Сальдо платіжного балансу та його вимірювання.

Відповідно до принципів побудови платіжного балансу в цілому він завжди знаходиться в стані рівноваги. Тому говорити про сальдо, тобто про незбалансованість пла­тіжного балансу, можна лише стосовно окремих статей (блоків). На практиці підраховується три сальдо:

• за балансом поточних операцій;

• за балансом руху капіталу;

• за балансом офіційних розрахунків.

Кожен із цих балансів підводиться горизонтальною рискою, так що одні статті кредиту і дебету залиша­ються «над рискою», а всі інші — «під рискою». В кож­ному випадку позитивне сальдо має місце тоді, коли кредит «під рискою» перевищує дебет, при цьому така сама за величиною, але з протилежним знаком, нерівновага має місце за статтею «під рискою». Дефіцит виникає в тому випадку, коли кредит «над рискою» менший ніж дебет.

Сальдо поточних операцій (сальдо БПО) — це саль­до найбільш важливих для економіки країни статей, які порівняно повільно змінюються і входять у блок А.

Воно розраховується найчастіше. Сальдо БПО має ба­лансуватись усіма іншими статтями (блоками). Баланс поточних рахунків дає досить повний обсяг інформації про економічне становище країни.

Позитивне сальдо балансу поточних рахунків свідчить про те, що країна продає вироблені нею това­ри і послуги іншим країнам в більшому обсязі, ніж купує. Дефіцит же цього балансу відображає заборго­ваність іншим країнам. Позитивне сальдо свідчить про наявність інвестиційного потенціалу, а від'ємне — про відплив коштів. Країна стає нетто-боржником.

Сальдо руху капіталів. Саме рух капіталів є голов­ним «контрбалансом» для поточних операцій. Іншими словами, якщо сальдо балансу поточних операцій від'ємне, то воно звичайно погашається (повністю чи частково) позитивним сальдо руху капіталів. Якщо ж позитивне, то це створює базу для того, щоб експорт капіталу із країни перевищував його імпорт.

Сальдо балансу офіційних розрахунків (сальдо підсумкового балансу) охоплює всі блоки, крім остан­нього — «Підсумкова зміна резервів» (Н). В цьому саль­до всі блоки розглядаються як джерела припливу (відпливу) коштів у країну (з країни), а блок Н — як балансуючий.

У блоці Н «Підсумкова зміна резервів» — знак «-« означає збільшення офіційних резервів країни, а знак «+» — їхнє зменшення, оскільки за логікою складан­ня платіжного балансу приплив коштів до офіційних резервів країни аналогічний імпорту товарів і послуг та навпаки.

10.4. Регулювання платіжного балансу

Нерівновага платіжного балансу протягом певного часу може мати негативні наслідки для відкритої еко­номіки. Тому країни, як правило, прагнуть регулюва­ти платіжний баланс таким чином, щоб було досягну­то нульове або задане цільове значення балансу офі­ційних розрахунків. Хоча, частіше за все, під рівнова­гою платіжного балансу розуміють такий стан, коли надходження і витрати збалансовані, а офіційні резер­ви не змінюють своєї величини.

Якщо має місце дефіцит або надлишок платіжного балансу, то це означає його нерівноважний стан.

Існує п'ять факторів нерівноваги платіжного ба­лансу:

1. сезонна та випадкова нерівновага, викликана не­передбаченими причинами неекономічного характеру;

2. структурна нерівновага, спричинена відсутністю адаптивної реакції країни на нові умови;

3. циклічна нерівновага, викликана циклічним ха­рактером економічної кон'юнктури;

4. нереалістичний валютний курс;

5. відплив капіталу та дестабілізуючі валютні спе­куляції.

Перед тією чи іншою країною виникає проблема коригування дефіциту чи позитивного сальдо платіж­ного балансу. Сформульовано п'ять можливих шляхів досягнення рівноваги платіжного балансу.

1. Фінансування загального платіжного дефіциту без зміни валютного курсу чи стану національної економіки. При цьому якщо дефіцит має тимчасовий характер, то уряд може скористатися офіційними резервами, утримуючись тим самим від впливу на пропо­зицію грошей. Коли сальдо платіжного балансу стане позитивним, то обсяги резервів поновлюються.

Якщо валюта країни є ключовою в певній системі, то тоді країна має більше можливостей утримуватися від коригуючих дій за наявності дефіциту платіжного балансу.

2. Запровадження валютного контролю в тих чи інших формах (обмеження на придбання резидентами іноземної валюти, її використання, проведення мно­жинного валютного курсу).

3. Запровадження і підтримка режиму гнучкого валютного курсу. Тоді національна валюта знеціню­ється доти, доки на валютному ринку не встановлюєть­ся рівновага.

4. Встановлення режиму фіксованого курсу. Цей шлях вважається «класичними ліками для платіжного балансу» і полягає в тому, щоб привести національну економіку у відповідність до фіксованого курсу. Якщо ж нерезиденти і надалі не хочуть нагромаджувати націо­нальну валюту, то уряд за рахунок офіційних резервів скорочує пропозицію грошей, знижує ціни, доходи і зарплату доти, доки попит і пропозиція іноземної валю­ти на ринку не встановляться на необхідному рівні.

5. Політика валютного компромісу (застосування елементів варіанту 3 та 4). Тут можливі два випадки:

1. змінний паритет: валютний курс фіксується і робляться зміни в економіці, а коли вони вичерпу­ються, то національна валюта девальвується;

2. кероване плавання: валютний курс змінюється урядом до досягнення рівноваги і фіксується.

Регулювання платіжного балансу в основному здійснюється державою. Державне регулювання платіжного балансу – це сукупність економічних, валютних, фінансових, грошово-кредитних заходів держави, спрямованих на формування основних статей платіжного балансу, а також покриття наявного сальдо.

Країни з дефіцитним платіжним балансом з метою стимулювання експорту, стримування імпорту товарів, залучення іноземних капіталів, обмеження вивозу капіталів використовують такі важелі регулювання:

- дефляційну політику, спрямовану на скорочення внутрішнього попиту та обмеження бюджетних витрат переважно на цивільні цілі, замороження цін і заробітної плати;

- девальвацію;

- валютні обмеження – спрямовані на обмеження експорту капіталу та стимулювання його припливу (блокування іноземного валютного виторгу експортерів, ліцензування продажу іноземної валюти імпортерам, зосередження валютних операцій в уповноважених банках);

- фінансову і грошово-кредитну політику, спрямовану на стимулювання припливу капіталу в державу (бюджетні субсидії експортерам, протекціоністське підвищення імпортних мит, відміна податку з відсотків, які виплачуються іноземним власникам цінних паперів);

- спеціальні заходи.

Країни мають зберігати резерви золота та іноземної валюти на той випадок, коли вони знадобляться. Особливо це потрібно в умовах дефіциту платіжного балансу. Названі вище резерви називаються міжнародними.

Міжнародні резерви – це запаси золота та валюти, що належать певній країні і які можуть бути використані для задоволення попиту на іноземну валюту.

Якщо резерви цієї країни зменшуються, то змен­шується кількість грошей підвищеної ефективності, збільшується попит на імпорт, що сприяє відпливу іноземної валюти та ін. Щоб запобігти цьому, Націо­нальний банк країни в умовах паперово-грошового обігу здійснює такі заходи: стерилізацію, девальвацію (ревальвацію), внутрішнє кредитування, інтервенцію.

Інтервенція — продаж власної і скупка іноземної валюти Національним банком.

Стерилізація — це операція на відкритому ринку, яка компенсує зміни резервів і залишає кількість гро­шей підвищеної ефективності незмінною. Наприклад, попит на імпорт в Англії зростає, і населення купує іноземну валюту на 100 млн фунтів стерлінгів, а на неї імпортні товари і послуги. Резерви і гроші підвищеної ефективності скорочуються на цю суму. Щоб нейтра­лізувати (стерилізувати) вплив надлишку імпорту на грошову масу, Національний банк скуповує у населен­ня облігації на суму 100 млн фунтів стерлінгів. На цю суму збільшилась сума грошей в обігу.

Девальвація — це зменшення офіційного золотого вмісту грошової одиниці країни або зниження її курсу щодо валют інших країн, що здійснюється в законо­давчому порядку. Девальвація підіймає ціну інозем­ної валюти, роблячи іноземні товари порівняно дорож­чими, а вітчизняні порівняно дешевшими. Девальва­ція усуває дефіцит платіжного балансу у двох напрям­ках. По-перше, ціна іноземної валюти, що піднялась, робить іноземні товари більш дорогими, а отже, скоро­чує витрати на імпорт. По-друге, зниження ціни вітчиз­няних товарів на зовнішніх ринках підвищує попит на них за кордоном, отже, призводить до збільшення до­ходів від експорту. Однак, девальвація не повинна су­проводжуватися зростанням внутрішніх цін.

Балансування статей платіжного балансу. Умовами рівноваги платіжного балансу є:

- нульове сальдо: Дт = Кт;

- повна зайнятість у країні;

- відсутність серйозних обмежень щодо міжнародних операцій.

Міжнародна торгівля передбачає джерелом фінансування імпорту не тільки експорт, а й використання припливу капіталу із-за кордону. Для аналізу міжнародної платіжної позиції будь-якої держави використовується правило Вальраса.

Правило Вальраса. Вартість імпорту країни дорівнює сумі вартості експорту, чистого зарубіжного продажу активів і відсотків за ними:

ІМ = Х + NA + NR,

де ІМ – імпорт;

Х – експорт;

NA – чистий продаж активів (різниця вартості активів, проданихтіноземцям і куплених у них);

NR – чисті платежі відсотків (різниця вартості відсотків на вкладений капітал, отриманих з-за кордону та виплачених іногземцям).

Продаж активів у будь-якій формі означає приплив капіталу в країну, купівля – відплив. Чим більший приплив капіталу в країну сьогодні, тим вищим будуть платежі відсотків із залученого капіталу в майбутньому, тобто менший обсяг отримуваних чистих відсотків (NR) у майбутньому.

Змінимо рівняння Вальраса:

ІМ – Х – NR = NA,

де ліва сторона – поточний баланс, а права – баланс руху капіталу.

За правилом Вальраса,ці сторони повинні бути рівні, але з протилежним знаком. Для врегулювання незбалансованості використовують офіційні резерви центрального банку країни (OR):

ІМ – X – NR = NA + OR.

Якщо офіційних резервів не вистачає для покриття дефіциту платіжного балансу, то він може бути покритий за рахунок закордонних активів.

Повертаючись до питання регулювання платіжного балансу, зазначимо, що резервні активи, силою своєї обмеженості, можуть бути лише короткостроковим інструментом впливу на валютний ринок і валютний курс. Значне і тривале розбалансування платіжного балансу має ліквідовуватися не за рахунок резервів країни, а шляхом проведення виваженої економічної, зокрема й валютної, політики уряду та центрального банку країни. Наприклад, тривале від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу усувається в результаті проведення політики стимулювання експорту, підтримки імпортозамінних виробництв або, принаймні, за рахунок девальвації курсу (знецінення) національної валюти.

Від'ємне сальдо рахунку поточних операцій може компенсуватися і позитивним сальдо фінансового рахунку. Останнє досягається залученням довгострокового інвестиційного, кредитного капіталу з-за кордону шляхом покращання інвестиційного клімату країни, підвищення рівня процентних ставок тощо. Одначе без врегулювання фундаментальних макроекономічних причин дефіциту зовнішньоторговельного балансу про стійкість країни до зовнішніх шоків говорити не доводиться.

Інколи країни стикаються з такою ситуацією, що не в змозі покрити від'ємне сальдо платіжного балансу за рахунок своїх резервних активів. У цьому випадку використовується виключне фінансування, що передбачає наступні операції вирівнювання платіжного балансу:

1. списання боргу на основі міжурядових угод;

2. обмін заборгованості на акції підприємств;

3. залучення позик для вирівнювання платіжного балансу (сюди відносяться і позики МВФ);

4. переоформлення заборгованості з новими термінами погашення;

5. прострочення виплат за борговими зобов'язаннями за згодою кредитора чи без неї.