість та по­ведінку школяра. Прикладом для виховання можуть бу­ти педагоги, батьки, рідні й близькі люди, однокласники; історичні національні герої; літературні персонажі, діячі науки і культури; відомі політики, підприємці. Виховні функції прикладу різні: він може слугувати педагогу для конкретизації певного теоретичного поло­ження; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; він є переконливим аргументом; при­клад може спонукати до певного типу поведінки. Особли­вість виховного впливу прикладу в тому, що він діє сво­єю наочністю і конкретністю. І що ближчий і зрозуміліший учневі приклад, то більша його виховна сила. На негативні приклади у виховній роботі спираються, зокрема, тоді, коли йдеться про правове, антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність наслідування цих явищ.

Прийоми виховання – розкриття наслідків дій; умовляння; приклад.

Методи організації діяльності і формування суспільної поведінки. Друга група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправлення, привчання, доручення, створення вихову­ючих ситуацій.

Педагогічна вимога — це педагогічний вплив на свідо­мість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його негативних дій і вчинків. А. Макаренко вважав, що без щирої, переконливої, гарячої й рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Педагогічну вимогу висувають у прямій або опосеред­кованій формі. На початку роботи педагога з дитячим колективом, ко­ли вихованці ще до нього не звикли і стимульована вимо­гою діяльність невідома їм, найефективнішою є пряма ви­мога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає запере­чень. З розвитком учнівського колективу, стосунків дітей і педагога, а також з появою у вихованців негативного чи по­зитивного ставлення до організованої педагогом діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги. Роз­різняють три групи опосередкованих вимог. Перша пов'язана з виявом позитивного ставлення педагога до дій чи поведінки ви­хованця (прохання, довір'я, схвалення). Вимоги другої гру­пи не виявляють чіткого ставлення вихователя до діяльності дітей, але ґрунтуються на вже існуючому ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву пев­них його моральних якостей (осуд, недовіра і погроза). Громадська думка — за своєю сутністю цей метод є ко­лективною вимогою. Адже, обговорюючи вчинок учня, ко­лектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. За допомогою громадської думки учня легше переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Громадська думка як метод виховання формується за­здалегідь, а не тоді, коли треба обговорити вчинок, що стався в колективі. Вправляння як метод полягає у поступовому створенні умов, в яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки. У школі учень щодня вправляється у виконанні розпо­рядку дня і вимог шкільного режиму, в навчальній і тру­довій діяльності. Привчання як метод виховання ґрунтується на вимо­зі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинником у привчанні є режим життя та діяльності школяра. Його ви­ховна функція полягає в тому, що режим забезпечує по­стійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію люди­ни, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу.

Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. Дору­чення підбирають з таким розрахунком, щоб його вико­нання сприяло розвиткові необхідних вихованцеві якос­тей. Отримавши дору­чення, учень повинен усвідомити його важливість і зна­чення для колективу й для себе. Доручення має бути по­сильним для учня.. Педагог повинен не лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його, допомогти йому дове­сти справу до кінця. Створення виховуючих ситуацій — важливий чинник формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення педагогом умов, необхідних для здійснення запланованого, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових по­чуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які стають підґрунтям нових думок, мотивів поведінки і подолан­ня недоліків.

Методи стимулювання діяльності та поведінки. Третя група методів виконує функції регулювання, ко­ригування і стимулювання поведінки й діяльності вихован­ців. До неї належать гра, змагання (творче суперництво), заохочення і покарання.

Змагання (творче суперництво) ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва і самоутвердження в колективі. Його виховна сила виявляється лише за умови, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівського колективу. Змагання, конкуренція, боротьба за існування, як і життя, — вічні, вони — пружина розвитку. Змагання сильне гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків. Во­но організовує, згуртовує колектив, спрямовує на досяг­нення успіхів, навчає перемагати. Практикують такі форми змагання: конкурси, олімпіади, фестивалі й огляди художньої самодіяльності, виставки образотворчого мистецтва і технічної творчості, шкільні спартакіади, вікторини та ін. Педагогічне доцільно організоване змагання має відпо­відати таким вимогам: знання учнями його умов і регуляр­не підведення підсумків, залучення учнів до аналізу зма­гання і підведення підсумків; гласність змагання; наочне оформлення його процесу і результатів; матеріальне і мо­ральне стимулювання. Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з ме­тою спонукання вихованців до повторення. Його мета — спрямування поведінки учня в потрібне русло, зміцнення в ньому впевненості у власних силах і, отже, посилення прагнення до позитивних вчинків, певних успіхів. У школі застосовують такі види заохочення: похвала, подяка директора (за наказом), вміщення фото на дошку відмінників навчання, нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після закінчення школи. Проте не будь-яке заохочення активізує процес вихо­вання учнів, воно має виховну силу тільки за певних умов. Передусім важливо своєчасно помітити позитивні зрушен­ня в особистості учня, в його ставленні до навчання, праці, людей. Покарання — несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в май­бутньому. Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. До порушників правил поведінки, дисципліни, режи­му праці застосовують такі покарання, як зауваження, осуд, усне зауваження (директора, його заступників, учителя, класного керівника), зауваження із записом у щоденнику, зниження оцінки за поведінку, догана за нака­зом директора школи, Найбільше покарання — виключення порушника зі шко­ли. Застосовувати покарання слід обережно. Якщо учень усвідомив свою вину, покарання змушує його пережити почуття провини, збуд­жує докори сумління і прагнення змінити поведінку.

Ефективність методів заохочення і покарання підвищу­ється за таких умов: заохочення і покарання мусять бути справедливими; до заохоченнь і покараннь не слід вдаватися часто; заохочення і покарання повинні бути гуманними.

Методи контролю та аналізу ефективності виховання: педа­гогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільно- корисної роботи, виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки уч­нів.

Загальна характеристика напрямків виховання.

Розумове виховання — діяльність вихователя, спрямована на розвиток Інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці. Завдання розумового виховання: 1. Озброєння учнів знаннями основ наук.

2. Формування наукового світогляду та національної самосвідомості на базі засвоєння системи знань і соціального досвіду. 3. Оволодіння основними мислительними операціями (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, систематизація). 4. Вироблення вмінь і навичок культури розумової праці. передусім інтелектуальних вмінь (загальних та спеціальних), вміння

У процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового формування особистості учня — розумовий розвиток. Розумовий розвиток — процес розвитку інтелектуальних сил, пізнавальних здібностей мислення учнів.

Моральне виховання — виховна діяльність школи, сім'ї з формування в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідно поведінки. Завдання морального виховання: 1. Формування в учнів моральних понять, поглядів і переконань. 2. Виховання моральних почуттів, які виражають запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості. 3. Вироблення навичок і звичок моральної поведінки, які б стали потребою і реалізовувалися б у будь-якій ситуації та умовах. Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продовжуючись у процесі соціалізації особистості. Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал, моральний кодекс, моральні норми, моральні переконання, почуття та якості. Основу морального виховання становить етика— філософська наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми.

Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури, взаємодії з природою. Завдання екологічного виховання полягає в нагромадженні, систематизації, використанні екологічних знань, вихованні любові до природи, бажання берегти і примножувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в природі. Зміст його полягає в усвідомленні того, що світ природи є середовищем існування людини, тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти, гармонії. Метою екологічного виховання є формування в особистості екологічної свідомості і мислення. На основі екологічного мислення і свідомості формується екологічна культура, яка передбачає глибокі знання про навколишнє середовище, екологічний стиль мислення і відповідальне ставлення до природи, вміння вирішувати екологічні проблеми, безпосередню участь у природоохоронній діяльності.

Статеве виховання — процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі. Завдання полягає у формуванні духовності, високих моральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відповідальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів. Підліткова сексуальність має свої особливості: інтенсивність статевого потягу; ранній початок статевого життя; відрізняється ігноруванням небезпе­ки; невідповідність необмеженої еротичної фантазії та обмежених можливостей її реалізації; сексуальність ізольована від почуття любові. Статеве виховання передбачає вивчення етики і психології сімейного життя, використання різноманітних форм і методів позакласної роботи. Його слід розпочинати якомога раніше, коли в дітей пробуджується інтерес до цих питань. З надто делікатних тем доцільно проводити розмови, бесіди (статева гігієна, профілактика венеричних захворювань, запобігання вагітності). Важливо налагодити в класі здорові стосунки між дівчатами і хлопцями.

Правове виховання — виховна діяльність сім'ї, школи, правоохоронних органів, спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки дітей. Завдання: надання учням знань про закони держави, підвищення їх юридичної обізнаності; виховання поваги до держави і права; вироблення умінь і навичок правової поведінки; виховання нетерпимого ставлення до правопорушень і злочинності; спонукання до посильної участі в боротьбі з негативними явищами в житті; Правове виховання в школі здійснюють у навчально-виховному процесі (під час уроків правознавства, історії, літератури, географії та ін.), позакласній та позашкільній виховній роботі (бесіди, лекції, круглі столи, диспути на правову тематику, зустрічі з представниками правоохоронних органів, перегляд та обговорення кінофільмів, організація клубів на зразок «Підліток і закон»).

Трудове виховання — виховання свідомого ставлення до праці через формування звички та навиків активної трудової діяльності. Вирішення завданнь трудового виховання повинно забезпечити: психологічну готовність особистості до праці; практичну підготовка до праці; здійснення профорієнтаційної роботи; формування культури праці. У трудовому навчанні учні одержують загальнотрудову (оволодіння знаннями, уміннями і навичками з планування, організації своєї праці), загальновиробничу (освоєння науково-технічного потенціалу основних галузей виробництва), загальнотехнічну (оволодіння знаннями з урахуванням специфіки галузі й спеціальну підготовку (передбачає формування початкових умінь і навичок праці з обраної спеціальності).

Види трудової діяльності школярів: навчальна праця; суспільно-корисна праця;; продуктивна праця; самообслуговування.

Естетичне виховання — педагогічна діяльність, спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси. Завдання естетичного виховання: формування естетичних понять, поглядів і переконань; виховання естетичних почуттів; виховання потреби і здатності створювати прекрасне. Зміст естетичного виховання конкретизується у програмах з літератури, музики, образотворчого мистецтва, основ наук, у різних самодіяльних об'єднаннях учнів, під час факультативних занять з етики, естетики, різних видів художньої творчості, історії мистецтва тощо. Шляхи естетичного виховання : - оволодіння естетичними знаннями (лежить на предметах художнього циклу); - організація факультативів;- позакласна робота (робота гуртків любителів живопису, музики, літератури, мистецтва).

Фізичне виховання — система заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь. Його завданням є: Виховання здорової зміни, бажання піклуватися про своє здоров'я, постійно займатися фізичною культурою і спортом; набуття санітарно-гігієнічних умінь та навичок догляду за власним тілом, підтримання і розвиток його потенціальних можливостей. До засобів фізичного виховання в школі належать: — теоретичні відомості (гігієна загальна і фізичних прав, відомості, необхідні для самостійних занять фізичними вправами); — заняття гімнастикою (вправи, що сприяють загальному фізичному розвитку школярів); — заняття з легкої атлетики (різні види бігу, стрибки в довжину й висоту, метання на дальність);

— рухливі ігри (розвиток в учнів кмітливості, спритності, швидкості дій, виховання дисциплінованості); — спортивні ігри (баскетбол, волейбол, ручний м'яч, футбол); — лижна, кросова, ковзанярська підготовка, плавання.

У школі існують різноманітні форми фізичного виховання: уроки з фізичної культури, фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі шкільного дня (фізкультурні хвилинки під час уроку, ігри та вправи на перервах і в режимі подовженого дня), позакласна спортивно-масова робота (заняття в гуртках фізичної культури і спортивних секціях, спортивні змагання). Позашкільні виховні заклади здійс­нюють спортивно-масову роботу за місцем проживання учнів, в дитячо-юнацьких спортивних школах, дитячих клубах, туристських станціях, спортивних товариствах. Самостійно учні займаються фізичними вправами вдома, на пришкільних і дворових майданчиках, стадіонах, у парках тощо.

Позакласна та позашкільна виховна робота

Позакласною називається різноманітна освітня і виховна робота, спрямована на задоволення інтересів і запитів дітей, її організовує з уч­нями в позаурочний час педагогічний колектив школи. Позашкільною роботою називають освітньо-виховну діяльність по­зашкільних закладів для дітей та юнацтва. Завдання позакласної та позашкільної роботи: а) закріплення, збагачення і поглиблення знань, набутих у процесі навчання, застосування їх на практиці; б) розширення загальноосвітнього кругозору учнів, формування у них наукового світогляду, вироблення умінь і навичок самоосвіти; в) формування інтересів до різних галузей науки, техніки, мистецтва, спорту, виявлення і розвиток індивідуальних творчих здібностей і нахилів; г) організація дозвілля школярів, культурного відпочинку та розумних розваг;

Принципи організації позакласної і позашкільної роботи: а) добровільна участь у ній учнів; б) суспільна спрямованість; в) ініціатива і самодіяльність учнів; г) розвиток винахідливості, дитячої технічної, художньої творчості

Розмаїття масових, групових та індивідуальних форм виховної роботи. Форми організації виховання поділяють на три групи: а) масові; б) групові (гурткові); в) індивідуальні.

До масових форм виховної роботи належать: тематичні вечори, вечори запитань і відповідей, конференції, тижні з різних предметів, зустрічі з видатними людьми, огляди, конкурси, олімпіади, туризм, фестивалі, виставки стінної преси тощо. Однією з них є читацька конференція. Вона разом з тим є важливим засобом пропаганди художньої та науково-популярної літератури серед учнів. Конференція допомагає учням глибше зрозуміти зміст та образи твору, особливості мови та стилю, відрізнити головне від другорядного, прищеплює літературно-естетичні смаки. Важливе місце серед форм виховної роботи займають тематичні вечори. В практиці роботи утвердилась така тематика вечорів: суспільно-політичні, присвячені державним святам, пам'ятним датам, політичним подіям; військово-патріотичні, приурочені до історичних дат армії і флоту України, знаменним датам в житті народів України. Вечори запитань і відповідей зарекомендували себе як цікавий і живий засіб роз'яснення учням різноманітних питань внутрішнього і міжнародного політичного життя України, виробництва, науки, техніки, культури, спорту, побуту, явищ природи тощо. У роки відродження в життя і побут народу входять такі знаменні ідейно і морально насичені свята й урочистості, як День Незалежності України (24 серпня), День Конституції України (28 червня), День Соборності України (22 січня), Свято Козацької Слави (3-5 серпня) та інші. Нині народний календар поповнюється такими загальнонаціональними святами, як День Знань, Свято квітів, День Матері, День Батька, День Родини. Особливе місце в народному календарі займають дати, пов'язані з ре­лігійними святами: День Андрія, День Миколи, Щедрий Вечір, Святвечір, Різдво, Водохреща, Стрітення, Великдень, Івана Купала, Покрови Матері Божої та інші.

Групові форми виховної роботи: гуртки, бесіди, екскурсії, походи, класні години та ін. Політична інформація як одна з форм виховної роботи може бути оглядовою (коротке популярне повідомлення про найбільш важливі події, які хвилюють світ, нашу країну) або тематичною (присвячуються розкриттю певного питання або кількох питань, органічно пов'язаних між собою). Такі політінформації поглиблюють знання учнів з актуальних питань політичного, економічного, культурного і наукового життя нашої країни або міжнародної обстановки. Однією з найбільш поширених форм виховної роботи є година класного керівника. Тематику таких годин розробляє класний керівник з урахуванням особливостей колективу учнів. Ці години можуть проводитись у формі етичної бесіди, лекції, диспуту, усного журналу, зустрічі з цікавими людьми, обговорення книг і ін. Останню годину класного керівника місяця доцільно присвячувати підбиттю підсумків навчально-виховної роботи класу. Важливе місце у позакласній виховній роботі займають гуртки художньої самодіяльності. Виховна цінність участі учнів в роботі цих гуртків полягає в тому, що мистецтво зближує їх на сцені, пробуджує почуття відповідальності, колективне переживання успіхів і невдач. Учні мають можливість проявити свою творчість, розумно провести свій вільний час. В школі випускаються різноманітні стінні газети: загально-шкільна, класна, предметного гуртка, сатирична і інші. Вони допомагають формувати громадську думку, спрямовувати її на поліпшення успішності учнів, зміцнення їх дисципліни. думку, спрямовувати її на поліпшення успішності учнів, зміцнення їх дисципліни. Газета повинна не тільки критикувати недоліки в житті і діяльності учнівського колективу, а й схвалювати хороші справи і зразкову поведінку учнів.

Індивідуальні форми виховної роботи: читання художньої літератури, колекціонування, філателія, нумізматика, гра на музичних інструментах, вишивання, малювання тощо. Індивідуальні форми роботи можуть пов'язуватися з груповими і фронтальними. Це підготовка виступів на конференцію, підготовка до участі в конкурсах, олімпіадах тощо.

Основні позашкільні установи, завдання і зміст їх роботи. Позашкільні навчально-виховні заклади — широкодоступні заклади освіти, які дають дітям та юнацтву додаткову освіту, спрямовану на здо­буття знань, умінь і навичок за інтересами, забезпечують потреби особис­тості у творчій самореалізації та організації змістовного дозвілля. До позашкільних установ належать: палаци (будинки) школярів, літні табори відпочинку, дитячі спортивні школи (ДСШ), станції юних техніків (СЮТ), станції юних натуралістів (СЮН), дитячі театри, дитячі бібліотеки, дитячі залізниці, екскурсійно-туристичні станції, дитячі пароплавства, музичні школи та ін. У багатьої регіонах створюються нові моделі позашкільних закладів: дитячо-юнацькі, театральні, соціально-педагогічні комплекси, кіноцентри, міжшкільні клуби. Доповнюючи, розширюючи й поглиблюючи вплив сім”ї та школи, продовжуючи навчально-виховний процес, позашкільні заклади задовільняють індивідуальні запити (інтереси) дітей, підлітків та учнівської молоді, стимулюють розвиток їхніх нахилів і здібностей у різних галузях діяльності людини (наука, техніка, культура, спорт). Це сприяє духовному, інтелектуальному й фізичному вдосконаленню, що відбувається в емоційно привабливій сфері неформального спілкування. Стають традиційними і набувають все більшого розмаху такі широкомаштабні заходи, як: міжнародні телемости; екологічні творчі об’єднання; акції милосердя; зльоти; обмін культурними цінностями; асоціації обдарованих дітей.

Отже позашкільні заклади в нинішній соціально-економічній ситуації за певних умов можуть стати для дітей: виборчими інститутами повноцінної творчої життєдіяльності і розвитку індивідуальної обдарованості; центром культурного дозвілля; школою самостояння, самоврядування (де діти не готуються до життя, а беруть участь в ньому повсякденно); місцем вибору життєвого шляху;

місцем порятунку від самітності, байдужості дорослих.

Виховання учнівського колективу.

Колектив — це організована форма об 'єднання людей на основі цілеспрямованої діяльності. Характерні риси: а) наявність суспільне значимої мети; б) щоденна спільна діяльність, спрямована на її досягнення; в) наявність органів самоврядування; г) встановлення певних психологічних стосунків між членами колективу. У школі є такі типи колективів: а) навчальні колективи: класний (первинний або контактний), загальношкільний, предметних гуртків; б) самодіяльні організації: колективи художньої самодіяльності (хор, ансамблі, гуртки); в) товариства: спортивне, книголюбів та інші; г) різновікові загони, об'єднання за інтересами; ґ) тимчасові об'єднання для виконання певних видів роботи.

Функції колективу: а) організаторська — сам керує своєю суспільне корисною діяльністю; б) виховна — стає носієм моральних переконань; в) стимулювання — сприяє формуванню морально цінних стимулів усіх суспільне корисних справ, регулює поведінку своїх членів, їх взаємовідносини.

Динаміка і етапи розвитку колективу. Основним законом життя колективу є рух — форма його життя, зупинка — форма його смерті. Більшість дослідників виділяють (як і А.С. Макаренко) три стадії (етапи) розвитку дитячого колективу, відповідно до характеру вимог, які ставляться до вихованців. На першій стадії важлива постановка до вихованців педагогічних вимог, рішучих за формою, зрозумілих за змістом, з певними елементами навіювання. На цій стадії слід інтенсивно впливати на учнів, навчати і виховувати ядро активу, До ядра активу підбирають учнів, які добре вчаться, виконують вимоги шкільного режиму і правил для учнів, вимогливі до себе і до інших, мають організаторські здібності. На другій стадії вимоги педагога підтримуються частиною вихованців, актив ставить вимоги до товаришів і самих себе. Друга стадія розвитку колективу починається з появою органів його самоврядування. В колективі проходить подальше взаємне вивчення учнями один одного, виявлення життєвих позицій, пошуки товаришів і друзів. Оскільки ядро активу ще не має досвіду роботи, педагоги продовжують ставити учням категоричні вимоги, але опираються при цьому на ядро активу. Невиконання учнем вимог шкільного режиму слід тепер розглядати як свідому протидію, обговорювати на засіданнях активу і вживати певних заходів впливу. На даній стадії особливу увагу приділяють вивченню членами органів самоврядування своїх прав і обов'язків, навчанню їх методам роботи. Здійснюється також робота з розширення активу, залучення до нього учнів, які зарекомендували себе з позитивного боку. На третій стадії розвитку вимоги ставить колектив. Це досягається при згуртуванні вихованців в єдиній діяльності. На цій стадії педагог працює з активом, створює йому авторитет серед учнів, здійснює контроль за його діяльністю. Разом з цим проводиться робота з залучення якомога більше учнів до активу. Чим більше вихованців складають актив колективу, тим краще, тим здоровіший колектив, сильніша його громадська думка, її виховні можливості. Громадська думка колективу — наявність спільних уявлень, суджень, спільного розуміння значущих для нього предметів і явищ. Шляхи згуртування учнівського колективу: а) наявність системи пер­спективних ліній; б) дотримання макаренківського принципу паралельної дії; в) зміцнення позитивних традицій; г) формування громадської думки; г) використання учнівського самоврядування у згуртуванні; д) організація змагання; е) спільні справи;

Органи колективу, їх функції, умови ефективної діяльності. Органи колективу — це виборні або уповноважені особи, яким члени колективу доручають спільно планувати громадські справи, розподіля­ти доручення між членами колективу, перевіряти їх виконання, координу­вати і об'єднувати роботу всіх первинних осередків. Функції органів самоврядування: організаторська, виховна, контролююча і стимулююча. Постійним органом учнівського колективу у багатьох школах зберігся учнівський комітет. Під керівництвом учкому в системі самоврядування діють комісії із представників класів: навчальна; трудова; господарська; дисципліни та порядку; санітарна. .

Активом колективу вважають, передусім, членів органів самоврядування (ядро активу), а також рядових членів колективу, які поводяться бездоганно і вимагають цього від інших членів колективу.Можливі кандидатури до дитячого самоврядування детально вивчають, підбирають тих, хто користується в учнів авторитетом, вимогливий до себе і до інших, принциповий в оцінці поведінки своєї і товаришів.

Вчителю потрібно вміло користуватися і таким важливим органом учнівського самоврядування, як збори колективу класу. Вміла організація учнівських зборів є могутнім фактором зміцнення учнівського колективу і важливим засобом виховання в учнів високих моральних якостей: почуття честі і обов'язку, сміливості і мужності, принциповості і відповідальності за свої вчинки, вміння самостійно розібратися в питаннях, підпорядковувати особисті інтереси суспільним, сказати правду у вічі і вислухати справедливу критику товариша. Найчастіше вони присвячуються питанням повсякденного життя класного колективу: організації допомоги кому-небудь із школярів, обговоренні заходів з поліпшення успішності і зміцнення дисципліни, підготовці до якого-небудь культурно-масового заходу, випуску журналу, підсумкам навчальних занять за чверть або рік і т.п.

Взаємодія школи, сім'ї та громадськості.

Функції сім'ї: біологічна, соціальна, економічна. Сім'я завжди була і залишається природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом матеріальної і емоційної підтримки, необхідної для розвитку її членів, особливо дітей та підлітків, засобом збереження і передачі культурних цінностей від покоління до покоління. Зміст сімейного виховання: моральне, розумове, трудове, естетичне і фізичне виховання. Засоби сімейного виховання: вплив атмосфери сімейного життя, її трудового укладу, культури взаємовідносин; використання трудових традицій сім'ї; організація життя дитини в сім'ї; організація дозвілля дітей. Труднощі і недоліки виховання дітей у сім'ї: неповна сім'я; погані житлові умови; недостатнє матеріальне становище; невміння батьків знаходити адекватні вікові дитини прийоми і методи виховання; не­узгодженість виховного впливу дорослих членів сім'ї.

Робота з батьками учнів в школі, як правило, включає такі основні напрями:

ознайомлення з умовами життя сім’ї, з’ясування її психологічного клімату, особливості поведінки дитини в сім’ї; визначення рівня педагогічної культури батьків; виявлення труднощів, які відчувають батьки; виявлення позитивного досвід у сімейного виховання з метою його поширення; допомога батькам у підвищенні їхньої педагогічної культури; залучення батьків до організації позашкільної виховної роботи; поширення досвіду роботи з батьками, підготовка передач, інтерв’ю бесід з питань сімейного виховання; проведення “круглих столів”, конференцій та семінарів. Залучення батьків до виховної роботи з дітьми: рада батьків; батьківські збори; батьківський комітет (включає комісії: навчальну, культурно-масову, господарську, з трудового виховання і професійної орієнтації, з педагогічної пропаганди); залучення батьків до керівництва гуртками. Важливою умовою ефективної навчально-виховної роботи є співробітництво школи і сім’ї, яке передбачає належний рівень педагогічної культури батьків. Школа має дбати про постійний розвиток педагогічних знань батьків, вдаючись до різних форм роботи, найпоширенішими серед яких є: педагогічний лекторій, позакласний педагогічний всеобуч, підсумкова річна науково-практична конференція батьків з проблем виховання, день відчинених дверей, класні батьківські збори, відвідування батьків вдома, листування, консультації батькам, запрошення батьків до школи, тематичні вечори питань і відповідей, ознайомлення батьків з психолого-педагогічною літературою. Робота з батьками повинна мати цілісний характер, згуртовувати педагогів і батьків у єдиний дружній колектив, у якому кожний своїми засобами і шляхами прагне до спільної мети – якнайкраще організувати дітей і забезпечити всебічний розвиток кожної дитини.

Залучення громадськості до виховання дітей. Напрямки діяльності громадськості з надання допомоги школі і сім'ї у вихованні дітей: а) виділення матеріальної допомоги школярам; б) надання допомоги школі в обладнанні навчальних кабінетів, транспорту для здійснення екскурсій і участі у проведенні виховних заходів у школі; в) організація допомоги учням у навчанні і т.д.

Школа має підтримувати тісні контакти із правоохоронними органами, представниками охорони здоров'я, культурно-просвітницьких організацій, місцевими органами влади, виробничими колективами, ветеранами війни та праці, Школа має бути провідною ланкою в системі виховання підростаючого покоління. Вона покликана координувати діяльність сім'ї і громадськості з виховання учнів, педагогізувати всіх учасників виховного процесу.

Церква є педагогічною установою — колективною інстанцією, метою якої є виховання, удосконалення людського життя. Засоби впливу релігії: обстановка в церкві, богослужіння і обряди, причастя, сповідь, проповідь, відпущення гріхів, благословення, заповіді. Методикою релігійного самовпливу і самовиховання є молитва, до­тримання посту, покаяння, обітниця. Велике значення має загальна організація релігійної діяльності: обов'язкові регулярні відвідування церкви, щоденні молитви, суворе дотримання постів, церковні свята. Не слід забувати й про виховний вплив релігійної музики, живопису, архітектури.