5.3 Природоємність, її показники

Важливим чинником ефективного природокористування є природоємність – показник витрат ресурсів на одиницю валового внутрішнього продукту, національного доходу (макрорівень) або на виробництво конкретного товару (мікрорівень). Він може вимірюватися як в грошових, так і в натуральних одиницях.

Розмір природоємності залежить від ефективності використання природних ресурсів у всьому ланцюзі природно-продуктової вертикалі, що з’єднує первинні природні ресурси, стадії технологічних процесів переробки природної речовини і кінцеву продукцію, що одержана на їх основі.

Існує два типи показників природоємності, які широко застосовуються в статистиці: на макроекономічному і галузевому рівнях.

Макроекономічні показники відбивають витрати природних ресурсів на одиницю валового внутрішнього продукту, національного доходу і т. д. Наприклад, показник природоємності (е) валового внутрішнього продукту (ВВП) можна визначити як витрати використаних природних ресурсів або ресурсу (N) на одиницю ВВП:

е = N / ВВП.

В якості приватних показників природоємності на макрорівні для ВВП, національного доходу можна розглядати енергоємність, металоємність, матеріалоємність.

Галузевий показник характеризує об’єм продукції, який можна отримати з одиниці того або іншого ресурсу і визначається витратами природного ресурсу в розрахунку на одиницю кінцевої продукції (V), зробленої на основі цього ресурсу:

е = N / V.

Цей показник відбиває, наприклад, площу землі, що необхідна для виробництва 1 т зерна; кількість лісу, необхідного для виробництва 1 т паперу. Фактично це оцінка ефективності функціонування природно-продук­тової вертикалі: чим менше тут показник природоємності, тим ефективніше процес перетворення природної речовини в продукцію, менше відходів і забруднень.

Показник природоємності необхідно оцінювати в динаміці або в порівнянні з іншими країнами, технологіями. Наприклад, за витратами лісових ресурсів на виробництво 1 т паперу в Росії він перевершує розвинені країни Європи в 4-6 разів; в Україні енергоємність виробництва в 6 разів перевищує таку в цих країнах.

Зменшення в динаміці показників природоємності на макрорівні є умовою переходу від існуючого техногенного типу економічного розвитку до сталого розвитку.

5.4 Маловідходні та безвідходні технології

В матеріалах Європейської економічної комісії ООН і Декларації про маловідходну і безвідходну технологію та використання відходів, що була прийнята в 1979 р., маловідходна і безвідходна технологія визначається як практичне застосування знання, методів і засобів з тим, щоб в рамках потреб людини забезпечити найбільш раціональне використання природних ресурсів і захистити навколишнє середовище. З визначення виходить, що ця технологія вирішує двоєдину задачу: ефективного використання природної сировини і продуктів її переробки, з одного боку, і охорони навколишнього середовища від різного роду забруднень, відходів – з іншого.

У сучасному світі на частку відходів припадає 96-98 % від вихідної сировини і тільки 2-4 % – на кінцевий продукт. Мета розвитку маловідходних і безвідходних технологій – створення замкнутих технологічних циклів з повним використанням сировини, що надходить, і відходів.

В основі створення будь-яких маловідходних і безвідходних технологій лежать принципи:

• всі виробничі процеси повинні здійснюватися з мінімальним числом технологічних етапів, оскільки на кожному з них утворюються відходи і втрачається сировина;

• технологічні процеси повинні бути безперервними, що дозволяє найбільш ефективно використовувати сировину і енергію;

• при розробці нового технологічного устаткування необхідно передбачати широке використовування автоматичних систем на базі комп’ютерної техніки, що забезпечує оптимальне ведення технологічних процесів і контроль за ними.

Технологія виготовлення кінцевого продукту має вирішальний вплив як на ступінь використання ресурсів, так і на кількість відходів. Наприклад, у процесі металообробки при традиційних методах одержання заготівель до 40 % металу йде в стружку, при цьому витрачаються сировинні, енергетичні, трудові ресурси, у навколишнє середовище потрапляє велика кількість металевого пилу. Метод надточного лиття дозволив одержувати практично готові деталі, що потребують лише незначної обробки. Незважаючи на високу вартість, цей метод є не тільки таким, що зберігає ресурси, але й сприяє істотному зменшенню забруднення навколишнього середовища.

Серед інших класичних прикладів ресурсозберігаючих технологій є безупинне розлиття сталі і підземна газифікація вугілля.

Відносно замкненою економічною системою є сільське господарство, де кількість відходів мінімальна. Система «землеробство – тваринництво» утилізує відходи усередині себе: землеробство дає тваринництву корми, у свою чергу, тваринництво забезпечує землеробство органічними речовинами.

5.5 Проблеми накопичення і використання вторинних ресурсів – резервів раціонального природокористування

Виснаження природно-ресурсного потенціалу, низька ефективність споживання сировинних ресурсів посилюють значимість використання кожної одиниці природних ресурсів. У цих умовах виникає необхідність залучення в процес виробництва промислових відходів як вторинних сировинних ресурсів. Суть цього процесу міститься в тому, що всі компоненти сировини переробляються в корисну продукцію.

Тривалий час у практиці господарювання промислові відходи не визнавились ресурсом і не брали участь у суспільному виробництві. Їх або знищували, або складували. Наприклад, в Україні 25 млрд. т відходів накопичено у відвалах, у тому числі більш 70 млн. т металургійних шламів, із яких 30 % придатні до використання після відповідної підготовки. Тільки на підприємствах та організаціях Луганської області в наш час загальний обсяг вторинних ресурсів становить 212,3 млн. т, загальний обсяг відходів кольорових металів – 46,3 тис. т, у тому числі алюмінію – 34,9 тис. т.

У ряді видобувних галузей, наприклад, рудній і нерудній підгалузях чорної металургії вміст корисної речовини у відвалах вище, ніж у родовищах, що розробляються.

Проблема промислових відходів – вторинних ресурсів – особливо актуальна для значних промислових регіонів із розвиненим паливно-енер­гетичним комплексом, насичених гірничодобувним, металургійним, хімічним виробництвами. Тут утворюється значна кількість великотоннажних відходів, частка яких у загальному обсязі промислових відходів у промислово розвинених областях досягає 70-90 %.

Залучення промислових відходів у господарський обіг дозволяє розширити сировинну базу промисловості, особливо промисловості будівельних матеріалів. Відомо, що половина запасів будівельної сировини в Україні знаходиться на орних землях, що перешкоджає їхньому освоєнню, а інша половина не підлягає освоєнню через низьку якість, близькість до населених пунктів або невеличкий розмір. У той же час за оцінками спеціалістів ресурсна частина відходів, тобто та частина їх річного виходу, що може бути придатна до використання, складає 300-350 млн. т, із них більш 200 млн. т складає сировинний резерв промисловості будматеріалів.

Ефективність використання вторинних ресурсів у суспільному вироб­ництві встановлена численними розрахунками і підтверджена практикою. Наприклад, одна тонна сталі, що отримана з брухту, у 20 разів дешевше отриманої з руди; при виробництві однієї тонни алюмінієвих сплавів витрачається в 2-3 рази менше електроенергії, у 7,4 разів менше палива; використання попелу електростанцій у виробництві залізобетону знижує вартість 1 м³ цієї продукції на 20-30 грн., а вартість 1 м³ деревних відходів, що використовуються у виготовленні деревностружних плит, у 3 рази нижче вартості самої низькоякісної первинної деревної сировини.

Склозаводи України виробляють скло для промислових потреб практично наново, тоді як в усьому світі 70–80 % скла виробляється шляхом переплавки скляного бою. Завдяки такому підходу до цієї справи загальна економія енергоресурсів становить 15–20 %.

Багато витрат потребується також на збереження відходів: в Україні на 1 т відходів вуглезбагачення припадає 3-4 грн., металургійних шлаків – 4-5 грн. У ряді випадків витрати на збереження перевищують вартість спорудження установок з їх переробки.

Для України дуже важливою проблемою залишається утилізація використаної упаковки, оскільки мільйони тонн її, зокрема, папір, картон, скло, полімерні матеріали тощо, накопичуються на звалищах, засмічують навколишнє середовище. Держава втрачає значні кошти, оскільки нераціонально використовуються земельні ресурси, мільйони гривень фактично викидаються на звалища.

Поряд із потенційною цінністю промислових відходів як сировини необхідність їхнього використання все в більшому ступені обумовлена негативним впливом на навколишнє середовище: забрудненням повітряного і водного басейнів, порушенням продуктивності сільськогосподарських земель. Тільки одна тонна вуглевідходів дає 16,8 кг вуглецю, 2,7 кг двоокису сірки, від 11 до 30 т двоокису азоту, 7-14 тис. т двоокису вуглецю.

В Україні 4,4 млрд. відходів відноситься до токсичних; їх кількість збільшується близько 100 млн. тонн щорічно. Більш 160 тис. га землі зайнято під збереження промислових відходів і ця площа щорічно збільшується на 3-6 тис. га; 14 тис. га порушено гірничими роботами, із яких третина не підлягає рекультивації і передачі під ріллю. Врожайність сільськогосподарських культур у радіусі 35 км від місць збереження гірничопромислових відходів знижується на 25-30 %. Приріст ваги тваринної маси в господарствах забрудненої зони за рік на 25 % менше, надої молока – на 13 % нижче.

Включення в обіг вторинних ресурсів сприяє підвищенню економічної і соціальної ефективності суспільного виробництва в результаті економії первинної сировини, скорочення витрат на перевезення, одержання додаткової продукції, сприяє також зниженню техногенного навантаження на природне середовище.

Комплекс економічних, екологічних і соціальних факторів (n), що визначають найважливіші результати використання вторинних ресурсів, формують склад і структуру економічного ефекту.

Показник економії від використаної вторинної сировини обчислюється за формулою:

Е_н/г = Е_і ,

де Е_н/г – народногосподарська економія від використання вторинного ресурсу;

Е_і – економія витрат за рахунок і-го чинника; n – число чинників.

Для високорозвинених країн (США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції та ін.) характерним є високий рівень використання відходів і вторинної сировини. Цей процес перетворюється в спеціальну виробничу діяльність, що набуває ознак галузей матеріального виробництва – збирання, обробки, переробки і постачання відходів виробництва і споживання та продукції, виготовленої з них. У перелічених країнах такою діяльністю займаються тисячі фірм: у Німеччині – понад 6000, у Франції збором та обробкою неметалічної вторинної сировини зайняті 7000 підприємств, а заготівлею і торгівлею ломом чорних та кольорових металів – біля 2000 фірм; у Японії заготовляють та переробляють відходи понад 600 підприємств, в США – понад 2000 компаній. Рівень використання промислових відходів у деяких країнах перевищує 80 %.

Чинними на промислових підприємствах України технологіями не передбачена переробка відходів, що утворюються. У цьому зв’язку залучення вторинних ресурсів в обіг для підприємства пов’язано з рішенням складних організаційних, економічних, технічних, технологічних проблем, не властивих його спеціалізації. Тому актуальним є пошук нових форм, методів, структур управління організаціями і підприємствами у використанні вторинних ресурсів.

В Україні діють законодавчі акти з питань вторинних ресурсів: Закон України «Про відходи» (1998 р.), на підставі якого в 2001 році видано постанову Кабінету Міністрів України «Про впровадження системи збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації відходів як вторинної сировини».

Одним із державних пріоритетів України є справа утилізації використаної тари та упаковки. Державні органи приділяють цьому питанню значну увагу. У 1997 році прийнято постанову Кабінету Міністрів України «Про державну програму використання відходів виробництва і споживання на період до 2005 року». Повсюдне запровадження утилізації та використання вторинної сировини згодом дасть змогу пожвавити економіку, поліпшити економічну ситуацію і, як наслідок, збільшити надходження до державного бюджету.

Раціональне використання накопичених відходів залежить від взаємовідношення економіки та екології, інтереси яких є суперечливими в умовах сталого розвитку. Тільки на разі обліку в макроекономічних показниках витрат природних ресурсів, величини шкоди, заподіяної навколишньому середовищу, та екологічних витрат ці протиріччя можуть бути усунені.