Нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі.

Під кількісними обмеженнями розуміють адміністративну фор­му нетарифного державного регулювання зовнішньоторговельного обігу, що передбачає визначення компетентними державними ор­ганами влади кількості та номенклатури товарів, дозволених до ек­спорту чи імпорту впродовж певного періоду. Кількісні обмеження включають:

1. Квотування (контингентування) — обмеження протягом певного періоду експорту або імпорту товару певною його кількістю чи вартістю.

Квоти поділяють за напрямком їхньої дії на експортні та імпортні, за обсягом дії — на глобальні та індивідуальні (для кож­ної країни окремо). Поняття контингенту є частковим і застосо­вується для означення квот сезонного характеру.

2. Ліцензування — регулювання зовнішньоторговельної діяльності за допомогою дозволів, які видають державні органи влади на експорт або імпорт товару в певній його кількості протягом певного періоду.

Ліцензії бувають автоматичними і неавтоматичними.

Автоматичне ліцензування визначається як комплекс адмініст­ративних дій з надання суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності дозволу на здійснення впродовж визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, щодо яких не встановлюються квоти. Автоматич­не ліцензування експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлення та видачі ліцензії не має обмежувального впливу на товари, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню.

Неавтоматичне ліцензування експорту (імпорту), навпаки, тісно пов'язане з квотуванням і має на меті видачу дозволів на ек­спорт (імпорт) товарів лише в межах визначених квот. Неавтома­тичні ліцензії, як правило, поділяють на:

- разові - письмовий дозвіл, що видається певному суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності для здійснення однієї операції ек­спорту (імпорту) певного товару;

- генеральні — відкритий дозвіл на експортні (імпортні) опе­рації за певним товаром (за певними товарами) та/або з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування за цим товаром (товарами).

3. «Добровільне» обмеження експорту — кількісне обмеження ек­спорту, що базується на зобов'язанні одного з торговельних парт­нерів добровільно обмежити або, принаймні, не збільшувати обсяг експорту товару, який встановлено в межах офіційної міжурядової або неофіційної угоди про визначення квот на експорт товару.

Методами прихованого протекціонізму є різноманітні бар'єри немитного характеру (існує до кількох сотень таких бар'єрів), які впроваджуються центральними органами державної і навіть органа­ми місцевої влади для перешкоджання імпорту. До них відносять такі основні інструменти торговельної політики:

1) технічні бар'єри — виникають внаслідок того, що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила побудовані так, щоб перешкоджати ввозу товарів з-за кордону (вимоги щодо дотримання національних стандартів, отримання сертифікатів якості імпортної продукції, здійснення специфічної упаковки і маркування товарів, дотримання певних санітарно-гігієнічних норм, виконання ускладнених митних формальностей та норм законів про захист прав споживачів тощо);

2. внутрішні податки і збори — спрямовані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару і зниження таким чином його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку (ПДВ, акцизи, податок на продаж, збір за митне оформлення, реєстрацію та вико­нання інших формальностей, портові, екологічні, статистичні збо­ри, збори за здійснення фітосанітарного контролю тощо);

3. політика в межах державних закупівель — законодавчо вима­гається від державних органів і підприємств купувати певні товари лише у національних фірм, навіть якщо вони дорожчі;

4. вимога про вміст місцевих компонентів — законодавчо встанов­лена частка компонентів кінцевого імпортного продукту, яка має бу­ти виготовлена національними виробниками. Наприклад, у деяких країнах Африки автомобіль можна імпортувати лише в тому випад­ку, коли його вироблено з використанням не менше ніж ЗО % дета­лей місцевого виробництва. Країни Африки таким способом намага­ються сформувати власний національний промисловий комплекс.

Фінансові методи стосуються розширення експорту і базують­ся на прямому й опосередкованому субсидуванні та страхуванні урядом національних експортерів з метою підвищення їхньої кон­курентоспроможності на міжнародних ринках. До фінансових ме­тодів належать такі інструменти:

1. Субсидія — грошова виплата, спрямована на підтримку національних виробників та опосередковану дискримінацію імпорту.

Субсидії є:

• прямими — безпосередні виплати експортеру після здійснен­ня ним експортної операції в обсязі різниці між його витратами та отриманим ним доходом;

• опосередкованими — приховане дотування експортерів шляхом надання пільг зі сплати податків, встановлення пільгових умов страхування і кредитування, повернення імпортного мита тощо.

Країни-імпортери в такому випадку застосовують компенсаційне мито. Його накладають на імпорт тих товарів, під час виробництва яких прямо або непрямо використовувалися субсидії, якщо їх імпорт завдає шкоди національним товаровиробникам аналогічних товарів.

2. Експортне кредитування та страхування — фінансове стимулювання державою розвитку національного експорту шляхом субсидування процентів за кредитами, що залучаються національними експортерами, державного кредитування іноземних імпортерів товарів вітчизняного виробництва, страхування експортних ризиків (і політичних, і економічних).

Експортне кредитування та страхування використовують такі країни, як США, Франція, Німеччина, Великобританія, Японія у поєднанні з інформаційно-аналітичним забезпеченням експортерів та державним маркетингом національного експорту.

3. Демпінг — просування товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін до рівня, нижчого за нормальний рівень цін на ринку країни експортера.

Демпінг буває спорадичним (з метою реалізувати надлишок продукції), навмисним (щоб витіснити конкурентів) та взаємним (в умовах торговельної війни між країнами). У відповідь на демпінг держава застосовує антидемпінгове мито.