2. Теорія виховання

Сутність і роль виховання. Закономірності, мотиви виховання. Виховання – це по-перше, соціально і педагогічно організований процес створення оптимальних умов для формування людини як особистості. По-друге, це вплив вихователя на вихованця з метою формування в нього бажаних соціально – психічних і фізичних якостей.

Мета виховання – це сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство. Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини.

Процес виховання — це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Структурними елементами процесу виховання є: мета, зміст, завдання, форми, методи і засоби виховання, його результати, корегування результатів виховання.

Структура виховного процесу: оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки, формування почуттів, формування переконань, оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки, формування умінь і навичок у поведінці.

Специфічним для процесу виховання є: а) двосторонній характер; б) багатогранність завдань і змісту; в) залежність від різноманітних суб'єктивних і об'єктивних факторів; г) трудність розкриття внутрішнього світу дитини, який треба формувати; г) багатство форм, методів і прийомів, якими важко оволодіти; д) неперервність — у вихованні канікул бути не може; е) тривалість у часі —людина виховується все життя; є) поступове виявлення результатів виховних впливів.

Основні закономірності виховання:

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв'язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективнocтi розвитку особистості школяра.

У виховному npou;eci виявляються таш закономірності:

- виховання органічно пов'язане iз суспільними потре­бами й умовами виховання;

- людина виховуеться под впливом найрізноматніших чинників;

- результати виховання залежать вщ виховвого впливу на внутршшній світ дитини, її духовність

- визначальними у вихованш е діяльтсть та спілкування;

- ефективність виховного процесу залежить від стосунк1в в учнівському колективі;

- ефективність виховного процесу зростає, коли учні займаються самовихованням.

Мотиви виховання – це спонукальна причина дій і вчинків людини. До них належать анатомо – фізіологічні та соціально – психологічні потреби(потреби естетичні (краса, упорядкованість, симетрія, системність, охайність, гармонія), потреби в знаннях і розумінні(допитливість, знання, усвідомлення навколишнього), потреба у самовдосконаленні (бажання стати кимось, найти собі застосування, прагнення до успіху), потреби в оцінці й престиж, статус визнання, увага, достоїнство, розуміння), потреби в захисті від насилля і погроз (соціально-економічна стабільність, наявність праці, захищеність), фізіологічні потреби в їжі, воді, теплі, рухах, здоров'ї, сні, захисті від стихійних сил.

Рушійні сили виховного процесу — це сукупність суперечностей, вирі­шення яких сприяє просуванню процесу виховання до нових цілей. Є такі суперечності: між необмеженими можливостями розвитку людської природи і обмежуючими умовами соціального життя; між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями; між впливами сім'ї, школи, громадськості, вулиці, засобів масової інформації; між організованим впливом школи і стихійним впливом оточення; між окремими впливами вчителів, які працюють у даному класі; між усвідомленнямучнемсвоїхправіобов'язків.

Етапи процесу виховання: а) виділення конкретних рис і властивостей особистості, які передбачається виховати; б) вивчення вихованця і діагнос­тика — проектування його особистості на основі зразка-ідеалу; в) засвоєння вихованцем виділених рис і властивостей; г) організація досвіду поведінки відповідно до ідеалу; г) спонукання вихованця до самостійної роботи над вдосконаленням своєї особистості.

Управління процесом виховання— це діяльність педагогів, що забез­печує планомірний і цілеспрямований вплив на вихованців. Воно передбачає: а) підбір змісту у вихованні; б) підбір форм, методів і прийомів для реалізації змісту виховання; в) організація діяльності учнів і досвіду їх поведінки; г) регулювання взаємовідносин у колективі, координація впливу на дитину вчителів, батьків і представників громадськості; ґ) керівництво самовихованням учнів; д) вивчення рівня вихованості учнів, корекція змісту і методики виховання.

Зміст національного виховання.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі – передання молодому поколінню соціального досвіду, багатства, духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина України, розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Концепція національного виховання визначає психолого-педагогічний аспект готовності педагога до здійснення виховної діяльності.

Принципи національного виховання — це керівні положення, які відображають за­гальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до зміс­ту, організації і методів виховного процесу. Основними принципами виховання є: Цілеспрямованість; зв'язок з життям; єдність свідомості і поведінки; виховання в праці; комплексний підхід; виховання особистості в колективі; поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів; повага до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього; індивідуальний підхід; наступність; єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості; народності; природовідповідності; культуровідповідності; гуманізації; демократизації; етнізації.

Самовиховання. Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблен­ня у себе позитивних рис і подолання негативних. Етапи педагогічного керівництва самовихованням учнів: а) підготовчий етап (переконання учнів у необхідності зайнятись самовихованням і в можливостях досягти бажаних результатів); б) допомога в складанні програми самовиховання і її реалізації; в) організація контролю за ходом самовиховання, який згодом переходить у самоконтроль. Прийоми самовиховання: самопереконання, самонавіювання само підбадьорювання, само заохочення, самоосуду і само покарання, самопримусу, само переключення.

Перевиховання. Перевиховання — це виховний процес, спрямований на подолання не­гативних якостей особистості учня, які сформувалися під впливом не­сприятливих умов виховання. Об'єкти процесу перевиховання: важковиховувані діти, які байдуже став­ляться до навчання, періодично порушують правила поведінки, дисципліну; їм притаманні грубість, нечесність; педагогічне занедбані підлітки, які негативно ставляться до навчання й суспільне корисної діяльності; вони систематично порушують дисципліну й норми моралі; підлітки-правопорушники, які перебувають на обліку в службі у справах неповнолітніх або направляються до спеціальних навчальних закладів для їх виправлення у спе­ціальних умовах; неповнолітні злочинці — педагогічне занедбані підлітки та юнаки, які скоїли кримінальні злочини й за рішенням суду направлені до виховних колон їй на виправлення. Причини появи цих категорій неповнолітніх криються в недоліках та помилках сімейного виховання, в недоліках навчально-виховної роботи школи, негативному впливі на виховний процес вулиці, засобів масової інформації, кіно, детективної літератури та ін. Функції перевиховання: відновна, компенсуюча, стимулююча і виправна. Етапи перевиховання. На першому, підготовчому етапі детально вивчаються й аналізуються позитивні й негативні якості педагогічне занедбаного учня, умови, що сприяли їх появі та формуванню, визначаються шляхи нейтралізації негативних і посилення позитивних якостей особистості, конкретні завдання і зміст процесу перевиховання. На другому, початковому етапі перевиховання починається реалізація наміченої програми роботи з учнем. На третьому, переломному етапі триває реалізація програми переви­ховання, але вже в умовах, коли підліток прийняв її, добровільно виконує свої обов'язки, виявляючи самостійність і активність. На останньому, заключному етапі перевиховання створюються умови для залучення учня до активної участі в усіх видах системної діяльності, нагромаджується позитивний досвід поведінки, розширюється сфера самовиховання.

Вихованість школярів — показник ефективності і якості навчального процесу.

Рівні вихованості. Дуже низький рівень характеризується негативним досвідом поведінки, яка з труднощами виправляється під педагогічним впливом, самоорганізація і саморегуляція не розвинуті. Низький рівень характеризується слабким проявом позитивного, ще не­стійкого досвіду поведінки, спостерігаються зриви, поведінка регулюється в основному вимогами старших і іншими зовнішніми стимулами, саморе­гуляція і самоорганізація інтуїтивні. Для середнього рівня властива стійка позитивна поведінка, наявність регуляції і саморегуляції, організації і самоорганізації, хоч активна позиція з відношення до діяльності і вчинків товаришів у класі ще не проявляється. Показником високого рівня є наявність стійкого і позитивного досвіду і поведінки, саморегуляції разом з прагненням до організації і регуляції діяльності поведінки інших людей, проявом активної позиції.

Основними показниками рівня вихованості школяра є: а) зовнішній вигляд, культура поведінки у школі і за її межами; б) громадська активність; в) самостійність у всіх видах діяльності; г) сформованість наукового світогляду, національної самосвідомості; ґ) ставлення до навчання, інтерес до знань і усвідомлення їх ролі в своєму розвитку; д) залучення до національної та світової культури, мистецтва, літератури; е) фізичне здоров'я, потяг до занять фізичною культурою і спортом; є) працелюбність, орієнтованість на майбутню професію.

Шляхи підвищення ефективності процесу виховання: Подолання формалізму у виховній роботі (дроблення виховного процесу, гонитва за кількістю виховних впливів, відсталість форм виховного впливу, зовні показний характер виховної роботи). Вдосконалення процесу виховання шляхом : створення в школі морально-психологічної атмосфери поваги до знань; підбору раціонального змісту виховання; своєчасного проведення виховних заходів; використання різноманітних форм і методів виховного впливу, які імпонують віку учнів; підвищення емоційної насиченості виховних заходів; подо­лання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів.