Література

Козак Ю.Г., Лук’яненко Д.Г., Макогон Ю.В. Міжнародна економіка. – К., 2009.

Старостіна А.О. Економіка зарубіжних країн. – К., 2009.

Одягайло Б.М. Міжнародна економіка. – К., 2006.

Тема 3.

Міжнародна торгівля та торговельна політика

3.1. Еволюція теорій міжнародної торгівлі.

3.2. Сутність та показники міжнародної торгівлі.

3.3. Види і методи міжнародної торгівлі.

3.4. Особливості ціноутворення в міжнародній торгівлі.

3.5. Регулювання міжнародних торговельних відносин.

Основні поняття та терміни

Теорії: абсолютних та відносних переваг

Відносної забезпеченості чинниками виробництва

Парадокс Леонтьєва

Теорії неотехнологічного напряму

Структура міжнародної торгівлі

Політика вільної торгівлі

Протекціонізм

Митний тариф

Мито

Нетарифні бар’єри

СОТ

ЮНКТАД

МТЦ

ЮНІСТРАЛ

3.1. Еволюція теорій міжнародної торгівлі

Вивчення будь-якого явища неможливе без визначення причин його виникнення та факторів подальшого розвитку. Це стосується й обміну товарами та послугами на світовому ринку. Щоб зрозуміти природу торгівлі між країнами, її динаміку, структуру, ефективність та перспективи, слід звернутися до теорій міжнародної торгівлі.

На сьогодні можна виокремити п'ять груп концепцій розвитку міжнародної торгівлі, на яких свого часу базувалася і базується зовнішньоторговельна політика держав:

• меркантилізм (ранній та пізній);

• теорії переваг (абсолютних і порівняльних);

• факторів виробництва;

• неотехнологічні теорії;

• концепція конкурентоспроможності.

Меркантилізм (від італ. mercante — торгівля) виходив із того, що:

1) багатство нації полягає у кількості золота, яке вона має;

2. обсяг світового багатства (тобто золота) є статичним, а тому воно може лише перерозподілятися між націями;

3. економічна система кожної країни складається із трьох сек­торів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній;

4) торговців слід розглядати як групу, найважливішу для успішного функціонування всієї економічної системи країни;

5) праця є основним фактором виробництва;

6) в країні існує безробіття, яке може бути подолане завдяки виготовленню готових товарів на експорт.

Враховуючи зазначені обставини, роль держави у забезпеченні багатства нації, на переконання меркантилістів, — в активному втручанні у перерозподіл світового багатства між націями. Воно має здійснюватися за допомогою:

• сильної державної машини (армія, військовий і торговий флот) - ранній меркантилізм;

• державного регулювання експортно-імпортних операцій, щоб максимально обмежити імпорт готових товарів; стимулювати імпорт сировини та експорт готових товарів; заборонити колоніям випуск готових товарів; зобов'язати колонії торгувати з іншими країнами лише через посередництво метрополії — пізній меркантилізм.

Ранній меркантилізм зародився наприкінці XV ст. і ґрунтувався на теорії «грошового балансу», його представниками були В. Стаффорд (Англія) та Г. Скаруффі (Італія). Пізній меркантилізм охоплює період із другої половини XVI ст. до другої половини XVIII ст., хоча його прояви простежуються й значно пізніше. Пред­ставниками пізнього меркантилізму, що базується вже на теорії «активного торговельного балансу», вважають Т. Мена, Д. Локка, А. Монкрет'єна.

Першим критиком меркантилістів став англійський економіст Девід Х'юм (1711 — 1776 рр.), який за допомогою моделі «ціни — зо­лото — потоки» обгрунтував неспроможність меркантилізму. Зазна­чена модель доводить, що економічна система кожної країни пра­гне до вирівнювання своєї міжнародної конкурентоспроможності.

Модель «ціни — золото — потоки»

Вихідна ситуація	Країна А	Країна Б
	Х>ІМ	Х<ІМ
Етап 1	Чистий приплив золота	Чистий відплив золота
Етап 2	Ріст грошової маси	Скорочення грошової маси
Етап 3	Ріст цін і зарплат	Зниження цін і зарплат
Етап 4	Збільшення імпорту і ско­рочення експорту	Скорочення імпорту і зрос­тання експорту
Результат	Х=ІМ	Х=ІМ

З наведеної моделі ми можемо побачити, що коли в країні А експорт (X) перевищує імпорт (ІМ), відбувається приплив золота в країну. Це й не дивно, адже вона продає на зовнішніх ринках більше, ніж купує на них. У країні зростає кількість золота, тобто грошова маса, заробітні плати підвищуються. Під тиском грошової маси розгортаються елементарні інфляційні процеси, тобто зростання цін на внутрішньому ринку. Вищі ціни на внутрішньому ринку країни А приваблюють імпорт та скорочують експорт товарів. Експортні товари під дією інфляції стали дорожчими, отже - менш конкурентоздатними на іноземних ринках. Зрештою, ми отримуємо вирівнювання обсягів експортних та імпортних операцій країни А.

Країна Б також приходить до паритету зовнішньоторговельних операцій, але навпаки. Внаслідок перевищення імпорту над експортом на початковому етапі відбувається відплив золота з країни. Це призводить до скорочення грошової маси, зниження цін і заробітних плат. Далі ми можемо спостерігати скорочення імпорту та підвищення експорту.

Однак, найфундаментальнішими критиками меркантилістського підходу до зовнішньої торгівлі були відомий англійський економіст Адам Сміт (1723—1790) та його послідовник Давід Рікардо (1772-1823). Вони стали авторами теорій абсолютних і порівняльних переваг. Появу цих теорій пов'язують з розвитком міжнародної торгівлі після Великих географічних відкриттів та в епоху переходу провідних країн до великого машинного виробництва.

У відомій праці «Дослідження про природу та причини багат­ства народів» (1776 р.), Адам Сміт розкритику­вав положення меркантилістів про те, що багатство країни вимірю­ється обсягами золота, яким вона володіє. Він вперше обґрунтував, що реальне багатство держави залежить від того, скільки товарів і послуг мають змогу споживати її громадяни.

Зростання обсягів споживання може відбуватися і за рахунок ефективності внутрішнього виробництва, що базується на суспіль­ному поділі праці, і за рахунок зовнішньої торгівлі, в основі якої лежить міжнародний поділ праці.

МПП або міждержавна спеціалізація, на переконання А. Сміта, ґрунтується на природних і набутих абсолютних перевагах. До природних переваг відноситься географічне, природно-кліматичне положен­ня країни та ті чи інші її природні ресурси. Набутими перевагами слід вважати технології, культуру і традиції виробництва, кваліфікацію робітників і т.ін. Так, наприклад, з точки зору природних і набутих абсолютних переваг очевидно, що вино виробляти дешевше у Фран­ції чи Португалії, ніж у Шотландії. Тобто Франція та Португалія ма­ють абсолютні переваги над Шотландією у виробництві вина.

Адам Сміт доводить, що дві країни, спеціалізуючись на вироб­ництві товарів, щодо яких вони мають абсолютні переваги, обидві отримують вигоди від зовнішньої торгівлі. Адже обмін між країна­ми надлишками своєї спеціалізованої продукції дає змогу, по-пер­ше, реалізувати ці надлишки, а по-друге — придбати на отриманий дохід імпортного товару значно більше, ніж здатна виробити країна в умовах автаркії.

Давід Рікардо у роботі «Початки політичної економії та оподат­кування» (1817 р.) розвинув теорію абсолютних переваг А. Сміта і довів, що навіть тоді, коли країна не має жодної абсолютної пере­ваги у виробництві товарів над іншою країною, вона має порів­няльні переваги, а тому також отримуватиме вигоди від міжнарод­ної торгівлі.

Абсолютні та порівняльні переваги у виробництві товарів

Країна	Абсолютні витрати часу		Порівняльні витрати часу
	Сукно (С)	Вино (В)	Сукно (С)	Вино (В)
Англія	40	30	4/3 В	3/4 С
Португалія	20	10	2 В	1/2 С

Суть теорії порівняльних переваг видно за допо­могою такої моделі. Маємо дві країни (Англію і Португалію) та два види товарів (сукно і вино). Англія спеціалізується на виробництві сукна, а Португалія — на виробництві вина. Існує лише один фак­тор виробництва — праця, тому ціну одиниці товару можна визна­чати у кількості годин, затрачених на її виробництво. Припустімо також, що не існує обмежень на торгівлю з боку обох держав, а транспортні витрати дорівнюють нулю.

З таблиці видно, що для виробництва одиниці сукна в Англії треба затратити 40 год., а у Португалії — лише 20 год. Те саме сто­сується і вина: в Англії - 30 год., у Португалії — лише 10 год. Звідси робимо висновок, що Англія не має жодної абсолютної переваги у ви­робництві і сукна, і вина, Португалія їх може виготовити швидше, більше і, відповідно, дешевше. Якщо йти за теорією абсолютних пере­ваг А. Сміта, взаємна торгівля між Англією і Португалією неможлива.

Давід Рікардо визначає ціну одиниці товару у витратах праці, необхідних для виробництва іншого товару (трудова теорія вар­тості). Таким чином, вартість сукна, виробленого в Англії, складає 4/3 вина (40 год./30 год.), а вина - 3/4 сукна (30 год./40 год.). Відповідно, у Португалії сукно коштує 2 одиниці вина, а вино — 1/2 одиниці сукна. Виходячи з цього, португальському виробникові вигідно продати одиницю вина на англійському ринку, оскільки він отримає за нього 3/4 сукна (на ринку Португалії отримав би ли­ше 1/2). Так само і англійському виробникові доцільно продати одиницю сукна на португальському ринку за 2 одиниці вина (а не 4/3, як це пропонує англійський ринок). Так Д. Рікардо обґрунтовує вигідність взаємної торгівлі навіть у випадку відсутності абсолютних переваг Англії у виробництві і вина, і сукна. Висновки, зроблені А. Смітом і Д. Рікардо за результатами дослідження природи торгівлі між країнами, виявилися важливими і вмотивованими настільки, що й досі їх ніхто не береться спросту­вати. Всі подальші теорії міжнародної торгівлі лише враховують нові фактори виробництва (капітал та технології).

На основі досліджень представника французької класичної еко­номічної школи Жана-Батиста Сея (1767—1832), який до чинників виробництва включив не лише працю, але й капітал та землю, швед­ські економісти Елі Хекшер (1879-1952) та Бертіл Олін (1899-1979) у 20-30-х роках XX ст. розробили теорію факторів виробництва.

Пояснюючи причини міжнародного обміну товарами, вчені ви­ходили з того, що:

1) існує два основних фактори виробництва — матеріальні та людські ресурси (капітал і праця);

2) зазначені фактори розподілені між країнами нерівномірно;

3. фактори виробництва не є мобільними, тобто не можуть вільно переміщуватися від країни до країни;

4. для виробництва кожного товару необхідно затратити певну кількість праці і капіталу, залежно від технології виробництва і ви­ду товару;

5) країни володіють однаковими технологіями виробництва то­варів.

Враховуючи все це, країна експортуватиме ті товари, для вироб­ництва яких необхідно затратити більше фактора виробництва, яким вона володіє з надлишком. Якщо товар є працемістким, то його змо­жуть експортувати лише країни, більше забезпечені трудовими ре­сурсами, ніж капіталом. І навпаки, країни, які володіють значним капіталом, постачатимуть на світовий ринок капіталомісткі товари.

Теорія факторів виробництва була надзвичайно популярною до середини XX ст., вона стала об'єктом досліджень інших еконо­містів, які її редагували й доповнювали. У концентрованому вигляді теорія зводиться до чотирьох теорем:

- кожна країна має порівняльні переваги щодо випуску това­ру, виробництво якого потребує значних витрат відносно надлиш­кового фактора виробництва (теорема Хекшера-Оліна);

- вільна міжнародна торгівля, вирівнюючи абсолютні й відносні ціни на гомогенні фактори виробництва у країнах, що торгу­ють, замінює зовнішню мобільність факторів виробництва (теорема П. Самуельсона);

- зростання відносних цін товарів призводить до винагород того фактора, який ефективно використовується у виробництві то­вару і скорочує реальні винагороди іншого фактора (теорема Столпера-Самуельсона);

- зростання пропозиції одного з факторів виробництва у разі постійності інших змінних зумовлює зростання випуску товару, який виробляється шляхом інтенсивного використання цього фактора, і до скорочення випуску інших товарів (теорема Рибчинського).

Першої поразки теорія Хекшера-Оліна зазнала 1954 року, коли американський економіст російського походження Василь Леонтьев (1906—1999) спробував застосувати її до аналізу зовнішньої торгівлі США 1947 р. Згідно з робочою гіпотезою, частка капіталомістких то­варів у експорті США мала зростати, а працемістких — зменшуватися. Насправді ж, частка працемістких товарів не зменшувалася. В науко­вому обігу цей факт провалу популярної на той час теорії дістав назву «парадокс Леонтьева». Близько двох десятиліть вчені-економісти зна­ходили всілякі обґрунтування такої невідповідності теорії та практики, сам же Леонтьев пояснює її тим, що праця у США є дуже кваліфіко­ваною, а тому її слід розглядати як фактор капітального характеру.

Повоєнний бурхливий розвиток наукомістких, високотехнологічних галузей виробництва і, відповідно, стрімке зростання міжнародного обміну їх продукцією зумовили появу низки теорій неотехнологічного напряму. Їхніми характерними особливостями є, по-перше, врахування ще одного фактора виробництва — техно­логії, а по-друге — спроба пояснення реалій і перспектив міжнарод­ної торгівлі динамічними порівняльними перевагами, що виника­ють або створюються, використовуються і з часом зникають.

До теорій і моделей неотехнологічного напряму, зокрема, належать:

1. модель наукомісткої спеціалізації, відповідно до якої розвинуті країни спеціалізуються на виробництві та експорті наукомістких і високотехнологічних товарів, а країни, що розвиваються, — на ви­робництві та експорті ресурсомістких товарів;

2. теорія технологічного розриву (М.Познер, 1961 р.). Згідно з цією теорією, саме прогресивні технології дають країні переваги у боротьбі за експортні ринки. У розвиток цієї теорії М. Познер включив концепцію імітаційного лага — проміжку часу між момен­том появи певного продукту в країні А та моментом, коли вироб­ники країни Б, зімітувавши технологію, зможуть випустити його на свій національний ринок. Чим більший імітаційний лаг, тим довше експортер із країни А зможе постачати товар на ринок країни Б, не зустрічаючи опору конкурентів і маючи беззаперечні переваги. Тех­нологічний розрив можна подолати шляхом копіювання нововве­день, але «потік» нововведень здатен забезпечувати умови стабіль­ної технологічної переваги певної країни;

3. концепція життєвого циклу товару (Р. Вернон, 1966 р.). Во­на виходить з того, що кожен продукт проходить п'ять стадій від його появи до виходу з ринку: поява; розвиток; насичення; спад; вихід із ринку. На початкових етапах життєвого циклу того чи іншого товару підприємство-розробник експортує його на світовий ринок, маючи водночас порівняльні переваги;

4. теорія внутрішньогалузевої торгівлі (С. Ліндер, 1961 р.) ґрун­тується на тому, що торгівля технологічно складними виробами можлива лише між країнами, які мають схожі споживчі смаки та близькість рівнів доходу на душу населення. Ця теорія пояснює особливості структури взаємної торгівлі між розвиненими країнами.

Новітня теорія конкурентних переваг, розроблена та обґрунтована американським економістом Майклом Портером на почат­ку 90-х років минулого сторіччя, отримала широке визнання про­відних економістів-міжнародників нашого часу. Теорія пропонує принципово новий підхід до теоретичного осмислення міжнародної торгівлі. Міжнародна конкурентоспроможність нації пов'язується з діяльністю національних фірм (або сукупності національних фірм, які уособлюють певну галузь народного господарства) на світовому ринку. Тому, на думку М. Портера, визначати роль держави у фор­муванні конкурентних переваг слід через усвідомлення того, як і за рахунок чого національні фірми їх створюють та утримують.

М. Портер визначає чотири основні параметри країни, що фор­мують конкурентне середовище для місцевих фірм і впливають на їхній успіх у міжнародній економічній діяльності:

- факторні умови (традиційні фактори виробництва, механізми та динаміка створення нових чинників удосконалення процесу ви­робництва);

- рівень і структура попиту на внутрішньому ринку країни у взаємозв'язку з потенційними можливостями зовнішніх ринків збуту;

- стан обслуговуючих та суміжних галузей у країні базування тобто інфраструктура в її широкому розумінні;

- близькість національних моделей ринкової стратегії та конкурентного середовища до вимог глобалізованих ринків.

Теорія конкурентних переваг, на відміну від попередніх теорії міжнародної торгівлі, реагує на створення в кінці XX ст. глобалізованих ринків товарів, тобто ринків у межах усього світового господарства, а також на виникнення транснаціональних компаній т корпорацій.