5.4. Світова криза заборгованості

Практика міжнародного кредитування свідчить, наскільки реальний розвиток міжнародного кредиту не узгоджується з такими умовами нормальної роботи кредитної си­стеми, як стабільність та своєчасна виплата боргів.

Вагоме підтвердження цього — світова криза заборгованості.

Головною причиною періодичної повторюваності міжнарод­ної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації до відмо­ви від платежів по боргу суверенними боржниками. Якщо уряди-боржники доходять висновку, що виконання всіх платіжних зо­бов'язань не забезпечує більше чистого припливу коштів у майбутньому, з'являється стимул відмовитись від частини або від усіх платежів по боргу, аби тільки уникнути відпливу ресурсів з країн. Існування такого стимулу до відмови від платежів допома­гає пояснити неодноразові випадки відмови від платежів латиноамериканських країн на початку XIX ст., одночасні масові відмо­ви платити в 30-х роках і події 1982 р., коли величина сум обслу­говування боргу збільшилася до розмірів нових надходжень капі­талу і багато боржників вимагали перегляду строків платежів.

Причина припинення платежів суверенними боржниками до­помагає пояснити і деякі риси поведінки міжнародних кредито­рів. Одна з них — наполегливість у встановленні вищої відсотко­вої ставки в кредитах зарубіжним урядам порівняно з кредитами приватним та державним позичальникам у своїй власній країні. Вимоги вищої відсоткової ставки є способом отримання своєрід­ної премії на випадок відмови від виплат по боргах: поки немає кризи, кредитори отримують цю премію, але у випадку кризи во­ни мають великі збитки.

Що здатне вирішити проблему відмови від платежів? Гада­ємо, що це не може бути традиційне продовження, але пов'язує надходження нових кредитів боржнику з виконанням вимоги «затягування пасків», щоб відтягти момент відмови від виплат по боргах. Нові кредити повинні щонайменше покрива­ти суми виплат відсотків та основної суми боргу. Але навіть нові кредити настільки великі, що їх надання збільшує загаль­ну суму боргу, через те, що боржник врешті решт може відмо­витись платити незалежно від того, як довго здійснюватиметь­ся нове кредитування.

Надійним способом вирішення проблеми права власності на кредити, що надаються суверенним боржникам, є введення заста­ви або забезпечення, тобто активів того чи іншого виду, які мо­жуть перейти у власність кредитора у випадку зупинення виплат по боргу позичальника. В угодах по позиках у середині країни юридично оформлені застава чи забезпечення відіграють важли­ву роль у підтриманні виплат по боргу і разом з тим у зміцненні кредитоспроможності боржника, дозволяючи йому отримувати позики за нижчою відсотковою ставкою і за зручнішою тимчасо­вою схемою. У минулому країнами, що своєчасно сплачували борги, звичайно виявлялись ті, чиї кредитори мали можливість накласти арешт на активи боржників у випадку недотримання строків виплат.

Незважаючи на прийняття зазначених вище заходів, сукупний борг країн світу в 2007 р. становив 54 260 млрд дол.

Основна частина заборгованості припадає на країни, що роз­виваються, а відтак проблема міжнародної заборгованості цих країн є однією з центральних як за теорією, так і за практикою міжнародної валютно-кредитної та фінансової політики.

Таблиця 5.1. Зовнішній борг деяких країн світу, млрд дол.

Країна	Обсяг боргу	Країна	Обсяг боргу
СВІТ, у тому числі	54 260
США	12 250	11. Туреччина	226
Іспанія	2 047	12. Польща	188
Швейцарія	1 340	13. Мексика	182
Австрія	758	14. Індія	165
Гонконг	550	15. Індонезія	137
Росія	385	16. Аргентина	118
Греція	372	17. Україна	65
Китай	363	18. Філіппіни	63
Пд.Корея	311	19. Таїланд	59
Бразилія	230	20. Малайзія	58

Зростання заборгованості країн, що розвиваються, роз­почалося з середини 70-х років XX ст. Розглянемо причини вибу­хового зростання заборгованості.

З одного боку — зростання позичкового капіталу, який шукає прибуткового застосування, що розпочалося у зв'язку з нафтовою кризою кінця 1973 р. країни, що розвиваються, виявилися залу­ченими до інтенсивного процесу міжнародного переміщення ка­піталу. Необхідність реалізації програми індустріалізації, випла­ти відсотків за попередніми позиками, використання нових позик не на цілі розвитку, а на покриття поточного дефіциту платіжних балансів у зв'язку зі зростанням цін на паливо, нав'язування їм з різних боків політики мілітаризації, діяльність ТНК спонукала країни, що розвиваються, брати позики і кредити у зростаючих обсягах. Негативну роль відіграла і масова корупція чиновницт­ва, яке наживалось на угодах по отриманню кредитів.

З іншого боку, в цей же період відбувся ряд взаємопов'язаних подій, які негативно вплинули на економічний і фінансовий стан країн, що розвиваються, і призвели до боргової кризи; у 1982 — 1983 рр. багато економічно відсталих країн виявилися неспромож­ними здійснювати виплати за своєю зовнішньою заборгованістю.

Головні з цих подій — це стрибок цін на імпортовану нафту, скорочення попиту на сировину та сільськогосподарську продук­цію з боку розвинутих країн і відповідно — зменшення експорт­них надходжень у країни, що розвиваються, підвищення відсот­кових ставок у розвинутих країнах, зростання курсу долара, скорочення приватних позик.

Дефолти урядів країн, що розвиваються, були звичайним яви­щем у 80—90 роках (дефолт — відмова боржника від виконання власних зобов'язань за борговими цінними паперами, несек'юритизованими позиками та кредитами). Однак, починаючи з 2000 р., ситуація кардинально змінилася. Продумана бюджетна політика, швидке зростання економіки і валютних резервів, висо­кі ціни на сировину — усе це дало змогу країнам, що розвива­ються, знизити обсяги позик.

Як відмічає Всесвітній банк, простежується тенденція змен­шення зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються. Так, Таїланд удвічі знизив показник зовнішньої заборгованості, який у розпал азіатської кризи становив 75 % ВВП. У 2006 р. Бразилія, Мексика, Венесуела оголосили про викуп облігацій на загальну суму 15,5 млрд дол., завдяки чому на відсоткових платежах зеко­номляться величезні суми. За даними Асоціації учасників ринків, що розвиваються обсяг боргових зобов'язань країн, що розвиваються, у 2005 р. становив 5,485 трлн дол. (на 18 % менше, ніж у 2004 р.)

Таким чином, міжнародна заборгованість є гострою пробле­мою світової економіки. Економічне становище країни внаслідок глобалізації фінансових ринків дедалі більше залежить від зовні­шніх джерел, необхідних для покриття дефіциту державного бю­джету, внутрішнього інвестування, соціально-економічних ре­форм у використання боргових зобов'язань. Мобільність і масштаби потоків капіталу залежать від рівня розвитку країн. Фінансові ресурси, отримувані країною на комерційних умовах у вигляді кредитів, призводять до виникнення зовнішнього боргу, оскільки вимагають відповідної оплати.

Зовнішній борг — це сума фінансових зобов'язань країни пе­ред іноземними кредиторами за непогашеними зовнішніми пози­ками і невиплаченими за ними відсотками.

Довгострокові боргові зобов'язання країни включають:

• державний (офіційний) зовнішній борг, під яким розуміють суму зобов'язань центральних і місцевих державних органів пе­ред зовнішніми кредиторами за невиплаченими позиками і відсо­тками по них. Зовнішніми кредиторами можуть виступати уряди іноземних держав, центральні банки, урядові структури, міжна­родні і регіональні валютно-фінансові організації;

• борг, гарантований державою, тобто борг приватних фірм, банків, компаній, гарантом оплати котрого є держава;

• приватний негарантований борг, тобто борг приватних по­зичальників, оплата якого не гарантується державою. Він вини­кає у випадку отримання позичальником банківських та інших кредитів, шляхом залучення боргових цінних паперів на міжна­родному фондовому ринку.

Платежі з обслуговування зовнішнього боргу зазвичай відбу­ваються в іноземній валюті.

Для аналізу зовнішнього боргу, здатності країни обслуговува­ти зовнішній борг Всесвітній банк використовує ряд відносних показників:

■ відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг;

■ відношення загальної суми зовнішнього боргу до ВНД;

■ відношення платежів з обслуговування боргу до експорту товарів і послуг;

■ відношення платежів відсотків до ВНД;

• відношення міжнародних (офіційних) резервів до загальної суми зовнішнього боргу;

• відношення міжнародних (офіційних) резервів до імпорту товарів і послуг;

• частка короткострокового боргу в загальній сумі зовнішньо­го боргу;

• частка боргу міжнародним організаціям у загальній сумі зо­внішнього боргу;

• частка концесійного боргу в загальній сумі зовнішнього боргу.

Сплата позик суверенними боржниками найвірогідніша за умови їх платоспроможності. Тому кредитори ідуть на реструк­туризацію боргу.

Реструктуризація боргу — це переоформлення боргових зо­бов'язань, за якими настав або прострочено строк платежу. У це поняття входять:

1. Реструктуризація боргу по лінії Паризького і Лондонського клубів. Вона найбільш значуща для державних боргів і відбува­ється за загальною угодою країн-кредиторів.

2. Реструктуризація боргу комерційними банками. Найбільш популярним заходом реорганізації боргу для комерційних банків-кредиторів став прийнятий у 1989 р. План Бреді. Згідно з цим планом, банки йдуть на реорганізацію деякої частини боргу краї­ни, що розвивається (як правило, це — зниження відсоткових ви­плат), лише в тому випадку, якщо її уряд здійснюватиме більш радикальну програму макроекономічних і структурних перетво­рень. Кожний банк-кредитор має право вибрати свої методи рес­труктуризації, котрі були передбачені в умовах договору. Однак, на практиці, що склалась, банки вибирають дорадчий комітет, що представляє інтереси усіх банків-кредиторів, і веде переговори з урядом-боржником.

До реструктуризації боргу також включаються:

1. Конверсія боргу в активи.

2. Зворотний викуп боргових зобов'язань.

3. Конверсія боргу в облігації.

4. Списання всього боргу або його частини.

Аналізуючи результати багатосторонніх програм подолання кризи міжнародної заборгованості країн, що розвиваються, Все­світній Банк дійшов певних висновків:

1. Основну роль в економічному розвитку країни відіграє не зовнішнє фінансування (кредити і допомога), а внутрішні ресур­си і виважена економічна політика.

2. Широка опора на зовнішні капітали приводить у довгостроко­вому плані до посилення забезпечення соціально-економічного роз­витку країни від несприятливих зовнішніх подій. Зовнішнє фінансу­вання може відігравати корисну роль лише тоді, коли воно доповнює і підкріплює здорову внутрішню економічну політику.

Реструктуризація боргу вимагає від країни-боржника прове­дення економічної політики, схваленої МВФ. Однак практика ви­конання рекомендацій МВФ, без урахування специфіки країни, в багатьох випадках призводить до погіршення стану її економіки, призводить до соціальних конфліктів, що змушує відмовлятися від деяких вимог МВФ і тим самим утруднює подолання кризи заборгованості.

ЗОВНІШНЯ ЗАБОРГОВАНІСТЬ УКРАЇНИ

У формуванні та розвитку державного зовнішнього боргу України виділяють п'ять етапів.

2-й етап: 1994—1995 рр.	Високі темпи зростання зовнішнього державного бор­гу, що зумовлено значною мірою початком освоєння позик міжнародних фінансових організацій (Всесвіт­нього банку, Міжнародного валютного фонду, Євро­пейського банку реконструкції та розвитку). Негативний фактор у політиці зовнішніх позик — не­раціональне використання одержаних коштів, які спря­мовувались переважно на споживання.
3-й етап: 1997 р. — вере­сень 1998 р.	Початок залучення зовнішніх комерційних позик. Із цього борг складається з трьох основних елементів: — позик міжнародних фінансових організацій; — комерційних кредитів іноземних банків, фінансо­во-кредитних та інших установ; — позик та кредитних ліній іноземних держав. На 67 % від запланованих зменшуються надходження від міжнародних фінансових організацій. Основна при­чина — гальмування виконання Україною заходів щодо докорінного реформування економіки. Починаючи з 1998 р., не здійснюються грошові пла­тежі на користь Росії в рамках обслуговування по пога­шенню державного боргу, що поліпшує показники від­ношення обсягу обслуговування боргу до експорту
4 етап: вересень 1998 р. — початок 2000 р.	Початок після серпневої фінансової кризи 1998 р. Суттєві обмеження доступу України до іноземних ри­нків капіталів. Перманентна загроза настання випадку неплатоспро­можності країни та проблема збереження вітчизняної фінансової системи як такої. Основне завдання системи управління державним бо­ргом — забезпечити тимчасовий «перепочинок» у здій­сненні платежів з обслуговування та погашення держа­вних боргів (необхідно було мати час для проведення перетворень в економіці). Отримані необхідні відстрочки платежів за своїми зо­бов'язаннями в результаті успішної реструктуризації державного боргу. Механізм вирішення боргової проблеми був переваж­но короткостроковим, тактичним
5-й етап: із початку 2000 р. по теперешній час	Україна прагне реалізувати на практиці довгострокові механізми вирішення боргової проблеми. Проблеми боргового навантаження здійснюються за напрямами: — реструктуризація боргу перед комерційними кре­диторами; — створення умов для надання Україні кредиту від МВФ у рамках програми розширення фінансування, що є необхідною передумовою реструктуризації боргу пе­ред Паризьким клубом; — залагодження проблеми боргу перед Паризьким клубом і Туркменистаном; — проведення політики щодо зниження ризиків позик шляхом збільшення строків та зниження вартості об­слуговування, застосування жорсткого контролю за об­сягом боргу та витрат на його обслуговування.

Динаміку державного зовнішнього боргу України за останні 5 років характеризують дані, наведені Департаментом державного боргу: у 2001 р. він становив 10 118 млн дол., у 2002 p. — 10190,9 млн дол., у 2003 р. —- 10 692,8 млн дол., у 2004 р. — 12 147,4 млн дол., у 2005 р. — 11 674,6 млн дол. Таким чином, протягом 2005 р. сума державного зовнішнього боргу зменшилась на 3,9 %. Таке зменшення відбулося вперше за останні чотири роки, що є наслідком поміркованої політики управління державним боргом (вирішена проблема пікового навантаження платежів щодо обслуговування та погашення боргу, створено передумови для відновлення програми співробітництва з МВФ та іншими міжна­родними організаціями економічного розвитку), а також знижен­ня курсів евро та долара США по відношенню до гривні.

Зовнішній борг України складається з таких заборгованостей: за позиками, наданими міжнародними фінансовими організація­ми, — 43 % від його загальної суми; за позиками, наданими іно­земними державами, — 35,6 %; за комерційними позиками — 21,4%.

Поліпшення ситуації з обслуговуванням зовнішнього боргу, зростання обсягу валютних резервів НБУ спонукали до перегля­ду кредитного рейтингу України на міжнародних фінансових ри­нках. Так, рейтингове агентство «Moody's» поліпшило прогноз суверенного рейтингу України з «негативного» до «позитивно­го», підвищило рейтинги за банківськими депозитами в іноземній валюті та державними облігаціями в національній валюті.

Підвищення кредитного рейтингу України є позитивним мо­ментом, оскільки наша країна знову зможе виходити на зовнішні ринки, розмістити свої зовнішні облігації і продовжити співробі­тництво з МВФ.

Загальне уявлення про сучасний рівень співпраці України з між­народними та регіональними економічними організаціями можна от­римати, проаналізувавши структуру державного та гарантованого дер­жавою зовнішнього боргу України. За даними Міністерства фінансів України, станом на 30.04.2010 р. державний та гарантований державою зовнішній борг України склав 25,6 млрд дол. США, з них: МВФ — 12,4 млрд дол. США, Світовому банку - 3,2 млрд дол. США; ЄБРР -0,5 млрд дол. США; урядам інших держав — 1,4 млрд дол. США.