1. Речові права у сфері господарювання

Побудова в Україні ринкових господарських відносин потребує принципово нових підходів до вирішення проблеми достатності фінансово-майнового забезпечення функціонування суб'єктів господарювання. Розкриття багатогранної сутності речових прав у сфері господарювання і на цій основі розроблення концептуальних підходів та принципів управління цими правами, визначення способів їх класифікації, необхідних для глибшого теоретичного дослідження та практичного аналізу оцінки ефективності використання цих прав у сучасній системі господарювання виступають, очевидно, основоположними моментами.

Речові права відіграють важливу роль у господарських правовідносинах. Нагадаємо, що речові права закріплюють належність речей суб'єктам правовідносин. Речові права істотно відрізняються від зобов'язальних прав і виключних (прав інтелектуальної власності). Зобов'язальні права оформлюють перехід речей та інших об'єктів правовідносин від одних суб'єктів правовідносин до інших.

До речових прав належать право власності та обмежені речові права (право господарського відання, право оперативного управління, право володіння та інші речові права, передбачені чинним законодавством України).

Найширшим за обсягом із наведених речових прав є право власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею та незалежно від волі інших осіб. Суб'єктами права власності є український народ, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, фізичні та юридичні особи та інші визначені законом суб'єкти.

Слід зазначити, що всі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Власник наділений правомочностями володіння, користування та розпорядження. Обсяг цих правомочностей визначається на підставі чинного законодавства України.

Зауважимо, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При цьому право власності не може використовуватися на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Особа набуває права власності на підставах, які прямо не заборонені законом. Перелік таких підстав зазначений, зокрема, у ГК та ЦК України. Способи набуття та припинення права власності, згідно із загальним правилом, поділяють на первісні та похідні. Первісне набуття власником права власності на певний об'єкт не залежить від волі попереднього її власника або ж пов'язане з виникненням (створенням) цього об'єкта. Похідні способи набуття та припинення права власності передбачають наявність волі попереднього власника. Найпоширенішими випадками виникнення права власності в останній спосіб є набуття права власності на підставі договору.

Конституція України закріпила існування в нашій державі таких форм власності, як приватна, державна, комунальна та виключна власність народу України.

ЦК передбачає ті самі форми власності, що й Основний Закон України. Проте в ГК передбачено такі форми власності, як приватна, державна, комунальна, колективна та виключна власність народу України.

Суб'єктом останньої форми власності є український народ. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. До об'єктів належать: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Кожному громадянину надано право користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону.

Наступною найважливішою на сьогодні формою власності є приватна.

Згідно з Основним Законом кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. До суб'єктів права приватної власності належать фізичні та юридичні особи.

Слід зазначити, що законом можуть встановлюватися певні обмеження щодо об'єктів права приватної власності. При цьому склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежуються. Єдиним винятком із цього правила є можливість обмеження розміру земельної ділянки - об'єкта права приватної власності.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Зазначимо, що в нашій державі примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі й у порядку, встановлених законом, і за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Наступною формою власності є державна. У державній власності перебуває майно, зокрема грошові кошти, що належать державі Україна. При цьому від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Комунальна власність є важливою передумовою становлення в нашій державі місцевого самоврядування. До об'єктів комунальної власності належить майно, зокрема грошові кошти. Суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада. Зазначимо, що управління майном, що перебуває у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Як зазначалося, до речових прав поряд із правом власності належать і обмежені речові права, що встановлюється правовим режимом майна.

Правовий режим майна - це сукупність вимог, що пред'являються до майна при його набутті, використанні у процесі господарської діяльності, вибутті. У господарській діяльності правовий режим майна виявляється у встановленні особливих правил обліку майна, порядку погашення його вартості, віднесення вартості майна на собівартість та ін.

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права: право господарського відання та право оперативного управління.

Господарська діяльність може здійснюватися також на підставі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених ЦК (розд. II кн. 3).

Майно суб'єктів господарювання може бути закріплене на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна.

Майнову основу господарювання становить право власності. Право власності - це речове право, що характеризується найбільш повним, абсолютним, виключним, безпосереднім і безстроковим володарюванням особи над річчю, поєднане зі ставленням до речі як до власної, обмеження якого допускається лише в передбачених Конституцією та іншими законами випадках.

Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на правах власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК.

Право господарського відання є правовою формою майнового статусу суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна згодою власника у випадках, передбачених законодавчими актами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Зауважимо, що держава забезпечує рівний захист майнових прав суб'єктів господарювання.

Захист права господарського відання здійснюється згідно з положеннями закону, встановленими для захисту права власності. Істотним є те, що суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право захищати свої майнові права й від власника.

Правом оперативного управління визнається правова форма майнового статусу суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Право оперативного управління захищається законом так само, як і право власності. Проте власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган. Зазначимо, що власник майна має право вилучати у суб'єкта господарювання: 1) надлишкове майно; 2) майно, що не використовується; 3) майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням.

Крім того, майно може використовуватись суб'єктом господарювання на підставі оренди. Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Оренда регулюється нормами ГК та ЦК, а також Закону України від 10.04.1992 р. "Про оренду державного та комунального майна" та Закону України від 06.10.1998 р. "Про оренду землі", що передбачають здійснення майнового найму. О. М. Вінник серед похідних від права власності титулів майна суб'єктів господарювання відокремлювала, поряд із правом господарського відання та правом оперативного управління, право користування як додатковий правовий титул майна, що виникає на договірних засадах (на підставі договору оренди та інших договорів, що передбачають користування чужим майном - договір лізингу, концесійний договір тощо), у тому числі у результаті внесення учасником господарської організації корпоративного типу відповідного вкладу/паю у формі права користування певним майном (земельною ділянкою, іншими об'єктами нерухомості, устаткуванням) без передання права власності та таке майно господарській організації за участь/членство в ній1.

У цьому сенсі важливим питанням є характеристика правовстановлюючих документів.

Під правовстановлюючим документом розуміють документ, що підтверджує права певного суб'єкта на нерухоме майно і складений у порядку, передбаченому законодавством.

Правовстановлюючі документи не лише підтверджують те, що майно належить певній особі, а й виступають підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно.

Правовстановлюючими документами, на підставі яких провадиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, є: 1) акти, видані органами державної влади або органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції та в порядку, встановленому законодавством; 2) договори та інші угоди щодо нерухомого майна, укладені згідно із законодавством; 3) свідоцтва про право на спадщину; 4) рішення суду, що набрали чинності; 5) інші правовстановлюючі документи, які підтверджують права на нерухоме майно та складені у порядку, передбаченому законодавством.

Зокрема, це можуть бути договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, посвідчені державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами, свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що видаються державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами, свідоцтва про право на спадщину, видані державними нотаріальними конторами, свідоцтва про придбання житлових будинків з прилюдних торгів, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами, свідоцтва про придбання об'єктів нерухомого майна на аукціонах з реалізації заставленого майна, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами, свідоцтва про право власності на об'єкти нерухомого майна, видані органами місцевої виконавчої влади чи місцевого самоврядування, свідоцтва про право власності на спадщину та свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, оформлені консульськими установами України, рішення судів, господарських судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, мирова угода, затверджена ухвалою суду, тощо.