1. Правовий господарський порядок у системі господарського права

Одним із найважливіших досягнень ГК України як продукту наукової та законотворчої діяльності слід назвати зміст його ст. 5, в якій зафіксовано поняття правового господарського порядку та визначено його конституційні основи.

Згідно із цим визначенням правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів.

Це визначення вказує на ключові складові правового господарського порядку, що водночас є і об'єктами господарсько-правового забезпечення. За формою правовий господарський порядок як надзвичайно складний комплексний економіко-правовий феномен складається із: 1) системи встановлених законодавством правових режимів господарювання, що забезпечують здійснення господарської діяльності на окремих ринках товарів та послуг, в окремих секторах та галузях економіки; 2) системи встановлених законодавством механізмів захисту правового господарського порядку як від актів прямого економічного опортунізму через формування інституту господарсько-правової відповідальності, так і через реалізацію системи заходів скорочення обсягів тіньової економіки; 3) законодавчо забезпеченого механізму формування та реалізації державою власної економічної політики в сфері господарювання, що, зокрема, визначає рівень інтенсивності реалізації тих чи інших господарських відносин у межах існуючого правового господарського порядку, а також зміст та напрями трансформації такого порядку з метою виведення господарських відносин на принципово новий рівень ефективності.

Необхідно зазначити, що розробники ГК України, формулюючи у ст. 5 Кодексу надзвичайно важливу, системоутворюючу категорію -"правовий господарський порядок", досить чітко пов'язали її зміст із конституційно-правовими нормами, що власне і мають визначати правові засади такого порядку не тільки безпосередньо, а також через визначення змісту всього поточного господарського законодавства.

Так, ст. 5 ГК України до таких конституційних засад відносить: право власності Українського народу на природні ресурси; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; непорушність прав приватної власності; економічну багатоманітність; право кожного на підприємницьку діяльність; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності тощо.

Слід додати, що ціла низка названих та інших конституційно-правових норм знайшли свою безпосередню реалізацію також і в нормах ст. 6 ГК України, де зафіксовані загальні принципи господарювання. Таким чином, системно-структурні зв'язки між нормами Основного Закону щодо господарської діяльності та нормами господарського законодавства, і зокрема ГК України, існують. Тим не менше, питання щодо впливу конституційно-правових норм на зміст поточного законодавчого регулювання господарської діяльності необхідно ставити в площині їх достатності, якості та системності, відповідно функціональної ефективності як норм Основного Закону.

Функціональним завданням конституційно-правового регулювання економічних відносин є не тільки регулятивно-статичний та правоохоронний аспекти, а й установчий та регулятивно-динамічний його аспект. Завдання такого роду вимагає значно більш системного і детального викладення правових засад механізму реалізації відповідних відносин. Саме тому, незважаючи на певну кількість конституційно-правових норм, що, зокрема, містяться в розділах Конституції України про загальні засади конституційного устрою; про права, свободи та обов'язки людини і громадянина та в розділах, що визначають компетенцію органів державної влади і уособлюють регулятори саме економічних відносин, слід констатувати, що системного їх конституційно-правового регулювання Конституція України не містить.

Разом з тим необхідно визнати, що за своїми сутнісними ознаками правовий господарський порядок у частині ринкового саморегулювання економічних відносин, як відомо, базується на плюралізмі та рівності форм власності, свободі підприємницької діяльності, свободі конкуренції та ціноутворення. Відтак право на підприємницьку діяльність, його зміст, межі та порядок реалізації виступає одним із наріжних каменів усієї системи відносин правового господарського порядку. Слід зазначити, що відповідно до преамбули ГК України він має на меті утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі країни, зокрема за рахунок розвитку підприємництва, і на цій основі підвищити ефективність суспільного виробництва.

Таким чином, підприємницьку діяльність відповідно до ст. 42 ГК України, а саме самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, слід розглядати як основний інститут ринкового саморегулювання. Саме в його межах відбувається організація виробництва товарів та послуг, що урівноважують попит та споживання на прийнятному для суспільства рівні.

У цьому сенсі право на підприємницьку діяльність є системоутворюючим елементом усього комплексу відносин у ринковій економіці і має розглядатися як у "вертикальному", так і "горизонтальному" системно-структурному контексті системи права та системи законодавства.

Фіксація в Конституції України права людини і громадянина на підприємницьку діяльність (власне на приватну підприємницьку діяльність) для українського законодавства та суспільного життя має історичне інституційне значення, незважаючи на те, що у світовому досвіді конституційного правотворення та міжнародно-правовій практиці фіксації стандартів прав людини право на підприємницьку діяльність давно набуло значення обов'язкового елементу блоку економічних прав і свобод людини. Дійсно, у процесі реформування адміністративно-командної економіки в економіку ринкового типу, соціальна ціна якого та його наслідків може оцінюватись вельми суперечливо, законодавче закріплення права на підприємницьку діяльність фактично інституціалізувало одну з центральних ланок усього механізму ринкової економіки, звичайно поряд із приватною формою власності та широким колом організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності. Необхідно зазначити, що названі базові інституційні засади функціонування ринкових економічних відносин свого часу були запроваджені у законах України "Про підприємництво", "Про власність", "Про підприємства" тощо, що нині втратили чинність. їх норми створили певну юридико-технічну базу для конституційно-правових узагальнень у відповідній сфері в тексті Конституції України. Таким чином, слід зазначити, що закріплене право на підприємницьку діяльність у ст. 42 Конституції України виконує, зокрема, функцію інституціалізації одного з найважливіших елементів ринкової економіки.

Слід також зазначити, що названа конституційно-правова норма достатньо чітко транслює вектор спрямованості правового регулювання економічних відносин у змісті чинного законодавства і перш за все Господарського та Цивільного кодексів України. По-перше, свобода підприємницької діяльності як принцип господарювання та загальної засади цивільного законодавства закріплені відповідно у ст. 6 ГК України та ст. З ЦК України. Слід зазначити, що названі кодекси містять у своєму складі окремі глави, що системно пов'язані із конституційним правом особи на підприємницьку діяльність, це, зокрема, гл. 4 ГК та гл. 5 ЦК України. Відповідні норми ГК України, якими визначається зміст підприємництва як виду господарської діяльності (ст. 42), свободи підприємницької діяльності (ст. 43), інших принципів підприємницької діяльності (ст. 44) та організаційних форм підприємництва (ст. 45), а також норми ЦК України, якими деталізовано власне право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності (ст. 50), визначено зміст цивільно-правової відповідальності фізичної особи - підприємця (ст. 52) та ін., сукупно дозволяють, так би мовити, у "зворотному порядку" встановити зміст права на підприємницьку діяльність відповідно до ст. 42 Конституції України. Адже законодавець у межах названої конституційно-правової норми цей зміст не розкриває, обмежуючись лише констатацією права на підприємницьку діяльність. Таку ситуацію слід визнати одним із недоліків конституційного нормотворення, тим більше, що суміжні конституційні економічні права, зокрема, право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (ст. 41), право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46) тощо, сформульовані з виразним дефінітивним акцентом. Таким чином, слід констатувати, що вищою юридичною силою, скоріше, забезпечено право громадянина на підприємницьку діяльність в її декларативному значенні, ніж перелік принципових аспектів такої діяльності, як, наприклад, самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку, що власне і дозволяють зробити підприємництво об'єктом правового регулювання та правової охорони в межах усіх щаблів ієрархії національної системи законодавства.

Слід зазначити, що саме Конституція України містить цілу низку принципових положень, що мають бути покладені в основу функціонування й розвитку суспільства і держави та їх взаємин, а відповідно і правового регулювання таких суспільних відносин. До принципових положень, так би мовити, першого порядку, можна віднести такі норми: ст. З Конституції України про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; ст. 15 Конституції України, що закріплює політичний, економічний та ідеологічний плюралізм як засади, на яких грунтується суспільне життя в Україні (слід зауважити, що, зокрема, відносно економічного плюралізму ані Конституція України, ані інші нормативно-правові акти не містять вказівки про пріоритети, наприклад, приватної власності в структурі речових прав на фактори та засоби виробництва. Але чомусь саме таке сприйняття є мало не аксіоматичним); ст. 17 Конституції України щодо захисту суверенітету та територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, що є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (слід зауважити, що положення цієї норми не ввійшли до переліку конституційних основ правового господарського порядку - ч. 2 ст. 5 ГК України, що є нелогічним); ст. 16 Конституції України щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, збереження генофонду Українського народу, що є обов'язком держави; ст. 13 Конституції України щодо власності, яка зобов'язує і не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству, а також, що держава забезпечує соціальну спрямованість економіки тощо.

Названі конституційно-правові положення перебувають з іншими принципами, що зафіксовані в Конституції України і тим більше в Цивільному і Господарському кодексах України, у складних системно-ієрархічних взаєминах. Надзвичайно складна природа системно-структурних зв'язків між загально-правовими, міжгалузевими та галузевими принципами права, між принципами публічного та приватного права, між принципами, що визначають спрямованість правового регулювання економічних, соціальних, політичних відносин і навіть відносин, що виникають у сфері духовного життя, визначає спільну потребу в отриманні певного правового алгоритму встановлення пріоритетів.