7.4. Україна в системі міжнародної передачі технологій

Роблячи міжнародні порівняння, директор Інституту міжнародного менеджменту (Швейцарія) Богдан Гаврилишин оцінив науково-технологічний потенціал України на 4 бали (за 5-бальною шкалою оцінювання). Стартові умови незалежної України дозволяли стати їй активним учасником міжнародної передачі технологій.

Глибока економічна та соціальна криза, якої зазнала Україна від початку 90-х років XX ст., призвела до того, що досить значний технологічний і науковий потенціал держави використовувався несповна. Інтелектуальна міграція України становила близько 95 тис. фахівців за один рік. На початку 90-х е емігрував кожен 25—26-й спеціаліст з вищою освітою. В 1993 р. за рахунок переходу до інших сфер діяльності відбулася втрата близько 30 % працівників науково-дослідних та науково-виробничих установ, підприємств, організацій. За даними Державного комітету з питань науки та технологій України в 1992р. частка завершених науково-технічних робіт, що перевищують світовий рівень, становила всього 4,5 % і знизилася за 5 років у 2,5 раза. За 1990—1992 рр. загальна кількість видів промислової продукції, випуск якої розпочато вперше, зменшилася на 83 види і становила всього 6,4 %. У 1993 р. лише 43 % машинобудівних підприємств випускали експортноздатну продукцію, а ту, що реалізується за ВКВ, — лише 15 %. За оцінками експертів, лише 1 % промислових підприємств України займалися освоєнням нових технологій. Близько 90 % технологічних розробок академічних установ України не впроваджується у виробництво. Валютні обмеження, високі податки на експортну виручку знижують мотиви до експортної орієнтації технологічних виробництв, економічна система має антиінноваційний характер.

Вітчизняні і зарубіжні оцінки показують, що в Україні існують всі основні передумови для ширшого залучення науково-технічного потенціалу країни до міжнародних науково-технічних відносин. Традиційно найголовнішими складовими національного науково-технічного потенціалу вважаються: наявність висококваліфікованих науковців та інженерно-технічних працівників, розгалужена мережа науково-технічних організацій та установ з відповідним матеріально-технічним рівнем. Загалом в Україні діє близько 1300 наукових установ, які займаються НДДКР. Серед них науково-дослідні інститути та їхні філії, вузи, проектно-конструкторські, проектно-технологічні та проектні організації, конструкторські бюро на самостійному балансі та інші організації й установи. Частка спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, зайнятих у народному господарстві України, в загальній чисельності населення протягом останніх майже 20 років була вищою, ніж у цілому в масштабах колишнього СРСР.

В Україні основним джерелом інноваційних фондів залишається бюджет. Крім того, виявляється обернена тенденція — кошти Державного інноваційного фонду України, що формується за рахунок відрахувань підприємств (в розмірі 1 % від доходів без ПДВ), переважно спрямовується до бюджету. Інноваційним фондам України необхідно надати право поповнювати кошти шляхом залучення ощадних вкладів населення, організації спеціальних лотерей, випуску цінних паперів.

Велику актуальність для України має вдосконалення непрямих методів державного регулювання інноваційної сфери, зокрема лібералізація податкового законодавства.

Розвиток наукомістких високотехнологічних галузей і виробництв для національної та світової економіки визначається їх взаємопов'язаністю з інноваціями, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних товарів і завоюванню відповідних ніш на міжнародних товарних ринках та більш активному використанню ресурсів. В Україні структурні зміни за період з початку 1990-х років призвели до значної втрати позицій високотехнологічних і наукомістких галузей промисловості. Тому наявна структура промислового виробництва не відповідає виробничій структурі технологічно розвинених країн світу, а частка продукції високотехнологічних галузей є нижчою у кілька разів. Так, в останні роки на групу високотехнологічних галузей припадає лише 4,5 % випуску продукції, 5,8 % зайнятих та 4,0 % здійснених інвестицій. Відповідно ще не сформовано внутрішній ринок високих технологій, а частка наукомісткої продукції становить 0,05—0,1 % на світовому ринку високотехнологічної продукції. Водночас на Україну припадає 2,6 % світових постачань озброєнь, що свідчить про її вагомий високотехнологічний потенціал. Частка високотехнологічних виробів в експорті продукції обробної промисловості України становить лише 5 %, тоді як середній загальносвітовий показник становить 21 % .

Частка українських підприємств, що впроваджували інновації, зменшилася з 26 % у 1994 р. до 12,7 % у 2003 р. Тенденція до зниження продовжується і в останні роки. Так, цей показник за 9 місяців 2008 р. становив 10,1 %, а відповідний період 2009 р. — 7,2 %. При цьому кількість освоєних інноваційних видів продукції за вказаний період зменшилася більш ніж у 2 рази (з 5487 найменувань до 2508); кількість впроваджених нових технологічних процесів збільшилася в 1,3 рази (з 1094 до 2508), що є позитивною тенденцією і забезпеченням структурних змін в економіці.

Пріоритетними напрямами державної політики в інноваційній сфері мають стати такі:

1. Стимулювання концентрації фінансових ресурсів, необхідних для розвитку високотехнологічних компаній і підвищення інвестиційної привабливості українського ринку високих технологій шляхом впровадження відповідної податкової політики, яка б передбачала звільнення від податку на прибуток тієї частини прибутку, що реінвестується у розвиток компаній, які працюють на становлення та розвиток ринку високих технологій.

2. Сприяння та заохочення участі національних виробників високотехнологічної продукції в міжнародному технологічному обміні.

3. Державна підтримка створення і розвитку загальнодержавної та регіональної інноваційної інфраструктури.

4. Підтримка процесів створення технологічних бізнес-інкубаторів і фінансово-промислових груп, що спеціалізуються на випуску високотехнологічної продукції.

5. Розвиток національного кадрового і наукового потенціалу України у сфері технологій.

6. Забезпечення прискорення процесу адаптації національної системи стандартів України до системи міжнародних стандартів, передусім стандартів Європейського Союзу.

Незважаючи на значне скорочення чисельності працівників наукових організацій, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою. У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 5,2 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у т. ч. дослідників — 3,9. Ці показники відповідають рівневі таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, хоча більш як удвічі поступаються Японії та Німеччині.

За роки реформ частка ВВП, яка витрачалася на НДДКР, скоротилася більш ніж удвічі. За оцінками експертів цей показник становив: у 1985 р. — 3,11 %; 1990 р. — 2,89 % (у СРСР); в Україні в 1996 р. — 1,36 %; 1997 р. — 1,35; 1998 р. — 1,31; 1999 р. — 0,99; 2000 р. — 1,14; 2008 р. — 0,99; 2009 р. — 1,13 %.

Особливо небезпечно такий рівень науково-технічної діяльності в Україні виглядає на тлі намірів щодо європейської інтеграції. Адже, наприклад, на Лісабонському саміті 2000 р. глави країн ЄС домовилися про проведення в науково-технічній сфері спільної політики з метою наздогнати США і зробити Євросоюз економікою, яка динамічно розвивається. Згідно з домовленістю, сукупні витрати на НДДКР у ЄС мають зрости до 3 % від ВВП співтовариств. Для порівняння, ці витрати в ЄС у 2000 р. становили 1,93 %, у США-2,69, в Японії — 2,98 % ВВП. При цьому серед країн ЄС спостерігається значна диференціація за витратами на НДДКР — у Фінляндії та Швеції вони перевищують 3 % національних ВВП, водночас у Греції та Португалії не перевищують 1 %.

Згідно з висновками Кабінету Міністрів України, на сучасному етапі щорічні фактичні потреби на здійснення науково-технічної та інноваційної діяльності задовольняються не більш ніж на 16 % . Це зумовлює загрозу втрати Україною можливостей розвивати та реформувати в подальшому свою економіку на сучасній науково-технологічній та інноваційній основі.

Закон «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» передбачає: звільнення від сплати ПДВ та податку на прибуток з подальшим цільовим використанням цих коштів виключно в інноваційному напрямку; пріоритетне право залучення кредитів під державні та гарантії та коштів із Державного інноваційного фонду; звільнення від сплати мита та ПДВ сировини, матеріалів, устаткування при ввезені в Україну для цілей реалізації інвестиційних та інноваційних проектів; звільнення від обов'язкового продажу виручки в іноземній валюті; збільшення строків розрахунків за експортно-імпортними операціями з 90 до 150 календарних днів. Дія цього Закону поширюється лише на вісім технологічних парків, з яких сьогодні функціонують і використовують зазначені пільги лише чотири («Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона», «Інститут монокристалів», «Вуглемаш»).

Наукова сфера в Україні перебуває у стані перманентного занепаду. За роки незалежності зменшилося виділення коштів на науку, навіть впавши до рівня 0,15 % ВВП. Це зменшення мало місце на тлі різкого зниження рівня самого ВВП. Разом з тим добре відомо, що виділення коштів у розмірі менш ніж 1 % від ВВП призводить до розпаду науки. Настав час підвищити пріоритетність розвитку науки і технології. Зволікання в цій сфері прирікає Україну на роль аутсайдера у світовій ієрархії.