Тема 2 Економіка і природне середовище: проблеми взаємодії

2.1 Техногенний тип економічного розвитку

Екологічні проблеми, що різко загострилися в 70-ті роки XX ст., поставили перед економічною наукою завдання пошуку і розробки принципово нових концепцій економічного розвитку. У 1972 р. у Стокгольмі відбулася перша Міжнародна конференція з екологічних проблем, що визнала їх глобальний характер.

Сучасний тип розвитку світової економіки можна визначити як техногенний тип, що ґрунтується на використанні штучних засобів виробництва, створених без урахування екологічних обмежень.

Характерними рисами техногенного типу розвитку є:

• швидке і виснажливе використання невідновлюваних видів природних ресурсів (насамперед корисних копалин);

• експлуатація відновлюваних ресурсів із швидкістю, що перевищує можливості їх відновлення;

• деградація природних ресурсів;

• забруднення навколишнього природного середовища;

• значні зовнішні ефекти.

Зовнішні ефекти або екстерналії – це еколого-економічні наслідки економічної діяльності, що не приймаються до уваги суб’єктами цієї діяльності.

Екстерналіі можуть бути позитивні і негативні. Прикладом позитивних екстерналій може виступати покращення стану ґрунтів на ділянках жителів селища, що прилягає до дороги, де підчас її будівництва створили дренаж. На практиці частіше зустрічаються негативні зовнішні ефекти: різноманітного роду забруднення, відкиди, руйнація природних об’єктів тощо.

Екстерналії бувають декількох видів.

Часові (між поколіннями) екстерналії. Сучасне покоління, задовольняючи свої потреби, породжує величезні екологічні, економічні і соціальні проблеми для нащадків. Наприклад, невтримна деградація сільськогосподарських земель у теперішній час створить величезні продовольчі проблеми для людства в майбутньому, вимагаючи для їх рішення великих витрат в порівнянні з теперішніми.

Глобальні (між країнами) екстерналіі пов’язані з транскордонними забрудненнями. Наприклад, забруднення атмосфери у Великобританії призвело до появи мертвих озер на півночі Швеції, яка змушена в зв’язку з цим нести матеріальні витрати.

Міжсекторальні екстерналіі. Природоексплуатуючі сектори економіки завдають значні збитки іншим секторам. Наприклад, видобуток корисних копалин призводить до зменшення сільськогосподарських угідь і змушує сільське господарство нести додаткові витрати для освоєння нових ділянок.

Міжрегіональні екстерналії виявляються в масштабах однієї країни. Наприклад, регіони, що знаходяться у верхів’ї рік, своїми забрудненнями створюють додаткові витрати на очищення води в регіонах у нижній течії.

Локальні екстерналії спостерігаються на обмеженій території, де розташовані підприємство-забруднювач і реципієнти – інші підприємства, населення, що несуть ці екстернальні витрати.

Зовнішні ефекти безпосередньо не позначаються на економічному стані самих забруднювачів. Виробники зацікавлені, насамперед, у мінімізації своїх внутрішніх витрат, а зовнішні, екстернальні витрати змушені нести інші.

Оцінка екстернальних витрат – одна з найскладніших економічних проблем, що тісно пов’язана з оцінкою екологічного впливу. Необхідно примусити забруднювача сплачувати ці витрати, включати їх в ціну своєї продукції, що зробить її менш конкурентноспроможною. Це один з фундаментальних принципів економіки природокористування – «забруднювач сплачує».

Процес перетворення зовнішніх екстернальних витрат у внутрішні в економіці носить назву замикання, інтерналізації витрат.

Один із шляхів рішення цього питання полягає в накладенні на забруднювачів спеціального податку, за величиною рівного екстернальним витратам. В економічній теорії він отримав назву податку Пігу або пігувіанського податку.

Найважливішим завданням економічного механізму природоко­ристу­вання, державних і ринкових регуляторів у сфері охорони навколишнього середовища є інтерналізація екстерналій.

2.2 Моделі техногенного типу економічного розвитку

Існують різноманітні моделі техногенного типу економічного розвитку: фронтальна економіка, концепція охорони навколишнього середовища, концепція екотопії.

Фронтальна економіка – це класична модель економічного виробництва, яка не орієнтована на охорону навколишнього природного середовища. Її головні риси:

• первинними факторами, від яких залежить економічний розвиток (Y), є капітал (K) і трудові ресурси (L):

Y = f (K, L);

• природні ресурси не враховуються і приймаються невичерпними;

• масштаби споживаних ресурсів щодо їх запасів як визначальних параметрів не розглядаються;

• не розглядаються також наслідки економічного розвитку у вигляді різноманітного роду забруднень, деградації навколишнього середовища.

Фронтальна економіка, збільшуючи обсяги виробництва, призводить до парадоксальної ситуації: національний прибуток може зростати, а національне багатство (нафта, вугілля, залізна руда та ін.) зменшується.

Прихильники моделі фронтальної економіки вихід із цієї ситуації бачать у науково-технічних досягненнях (використання установок з опріснення води, перетворення вітрової енергії та ін.).

В теперішній час більшість розвинених країн, що додержуються цієї моделі, прийшли до розуміння, що платою за економічне процвітання є екологічна деградація.

Концепція охорони навколишнього середовища виникла в 60-70-ті роки, коли різко погіршилась якість навколишнього природного середовища. З’явилася необхідність визнання екології як фактора, що протистоїть економічному зростанню.

Концепція охорони навколишнього середовища проголошує принципи:

• плата за забруднення;

• встановлення цін на ресурси;

• оцінка соціальної вартості забруднення;

• розвиток виробництва на основі чистих технологій;

• прийняття рішення про початок виробничої діяльності після попереднього підрахунку прибутків і витрат, включаючи необхідні засоби на охорону і відновлення навколишнього природного середовища.

В короткий час у багатьох державах були видані закони, постанови, нормативні документи з викладенням природоохоронних вимог. Велика увага приділялася організації районів недоторканої природи для зберігання природних екологічних систем.

Концепцію охорони навколишнього природного середовища підтримують передові промислові країни. Завдяки жорсткому природоохоронному законодавству деяким з них удалося домогтися відносної екологічної стабілізації, але якісного поліпшення екологічного стану не відбулося, тому що принципова схема економічного розвитку залишається такою, як і для фронтальної економіки, а саме: максимальне нарощування виробництва, широке використання досягнень науково-технічного прогресу з метою більш повного задоволення потреб людини.

Хоча витрати на охорону навколишнього середовища і розглядаються як суперечні економічному зростанню, проте вже визнається необхідність урахування екологічного фактора. Відповідно принципам концепції охорони навколишнього середовища екологічну катастрофу на планеті можна уповільнити, але не запобігти.

В останні роки як реакція на безперспективність фронтальної економіки з’явилася еколого-економічна концепція екотопії. Вона заснована на численних обмеженнях економічного розвитку й у багатьох країнах лежить в основі політичного руху «зелених».

Основні принципи концепцій екотопії:

• повернення до природи;

• скорочення чисельності людської популяції;

• прості технології, відмова від науково-технічного прогресу, що руйнує природне середовище;

• децентралізоване планування;

• моральне, релігійне удосконалювання людини.

Такий тип еколого-економічного розвитку може призвести до згортання промисловості, орієнтації на натуральне сільське господарство і повернути суспільство в доіндустріальне становище, що викличе зниження життєвого рівня населення.

2.3 Концепція світового розвитку, її становлення

Невтримний розвиток техногенного типу світової економіки став причиною виникнення глобальних екологічних проблем, кожна з яких спроможна призвести до деградації людської цивілізації. Серед них парниковий ефект, кислотні дощі, забруднення Світового океану скорочення площі природних екосистем, виснаження озонового шару, зростання озонової діри над Антарктидою, скорочення площі лісів на планеті, запустелювання, в тому числі техногенне та ін.

Глобальні екологічні проблеми тісно пов’язані з іншими глобальними світовими проблемами; вони впливають одна на одну; виникнення одних призводить до виникнення або загострення інших.

Однією з таких світових проблем є демографічна, що породжена вибуховим зростанням населення планети, і призводить до різкого збільшення навантаження на довкілля через збільшення потреб людей у продовольстві, енергії, житлі, промислових товарах тощо. У свою чергу, такі екологічні проблеми як запустелювання, деградація сільськогосподарських земель викликає загострення світової продовольчої проблеми.

В наш час традиційна модель економічного зростання, яка існує в розвинених країнах, вичерпала себе і не може бути запропонована для інших країн у якості зразка. Причиною тому є в цих країнах високий рівень споживання природних ресурсів і великі обсяги забруднень, які у 20-30 разів перевершують цей показник у країнах, що розвиваються. Щоб досягти всіма країнами світу рівня розвитку і споживання передових країн, знадобилося б збільшити використання природних ресурсів і кількість забруднень ще в десятки разів, що неможливо через обмеженість ресурсів і екологічні наслідки.

Усвідомлення міжнародним співтовариством катастрофічності сформованого техногенного типу економічного розвитку, кінцевості природних ресурсів і взаємозалежності всіх країн на планеті стало причиною розробки концепції світового розвитку з урахуванням екологічних обмежень.

Значну роль в формуванні цієї концепції в теоретичному і практичному плані відіграла Комісія ООН, яку очолювала прем’єр-міністр Норвегії пані Брундтланд. В її доповіді «Наше спільне майбутнє» (1987 р.) відзначено, що єдиною можливістю вирішення глобальних проблем сьогодення є сталий розвиток (sustainable development) – це такий розвиток, який задовольняє потреби нинішнього покоління і не перешкоджає можливостям прийдешніх поколінь задовольняти свої власні потреби.

Концепція сталого розвитку у формі глобальної програми майбутнього економічного і соціального розвитку людства «Порядок денний на ХХІ сторіччя» була прийнята на світовому самміті – на Конференції ООН з питань екології і розвитку в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. представниками 179 держав. Вказана програма означала міжнародне визнання того факту, що захист навколишнього середовища і природних ресурсів має бути інтегрованим із соціально-економічними компонентами, включаючи проблематику бідності і слаборозвиненості.

Рішення Конференції передбачали перехід до такого розвитку, де основним є баланс та інтеграція між економічними, екологічними й соціальними потребами людства, з одного боку, і здатністю земних ресурсів і екосистеми задовольняти нинішні й майбутні нужди – з другого. Обидві складові концепції є обов’язковими й нагальними для подальшого успішного розвитку людства, продовження життя на нашій планеті.

Попри всі розбіжності в підходах до сталого розвитку, які сьогодні мають місце в широких державних і громадських колах різних країн, існує певне загальне усвідомлення обов’язковості принаймні трьох його принципових вимірів: економічного зростання, соціального прогресу і захисту навколишнього природного середовища.

Плідну роботу з проблем сталого розвитку проводили міжнародні організації, зокрема системи ООН. Протягом 90-х років по лінії цієї організації відбулося 12 великих міжнародних конференцій з різних питань розвитку. В ООН організована масштабна робота, що спрямована на виконання рішень, прийнятих на цих принципово важливих форумах. Відтак серед членів ООН міцніє і поширюється розуміння необхідності інтегрованого, взаємозалежного й послідовного виконання цілей і принципів «Порядку денного ХХІ».

У 1995 році Комісія зі сталого розвитку прийняла програму з розробки індикаторів сталого розвитку. В 1996 році був публікований документ «Індикатори сталого розвитку. Структура і методи» («Indicators Sustainable Development. Framework and Methodolgies») з визначеннями і методами розрахунку показників, звернений до всіх урядів.

Опублікований документ включав 134 індикатори. Вони були систематизовані і розділені на декілька груп: індикатори соціальних, економічних, екологічних і інституційних аспектів сталого розвитку.

У тексті документа є описи призначення кожного індикатора, його відношення до сталого або нестійкого розвитку, зв’язку з іншими індикаторами, методи розрахунку та інші параметри.

Провести перевірку індикаторів на практиці протягом трьох років, з 1996 року по 1999 рік, добровільно погодилися 16 країн, що представляють всі регіони світу. В кінці 1997 – початку 1998 року частка країн-учасниць експерименту опублікувала перші підготовлені національні звіти з індексів сталого розвитку. Національні пріоритети країн-учасниць виявилися настільки відмінні, що кількість індикаторів, визнаних прийнятними різними країнами, сильно відрізняється. Наприклад, Великобританія включила в свій звіт за 1997 рік тільки 41 індикатор із списку, що був запропонований, Фінляндія – 57 індикаторів.

Найважливішим позитивним результатом розробки індикаторів є те, що вони поліпшать інформаційне забезпечення процесу сталого розвитку, процесу ухвалення рішень, підвищать, ступінь обізнаності населення різних країн.

У період після саміту в Ріо відбувалося накопичення певного національного досвіду сталого розвитку. Першу спробу оцінити досягнутий прогрес у сфері сталого розвитку зробила спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН (1997 р.), яка одержала назву «Ріо+5». Ця оцінка виявилася досить песимістичною. Під час сесії було продемонстровано незадоволення, особливо країн, що розвиваються, тривалим погіршенням навколишнього середовища. З огляду на це було встановлено, що 2002 рік є строк представлення національних стратегій сталого розвитку.

За даними ООН, на кінець 2001 р. близько 85 країн уже розробили і представили ті чи інші стратегії розвитку. Їх характер, зміст, ефективність дуже неоднозначні, оскільки різні країни по-різному розуміють проблеми сьогодення і відповідно на них реагують.

Через десять років, з 26 серпня по 4 вересня 2002 року, відбувся Всесвітній саміт зі сталого розвитку в Йоханесбурзі «Ріо+10». Результати десятирічного шляху сталого розвитку експерти оцінюють по-різному. Одні вважають, що несталий розвиток все ще переважає у більшості регіонів світу. Майже всі країни виявилися неспроможними виконати свої зобов’язання 1992 року, що призвело до збільшення глобальної соціально-економічної кризи, загострення екологічних проблем. Так, Клаус Тофлер, директор ЮНЕП, ООН з Найробі (Кенія), у звіті про екологічне дослідження ООН у 2002 році відзначає: «Планета балансує на краю прірви, і час для того, щоб зробити економічний і політичний вибір, який міг би запобігти катастрофі, стрімко минає».

Основний підсумок Йоханнесбурзького саміту – підтвердження безальтернативності моделі сталого розвитку. Саміт прийняв «План здійснення рішень Всесвітнього саміту сталого розвитку», в якому викладені практичні заходи для досягнення сталого розвитку в світі на майбутній 10-літній період і документ «Політична декларація».

Результати конкретних дій з поліпшення екологічної ситуації на планеті, підвищення життєвого рівня і якості охорони здоров’я поки що незначні. Десять років пішли на осмислення проблеми, привернення до неї уваги величезної кількості людей, насамперед молоді, створення громадянського суспільства, що сприйняло ідеї сталого розвитку. Проблематика сталого розвитку стала більш широко обговорюваною, зросла поінформованість населення. Розробляються концепції і стратегії в галузі сталого розвитку на національному і регіональному рівнях, реалізуються конкретні програми, виникають різні ініціативи та проекти в галузі сталого розвитку.

2.4 Сталий розвиток, його характеристика, складові

Поняття «сталий розвиток» розуміється в двох змістах: широкому і вузькому.

У вузькому розумінні – це оптимізація діяльності стосовно біосфери і в цьому аспекті для сталого розвитку характерні 4 критерії:

• кількість відновлюваних природних ресурсів повинно принаймні не зменшуватися протягом часу, тобто забезпечуватися просте відтворення;

• максимально можливе уповільнення темпів вичерпання невідновлюваних природних ресурсів із перспективою заміни їх у майбутньому на нелімітовані види ресурсів;

• мінімізація кількості відкидів на основі впровадження маловідходних та ресурсозберігаючих технологій;

• забруднення навколишнього середовища (як сумарне так і за видами) у перспективі не повинно перевищувати його сучасний рівень.

Широко сталий розвиток трактується як процес, що визначає новий тип функціонування цивілізації, пов’язаний з оптимальним управлінням не тільки природно-ресурсний потенціалом, але й усією сукупністю природного соціокультурного багатства, яке притаманне цивілізації на конкретному етапі історичного розвитку на різних рівнях - глобальному, регіональному, локальному. В основі управління має бути оцінка, моніторинг і менеджмент складних взаємовідносин між екологічними, соціальними й економічними цілями.

Виходячи із широкого розуміння сталий розвиток поділяється на три складові.

1. Сталий соціальний розвиток

Цей розвиток передбачає, що використання ресурсів повинно бути спрямоване на забезпечення рівноправності людей і соціальної справедливості. Його завданням є встановлення пріоритету якісного удосконалювання порівняно з кількісним ростом; така цінова політика, що передбачає повне покриття витрат на виробництво продукції, включаючи соціальні.

Досягнення сталого соціального розвитку можливе тільки за умов соціального партнерства. Найважливішими формами соціального капіталу повинні вважатися соціальне благополуччя, розвиток культури, дисципліна, чесність тощо. Цей соціальний капітал має відновлюватися і служити культурною спадщиною.

2. Сталий екологічний розвиток

Це такий розвиток, при якому благополуччя людей забезпечується збереженням джерел сировини і захистом навколишнього середовища від забруднень. Рівень викидів не повинен перевищувати асиміляційну здатність природи, а швидкість використання невідновлюваних ресурсів повинна відповідати їх відшкодуванню за рахунок заміни поновлюваними компонентами.

3. Сталий економічний розвиток

Здійснюється підтримка створеного людиною капіталу (матеріального), людського капіталу (у тому числі інформаційного і культурного) і природного капіталу. При цьому необхідний відхід від екстерналізації витрат на охорону навколишнього середовища, їх інтерналізація.

У загальному виді сталий розвиток економічних систем у часі з урахуванням основних параметрів можна уявити в такому виді:

f_t (L, K, N, I)  f_t+1 (L, K, N, I),

де f_t (L, K, N, I) – функція сталого розвитку;

L – трудові ресурси;

K – штучно створений капітал, засоби виробництва;

N – природні ресурси;

I – інституціональний фактор;

t – час.

Це співвідношення показує необхідність зберігання і збільшення в часі виробничого потенціалу, обумовленого в основному трьома видами капіталу (L, K, N). Звідси виходить, що природний капітал (N) може зменшуватися до такого рівня, поки це зменшення компенсується іншими видами капіталу (L, K): підвищенням кваліфікації робітників, збільшенням застосування штучно створених засобів виробництва (заводи, технології й ін.).

Функція сталого розвитку має нові, у порівнянні з фронтальною економікою, параметри: природні ресурси (N) та інституціональний фактор (I). Інституціональний фактор (культурні традиції, релігія, інститути власності тощо) дуже важливий і робить величезний вплив на вибір еколого-економічної політики. Наприклад, у деяких східних країнах вода вважається даром Бога і тому не можна встановлювати плату за її використання, що виключає економічні інструменти раціонального водокористування. Інституціональний фактор відбиває індивідуальне формування сталого типу розвитку в кожній країні при зберіганні його загальних принципів.

Для аналізу ступеня сталого розвитку використовуються поняття слабкої і сильної сталості.

Критеріями сильної сталості є стабілізація або зменшення масштабів економіки, пріоритет прямого регулювання, мінімізація вилучення ресурсів. Прихильники сильної сталості займають жорстку позицію обмежень у споживанні і підтримують концепцію критичного природного капіталу. Природний капітал не може бути повністю і безпосередньо замінений створеним капіталом, тому необхідно, як мінімум, захистити критичний природний капітал. Прихильники сильної сталості близькі до концепції екотопії.

Прихильники слабкої сталості віддають перевагу модифікованому економічному зростанню з урахуванням екологічного виміру економічних показників, широкому використанню еколого-економічних інструментів (плата за забруднення й ін.), зміні споживання і т.д. Припускається можливість споживати і виснажувати ресурси навколишнього середовища доти, поки буде можливим відшкодовувати втрати капіталом, що створений людиною. Тобто створений людиною капітал розглядається як інша форма навколишнього середовища і передбачається, що більшість видів природного капіталу може бути їм замінена.

При всіх розходженнях позицій сильної і слабкої усталеності вони обидва протистоять моделям техногенного типу розвитку, що базуються на необмеженому розвитку вільного ринку, орієнтації на чисто економічне зростання, експлуатації природних ресурсів, збільшенні споживання, вірі в нескінченність можливостей науково-технічного прогресу.