2. Суб'єкти інвестиційної діяльності

Суб'єктами інвестиційної діяльності (інвесторами і учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави в особі урядів. Головним суб'єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який вкладає власні, позичені або залучені кошти в об'єкти інвестування, приймає рішення щодо форм і способів їх використання, несе повну майнову та фінансову відповідальність за результати використання інвестованих коштів.

Інвестори - це суб'єкти інвестиційної діяльності, що приймають рішення щодо вкладення власних, позикових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Права в усіх інвесторів, незалежно від форми власності, рівні, і розміщення інвестицій у будь-які об'єкти є їх невід'ємним правом, що охороняється законом.

Учасники інвестиційної діяльності-громадяни і юридичні особи України, інших держав, що забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Інвестор визначає мету, напрями й обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів. Держава й посадові особи не мають права втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності понад свою компетенцію.

Згідно з ПК (п. 14.1.83) інвестор для цілей оподаткування - юридична або фізична особа, яка має відповідні матеріально-технологічні та економічні можливості або відповідну кваліфікацію для користування надрами, що підтверджено документами, виданими згідно із законами (процедурами) країни інвестора, та здійснює пошук, розвідку та видобування вуглеводневої сировини відповідно до угоди про розподіл продукції.

Не заперечуючи товарно-грошового характеру інвестиційних відносин, слід зазначити, що інвестор (власник цінностей, вкладених ним у об'єкти підприємницької діяльності) має змогу утворювати прибуток, виступаючи власником специфічного, на який є попит серед потенційних реципієнтів інвестицій. З другого боку, реципієнти інвестицій (особи, які мають потребу у залученні додаткових інвестиційних коштів) пропонують інвестору певний товар у вигляді, наприклад, корпоративних прав або набуття зобов'язального статусу, що включають в себе право на отримання доходів та прибутків.

Таким чином, однією з ускладнюючих обставин інвестиційних відносин є те, що основні суб'єкти інвестиційного ринку умовно виступають учасниками так званих бартерних відносин. Звідси категорії попиту та пропозиції мають двосторонній характер.

У зв'язку з цим з метою уникнення термінологічної плутанини доцільним було б схематизувати розгляд інвестиційних відносин в одному напрямі - "інвестор" - це "власник товару", що пропонується на ринку, а "реципієнт інвестицій"-споживач інвестиційного товару, або в кожному окремому випадку обов'язково позначити той чи інший контекст (спрямованість) аналізу інвестиційних відносин.

Слід також зазначити, що діяльність на ринку інституціональних інвестиційних посередників, які одночасно уособлюють і сторону попиту, і сторону пропозиції, суттєво ускладнює вказані схематичні підходи.

Яскравим прикладом цього служить професійна діяльність корпоративних інвестиційних фондів, яка здійснюється фактично за двома напрямами: по-перше, стосовно вкладників, яким пропонуються цінні папери, емітовані фондом, а по-друге, відносно господарюючих суб'єктів, чия підприємницька діяльність інвестується через придбання випущених ними цінних паперів1.

Держава виступає суб'єктом інвестиційної діяльності через свої інститути, господарські товариства (компанії") та корпорації, фінансово-кредитні установи, інших функціональних учасників. Держава бере участь в інвестиційному процесі як безпосередньо через державний сектор економіки, так і опосередковано, через свої інституції, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, НБУ, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет України. У цілому державне інвестування охоплює ті галузі й виробництва, продукція яких має загальнонаціональний характер та які найближчим часом не підлягають приватизації: оборонна промисловість, а також окремі об'єкти державної інфраструктури. Головним критерієм державних вкладень в економіку мають стати їх пріоритетність, ефективність та швидка окупність.

Одним із напрямів втручання держави у розбудову інвестиційного ринку є участь у формуванні його інфраструктури, що відповідала б найбільш розвинутим зразкам. Передусім це стосується системи інвестиційних посередників. Слід враховувати те, що традиційно і в розвинених країнах, і у країнах із перехідною економікою левову частку інвестиційного потенціалу складають грошові кошти населення, а головним, кінцевим реципієнтом інвестицій виступають суб'єкти господарювання. До завдань інвестиційної інфраструктури і, власне, інвестиційних посередників слід віднести організацію системного залучення, акумуляції вільних коштів населення, що не витрачаються на споживання, з подальшим їх інвестиційним спрямуванням до безпосередніх реципієнтів та/або вкладенням (інвестуванням) у реальні об'єкти інвестиційної діяльності. Тобто завданням інвестиційних посередників є системне перетворення інвестиційного потенціалу на реальний інвестиційний ресурс, який професійно вкладається в розвиток реальної економіки. Ураховуючи зазначене функціональне навантаження цього важливого елементу інвестиційного ринку, слід визнати, що його інфраструктура складається із самих інвестиційних посередників, що функціонують як фінансові установи у різних організаційно-правових формах, та доволі складної системи державного регулювання, зокрема на ринку фінансових послуг1.

Слід підкреслити, що поряд із заощадженнями населення, інвестиційні ресурси, які утворюються в державі, формуються також за рахунок власних ресурсів інвестиційних посередників, тимчасово вільних грошових коштів підприємств, коштів іноземних інвесторів як окреме джерело таких ресурсів, а також коштів держави, інших держав і міжурядових організацій.

Отже, враховуючи важливу роль інвестиційних посередників у процесі реалізації інвестиційної пропозиції та інвестиційного попиту, логічним є те, що ринковий механізм мобілізації інвестиційних ресурсів та їх спрямованого розміщення передбачає наявність розвиненої інфраструктури, яка супроводжує інвестиційний процес, у вигляді інвестиційних посередників, утворених у різних, але визначених законодавством спеціальних організаційно-правових формах відповідно до функціональної специфіки їх діяльності.

Так, за організаційно-правовою формою, видами та врегульованим законодавством порядком здійснення діяльності мережа інвестиційних посередників повинна відповідати ступеню розвитку ринкової економіки взагалі і рівню тих завдань в інвестиційній сфері, що є складовою економічної політики держави зокрема.

Традиційно інвестиційних посередників поділяють на: 1) банківські установи; 2) небанківські фінансові установи (страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди та ін.); 3) інститути спільного інвестування.

Розмежовують індивідуальні та інституційні суб'єкти інвестиційного ринку.

Згідно із законодавством України індивідуальними суб'єктами інвестиційного ринку можуть бути фізичні особи - як резиденти, так і нерезиденти.

Серед інституційних інвесторів виокремлюють такі три групи:

1. Інституційні інвестори, які здійснюють переважно прямі, точніше, спрямовані інвестиції в обмежене коло підприємств - холдинги, фінансові групи та компанії.

2. Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, не дотримуючись якогось певного, заздалегідь обраного набору об'єктів інвестування. Водночас портфель їх інвестицій є широким і відносно стабільним. До зазначеної групи входять інвестиційні компанії, страхові та пенсійні фонди тощо. Свій капітал вони формують за рахунок внесків остаточних інвесторів (насамперед, дрібних і середніх), вкладаючи його у різноманітні цінні папери, щоб забезпечити певний рівень доходу на капітал.

У широкому розумінні всі інституційні інвестори другої групи можна назвати інвестиційними компаніями. Проте у вузькому значенні інвестиційна компанія - це компанія, що формує свій капітал за рахунок внесків дрібних інвесторів на загальних підставах і не займається страховою чи будь-якою іншою діяльністю. Вкладення у цінні папери для неї - єдиний вид діяльності. Інвестиційні компанії можна класифікувати за такими ознаками: а) юридичною формою - традиційно під інвестиційною компанією розуміють інвестиційне акціонерне товариство (формує випуск та продаж акцій), інвестиційна ж фірма, яка управляє капіталом вкладників за їх довіреністю, називається трастом; б) спеціалізацією вкладень, тобто інвестиційна компанія може вкладати капітал у різні види цінних паперів (універсальна інвестиційна компанія) чи надаватиме перевагу вкладенням їх в окремий вид таких паперів, а спеціалізація інвестиційної компанії залежить від мети діяльності її акціонерів; в) ступенем свободи менеджерів у прийнятті рішень, із цих позицій розрізняють інвестиційну компанію, в якій менеджери мають широку свободу дій стосовно інвестицій, і таку, де менеджери мають обмежену свободу дій щодо інвестицій.

Якщо інвестиційна компанія має лише один портфель інвестицій, то вона являє собою інвестиційний фонд, який може бути двох типів - відкритий і закритий.

Відкритий інвестиційний фонд постійно випускає та продає нові акції, скуповуючи при цьому власні акції у всіх бажаючих продати їх за ринковою ціною. Згідно з умовами організації такого фонду всі інвестори можуть продавати його акції тільки самому фонду. Ринкова вартість акцій відкритого фонду приблизно дорівнює ринковій вартості частини його активів, що припадають на одну акцію.

Закритий інвестиційний фонд не вимагає продажу своїх акцій винятково самому собі. Нові акції випускаються ним відносно рідко, а курс акцій під впливом попиту та пропозиції на фондових ринках може коливатися від вартості активів фонду, що припадають на одну акцію.

3. Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільного портфеля цінних паперів, називаються інвестиційними дилерами. Ці інституції прагнуть отримати прибуток шляхом спекулятивної гри на біржі. До них належать торгові компанії, інвестиційні банки, фондові доми, інвестиційні пули тощо. За своїми функціями вони значно ближчі до посередників на ринку цінних паперів, ніж до інституцій ринку інвестицій.

Слід зазначити, що складне співвідношення ринків фінансових послуг, цінних паперів та інвестиційного ринку утворює складне функціональне співвідношення і названих інвестиційних посередників. Таке твердження пояснюється тим, що для одних із них (наприклад, для інститутів спільного інвестування) акумуляція грошових коштів населення і підприємств із наступним інвестуванням в об'єкти підприємницької діяльності є головним функціональним призначенням, тоді, як для інших цей вид діяльності служить суміжним, похідним функціональним навантаженням порівняно з основним, наприклад наданням страхових послуг.

Незважаючи на це, все ж таки можна виокремити загальну характеристику для перелічених вище трьох груп інвестиційних посередників, а саме - акумулювання ними тимчасово вільних коштів населення, підприємств із наступним інвестуванням їх у підприємницьку діяльність.