Розділ 5. Позанавчальна виховна діяльність студентів

§ 1. Сутність виховного процесу, його принципи План

1. Поняття про виховання, його мету

2. Характеристика принципів виховання Процес виховання

Процес виховання як систему взаємодії суб’єктів, що забезпечує розвиток особистості, формування її ставлення до дійсності (людей, до себе, сім'ї, праці, держави, при­роди, світу речей тощо), передбачає послідовну зміну мети, завдань, змісту, методів, форм, умов, необхідних для досягнення конкретних визначених позитивних результатів.

Основними компонентами виховного процесу є:

— цільовий, який передбачає визначення мети;

— змістовний, що включає в себе основні напрями виховної діяльності;

— операційно-діяльнісний, який визначає комплекс педагогіч­них засобів для розв'язання мети, завдань;

— аналітико-результативний, у процесі реалізації якого вияв­ляються зміни в рівні вихованості індивіда¹.

Виховання як процес цілеспрямований орієнтує виховате­ля і вихованця на досягнення визначеної мети. «Я під цілями виховання, - писав А.С. Макаренко, — розумію програму людської особистості, програму людського характеру, причому в поняття «характер» я вкла­даю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання — геть усю картину людської особистості...»².

Виховання має свої особливості: це процес багатофакторного впливу, довготривалий і безперервний, характеризується варіативністю наслідків виховної діяльності та ін.

¹Рожков М.И., Байбородова Л.В. Организация воспитательного процесса в школе. – М., 2000. – С.18-19

²Макаренко А.С. Твори в 7-ми т. – Т.5. – К., 1954. – С.105

Визначення мети виховання дозволяє реалізувати таку його особливість, як

спрямування в майбутнє, про що писав В.О. Сухомлинський: «Без наукового передбачення, без уміння за­кладати в людині сьогодні ті зерна, які зійдуть через десятиріччя, виховання перетворилося б у примітивний нагляд, вихователь — у неграмотну няньку, педагогіка — у знахарство. Треба нау­ково передбачити — в цьому суть культури педагогічного процесу, і чим більше тонкого, вдумливого передбачення, тим менше не­сподіваних нещасть»¹.

Давні філософи, прогресивні діячі епохи Відродження висуну­ли ідею гармонійного розвитку особистості як загальної мети вихо­вання. Всебічний розвиток особистості передбачає «розвиток різ­них боків особистості, її фізичних і духовних сил, всіх її творчих здібностей та обдарувань»².

Гармонійність розвитку потребує співвідносності зовнішнього та внутрішнього узгодження, відповідності змісту формі (гармо­нійність відкидає розрив між свідомістю та поведінкою, словом та ділом тощо). Всебічний розвиток особистості не означає, що кож­на людина повинна стати універсальною. Кожен індивід не може «стати відразу і політиком, і математиком, і скрипалем, і балери­ною, і космонавтом, і тенором, і логіком, і шахістом... Мова йде про те, що кожна жива людина може і повинна бути розвинена стосовно тих загальних («універсальних») здібностей, які роблять її Людиною (а не хіміком чи токарем), тобто у відношенні мис­лення, моральності і здоров'я — до сучасного рівня. Всебічний розвиток особистості передбачає створення для всіх без винятку людей рівних реальних умов розвитку своїх здібностей у будь-якому напрямі»³.

В имоги всебічного гармонійного розвитку особистості пояснюються об'єктивними факторами розвитку суспільства: потребами науково-технічного прогресу у спеціалістах високої кваліфікації і високої духовної культури, здатних забезпечити функціонування демократичної держави. Підвищення освітньо­го рівня в розвинених капіталістичних країнах дає п'яту частину приросту річного валового національного продукту, вдвоє збіль­шує зростання продуктивності праці⁴.

¹В.О.Сухомлинський. Твори в 5-ти т. – Т.3. – К., 1997. – С.327

²Пед. энциклопедия. – С.247

³Ильенков Э. Об идолах и идеалах. – М., 1968. – С.148-149

⁴Миронов В.Б. НТР и образование в капиталистических странах //Советская педагогика.–1986.-№12.– С.122

Своїми економічними успіхами Японія зобов'яза­на різноманітності форм діяльності після середньої і спеціальної освіти, високому рівню підготовки кадрів і широті охоплення на­селення освітою. Компанії все частіше вимагають від випускників ВНЗ не стільки навичок «моментальної придатності», скільки знань, на які «не вплинуть майбутні зміни в характері роботи»¹. Тому перед японською вищою школою ставиться завдання досягти пев­ного високого універсалізму, гармонійного поєднання фундаменталь­них і спеціальних знань.

Загальна мета виховання конкретизується виховни­ми закладами, вихователями з врахуванням національно-регіональ­них, статево-вікових, індивідуальних особливостей, а також “замовленнями” самої особистості — бути щасливою, розумною, здоровою, чесною та ін.

У державній національній програмі «Освіта: Україна XXI століття» головна мета національного виховання молоді на сучас­ному етапі визначається як формування особистісних рис громадя­нина України, що включає в себе національну самосвідомість, роз­винену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, тру­дову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Отже, можна говорити про ієрархію цілей у педагогічній ді­яльності: мета як історичний іде­ал виховання; стратегічні й так­тичні цілі, спрямовані на форму­вання свідомості, самосвідомості, почуттів, волі, поведінки школя­рів; цілі самовиховання і самореалізації, саморозвитку тощо.

Цілі виховання студентів конкретизуються в завдання. Так, основними завданнями позанавчальної професійно спрямованої виховної роботи студентів є:

• розвиток духовної культури студентів, залучення їх у різні види діяльності

(спортивну, художньо-творчу, духовно-моральну, трудову), збагачення змісту діяльності колективів студентських груп, формування потреб, мотивів у самоосвіті, самовиховання, створення умов для самореалізації;

• формування у студентів системи професійних цінностей, розвитого

п озитивного ставлення до самостійної професійної діяльності, виховання потреби в

¹Миронов В.Б. НТР и образование в капиталистических странах //Советская педагогика.–1986.-№12.– С.123

оволодінні професіональною культурою.

Ефективність виховного процесу, спрямованого на забезпечен­ня сприятливого для самореалізації спеціаліста середовища, формування громадянина демократичного суспільства, доброго сім'янина, сум­лінного і відповідального працівника, споживача духовної культу­ри і т.ін. залежить також від реалізації основних принципів, тобто тих вимог, які визначають мету, зміст, методи, організацію вихо­вання. Принципи базуються, з одного боку, на закономірностях та особливостях процесу виховання, а з другого, — на вимогах суспіль­ства до мети, змісту, засобів і методів виховної діяльності.

Характеристика принципів виховання

Принцип гуманізації про­цесу виховання передбачає ви­знання цінності кожної людини як особистості, її прав на свобо­ду, щастя, захист і охорону життя, здоров'я, створення позитивного емоційного фону, атмосфери емоційного натхнення, умов для розвитку дитини, її творчого потенціалу, схильно­стей, здібностей, надання їй допомоги у життєвому само­визначенні, повноцінної само­реалізації.

Отже, принцип вимагає повагу до особистості студента, що виявляється у знанні індивідуальних особливостей людини, в урахуванні її інтересів, індивідуальних смаків, потреб, поглядів; у вияві довіри, доброти, чуйності; у діалогізмі спілкування, тобто веденні діалогу на основі рівностей позицій, взаємоповаги і довір'я, коли засобами спілкуван­ня є не настанови, заборона, погрози, а врахування точки зору співбесідника.

Гуманізм знаходить вияв в такті, в оптимістичній гіпотезі у відношенні до людини, організації її успішної діяльності тощо.

З позицій аксіологічного підходу гуманістів як виявлення людяності включає такі цінності, як гідність, доброта, духовна культур, чесність, чуйність та ін.

Реалізація принципу веде до сформованості у студентів гуман­ності як вершини його моральності, яка знаходить вияв:

— у свідомому засвоєнні універсальних цінностей загально­людської, національної культури;

— в усвідомленні єдності людського роду і себе як його непов­торної частки, зв'язку з іншими людьми, суспільством, приро­дою, культурою;

— у виявленні любові до людей, всього живого, милосерді, доброті, здатності до співчуття, умінні проявляти доброзичливість до всіх людей, незалежно від їх раси, національності, віроспові­дання, положення у суспільстві, допомагати близьким і далеким;

— у прагненні до згоди, добросусідства, свободи, рівності, брат­ства;

— у готовності до самозахисту своїх інтересів;

— у прагненні до оволодіння способами самовиховання, само­вдосконалення.

Принцип індивідуально-особистісної орієнтації виховного процесу спрямований на врахування індивідуального рівня вихованості культури майбутнього спеціаліста, що вимагає створення умов для його фізичного і духовного розвитку, визначення змісту, форм і методів виховної роботи у залежності від реальних досягнень окремих студентів або груп. Проте загальною вимогою використання індивідуально-орієнтованих способів впливу є: прохання, порада, довірча бесіда; акцент на гідності, симпатії, проектування результатів, уміння стати на позицію іншого, сумісне обговорення різних ситуацій; покладання повноважень. Принцип орієнтує вихователів на стимулювання і формування самостійності, впевненості, відповідальності індивіда.

Принцип виховання в діяльності і спілкуванні вимагає такої їх організації, щоб вони стали засобом формування особистості, формою виявлення її ставлення, оціночного ставлення до оточу­ючої дійсності, ареною самореалізації можливостей, потреб, інте­ресів людини. С.Л. Рубінштейн писав: «Ставлення до оточуючого світу — це, передусім, ставлення індивіда до того, що складає умови його життя. Але найперша умова життя людини — це інша людина. Ставлення до іншої людини складає основну тканину люд­ського життя, її серцевину»¹.

П роте не будь-яка організація діяльності і спілкування сприяє цьому однаковою мірою. Вони мають виховуючий характер за певних умов:

¹Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание: О месте психического во всеобщей взаимосвязи явлений материального мира. – М., 1957. – С.262-263

1. Суб’єктом діяльності, спілкування повинен бути сам студент, його здатність

регулювати, організовувати своє життя, оволодівати певними цінностями, що сприяє успіху діяльності, спілкуванню в процесі її здійснення.

2. Діяльність повинна бути значущою для людини, мати для неї особистісний сенс. Тоді вона відчуває задоволення від неї. Саме така діяльність є фактором розвитку індивіда.

3. Залучення студентів до різноманітних видів діяльності: ігрової, пізнавальної, трудової, громадської, спортивної, естетичної —для реалізації мети всебічною розвитку особистості студента, його самореалізації. У процесі цієї діяльності людина спілкується із студентським колективом, групами за інтересами, викладачами, керівниками секцій, факультетів, різних гуртків, з іншими людьми в часи відпочинку, що в тій чи іншій мірі впливає на розвиток особистості студента. При цьому студент повинен мати можливість вільного переходу від одного виду діяльності до іншого, що є тим важелем, за допомогою якого здійснюється формуван­ня прагнення і мотивів особистості. Саме зміна соціальної позиції й різних видів діяльності допомагає у розв'язанні таких питань виховання, як подолання морального егоцентризму, формування в здатності співчувати іншим людям¹.

4. Забезпечення позитивних міжособистісних стосунків між суб’єктами виховного процесу — відношення поваги, взаємодопомоги, довіри, співтворчості, спрямованих на розвиток ініціативи, активності, самостій­ності, моральної культури, духовності тощо.

У своїх наукових працях і практичній діяльності С.Т.Шацький, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський розкрили значення діяль­ності і спілкування для виховання особистості, визначили конк­ретні шляхи її організації.