Тема 7 УправлІння процесами екологізації економіки

7.1 Завдання і зміст сучасної екологічної політики в Україні

Для вирішення питань охорони природного середовища і раціонального природокористування в Україні створена система управління природокористуванням, основними положеннями якої є:

• формування екологічної політики;

• конкретизація цілей і задач екологічної політики; встановлення пріоритетів;

• виробіток стратегії природокористування;

• вибір методів управління;

• створення інституціональної інфраструктури для забезпечення управління в сфері природокористування;

• створення інформаційного і нормативно-правового забезпечення управління природокористуванням.

В умовах значної кількості екологічних проблем різного рівня складності та вкрай обмежених ресурсів, доступних для їх вирішення, до національних пріоритетів охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів віднесені:

• гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

• поліпшення екологічного стану басейну ріки Дніпро та якості питної води;

• стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

• будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

• запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

• екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

• збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природно-заповідної справи.

Екологічна політика – це концептуально цілісна сукупність видів і форм суспільної діяльності, спрямованої на збереження природного середовища існування людини, гармонізацію взаємовпливів суспільства і довкілля. Така гармонізація має здійснюватися шляхом практичного впровадження принципів сталого розвитку. Обов’язок держави докладати зусиль до попередження ушкоджень довкілля, техногенних катастроф, активно сприяти формуванню стратегії збалансованого еколого-економічного розвитку країни.

Сучасна екологічна політика повинна мати інтегрований характер, що означає необхідність присутності природоохоронної складової, екологічних орієнтирів та пріоритетів у всіх сферах діяльності будь-яких відомств та установ, а також підприємств незалежно від форми власності; забезпечення відповідних міжсекторальних зв’язків. Інтегрована екологічна політика є ключовим елементом стратегії сталого розвитку як на національному, так і на міжнародному рівні.

Всесвітній саміт зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2002 р.) дав потужний імпульс до форсованого впровадження скоординованих національних та міжнародних ініціатив системного характеру, спрямованих на формування умов і засад сталого розвитку. Підсумковий документ «План дій» є прагматичним, що містить широкий перелік завдань та способів і механізмів їхньої реалізації. Відображення у ньому інтересів країн із перехідною економікою в контексті довгострокових зобов’язань світового співтовариства засвідчує особливу актуальність «Плану дій» для України, що і включено у відповідні положення до тексту за безпосередньої участі української делегації.

У звіті Міністерства екології та природних ресурсів про участь представників Мінекоресурсів у роботі саміту цілком обґрунтовано підкреслювалося, що політика сталого розвитку відповідає інтересам України і мусить розглядатися як механізм оптимізації та підвищення ефективності реалізації стратегії соціально-економічного реформування.

Характер, наповнення і спрямованість національної екологічної політики визначають способи й механізми державного управління охороною довкілля, а основним критерієм оцінки його ефективності є відповідність підходів принципам сталого розвитку.

Формування екологічної політики має законодавчий фундамент, створення якого є прерогативою Верховної ради.

До головних складових механізму реалізації державної екологічної політики належать:

• державна інституційна інфраструктура проведення природоохоронної політики;

• законодавчо-правовий механізм регулювання виробничої діяльності юридичних і фізичних осіб щодо охорони, використання природних ресурсів та їх відходів;

• економічний механізм природокористування та природоохоронної діяльності; механізм реалізації міжнародних, національних, регіональних, галузевих та місцевих природоохоронних програм.

Для реалізації державної екологічної політики визначають три рівні управління: національний, регіональний, місцевий.

До функцій національного рівня управління належить вирішення таких питань:

• розроблення методологічного, нормативно-методичного та правового забезпечення;

• розроблення політики регулювання ядерної безпеки;

• проведення державної екологічної експертизи;

• формування економічного механізму природокористування;

• регулювання використання природних ресурсів та запобігання забрудненню довкілля;

• ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності;

• державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;

• встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів;

• формування та використання державних позабюджетних фондів охорони довкілля;

• регулювання використання ресурсів державного значення;

• державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства, в тому числі ядерної та радіаційної безпеки;

• впровадження екологічного аудиту;

• раціонального використання та відновлення природних ресурсів;

• проведення державної політики щодо збереження біорізноманіття;

• забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки;

• реалізація міжнародних угод і виконання Україною взятих на себе в рамках цих угод зобов’язань та підтримання міждержавних відносин у природоохоронній сфері;

• забезпечення процесу прийняття державних рішень з урахуванням екологічних вимог (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, ведення обліку забруднень, прогнозування);

• екологічна освіта та екологічне виховання.

На регіональному рівні управління вирішуються такі питання:

• регулювання використання природних ресурсів місцевого значення;

• визначення нормативів забруднення природного середовища (встановлення нормативів ГДВ, ГДС та розміщення відходів);

• впровадження економічного механізму природокористування;

• проведення моніторингу та обліку об’єктів природокористування і забруднення довкілля;

• проведення державної екологічної експертизи;

• здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства;

• розроблення програм впровадження природоохоронних заходів, визначення та реалізація інвестиційної політики;

• інформування населення та заінтересованих підприємств, установ і організацій з екологічних питань.

Функції місцевого рівня управління такі:

• проведення локального та об’єктового моніторингу;

• здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства;

• організація розробки та впровадження місцевих екологічних програм та проектів.